— Будь ласка, — сказав Тадей Петрович, — це й зо мною буває.
Антон Никандрович закінчив стишено.
— Бачите, розговорився… дещо записував.
— Прочитаєте?
— Що ви!.. Все — чернетки.
— Підожду. Сьогодні спало мені на думку, що після смерти нервова істота, мов тканина, розточується на окремі нитки, а вони розпливаються в якомусь морі. Так само розточується нервова природа інших живих істот, навіть рослин. Потім знову з того моря творяться чуттєві особистості. Я зібрався був нести свої слонячі кості на засідання, а роздумав. Справді чорт з ним, з Іваном Івановичем! — як ви сказали. Посиджу дома. Піяніно зосталося мені на радість. Кожен має свій блаженний острів, я — музику.
ЖЕРТВА КОНКУРЕНЦІЇ
Сів на ліжко, Антон Никандрович відхилився на подушку. Навіть і тоді, як затулив долонею очі, безформні образи перед духовним зором снувалися в дивних рухах, у течійних проблисках, крізь знервованість. На секунду висвітлилися візійні фігурки, передвісники сну, потім зникли.
Антон Никандрович відчув чиюсь присутність у кімнаті. Хтось стояв, роздивлявся на спинки книжок.
— Це ви, Борисе Єфимовичу? — спитав старий викладача методики літератури.
— Помиляєтесь! Це не я, себто, це не Борис Єфимович, а я, — повернулась постать.
— Але ж ми не знайомі.
— Це не важно, — відповідає постать, — я — чорт.
— Що?! — жахнувся і зразу засміявся Антон Никандрович. — Киньмо жарти! Хто ви, і…
— І чого вам треба? — з покірною іронією мотнув чорнявою головою невідомий. — Ви добра людина, Антоне Никандровичу. Мені було нестерпно нудно; чую: раз у раз називають: чорт, чорт… Думаю, піду, розважусь. У вас інтересні книги, — можна взяти на декілька днів?.. Не дивіться так недовірливо! Звичайно, буває так: беруть на тиждень, а потім силою виломлюй.
— Візьміть, що вам подобається.
— Ні, другим разом. Можна сісти?
— Дуже прошу!
Незнайомець сів і полами світло–сірого плаща закрив кутасті залізні коліна; а чорні очі втомлені і печальні. По короткій мовчанці зітхнув:
— Не вірять, що я існую.
— Так. І Бога закреслюють, і… якщо ви дійсно…
— Я не ображусь. Називайте мене, як треба. У вас досить мудрости і послідовности, щоб визнати неприємний факт.
— Я б не сказав: «неприємний», — Антон Никандрович знизив плечима.
— Прекрасно!..
Чорт був страшенно втішений; навіть заходився втішати Антона Никандровича.
— Не турбуйтесь: я підкріплю вашу думку. Коли я був студентом, — довелося мешкати в триповерховому гуртожитку, нагорі величезна кімната, в якій самі студентки — гарненькі дівчата… ми звали їхню залю «Едемом». Справді, Едем для того, хто приворожував серце веселої першокурсниці. Я мав одну таку. В завірюху бігали коло гуртожитку і кидалися сніжками, нас закривало білими бджілками, я серед дня ловив її на вулиці і цілував, свіжість!., від обличчя і від пальта з білим хутряним коміром! Червона, як ягода вишнева. Чарівна юність! А що ми навесні виробляли в парку: в травах, білих від місяця!
Чорт зітхнув.
— Не думайте, що краса може бути без чорта. Не протестуйте! Жартую. Як розлучився з ягодою вишневою, — уявіть, так занедбався, що три співмешканці в кімнаті «Фалянґа» жити зо мною не могли. Задихалися від смороду. Покликали сусідів, хлопців із «Звіринця», так звалась кімната, бо завжди в ній був рев і регіт, — і також з «Урана», найвищого приміщення, аж під дахом, і, взявши мене гуртом на руки, понесли наниз. Дівчатка, мов янголи, виходили з «Едему» і сміялися в квітчасті рукава. Хлопці низвергли мене по дерев’яних сходах і заперли в ванній. Ходять по коридорчику, покурюючи та криком пригрожуючи: «Не випустимо, аж поки обмиєшся!» Самозрозуміло, став під душ. Вірите?
— Чому ж? Я, наприклад, вірю в появу янголів на землі.
— Нічого особливого! Да, я забув сказати: студентка скінчила самогубством.
— Яка студентка?
— Ну — вишнева ягода, з білим коміром.
— Страшенно жаль, — болісно говорить старий.
— Зовсім ні! Умерла, і крапка. їй байдуже; а я нудьгую. Пробував читати. Накупив книжок — цілу бібліотеку. Розгорну сторінку, щоб заглибитися, де там!.. все те саме. Для романтичного вигляду ходив з книжкою.
— А знаєте, — продовжує чорт, — я був у групі «співчуваючих» при партійній організації; навіть працював на відповідальній посаді в столиці.
— Неймовірно!
— Вигнали. Був радий, бо знудився несамовито. Справи однаковісінькі, інструкції однаковісінькі. Душі в апараті штамповані, як мідяки. Хоч би який дивак попався! Ходив, шукав, — нема! Ви, наприклад, мені подобаєтесь.
— Ат! — махнув рукою старий. — За що вас вигнали?
— Так… дурниця. Думав «свиню підкласти». Виробив проект резолюції про оподаткування господарств і відчислення від заробітної платні в трестах. Назлобивсь, як ніколи. Думав: ну, здеруть з людности шкуру! На тисячу літ клятьби. Що б ви подумали?! Вигнали за гнилий лібералізм і буржуазний гуманізм. Плюнув і пішов. Хай ви сказитесь, робіть самі!
— Комедія, — хитає головою Антон Никандрович.
Чорт невідомо чому образився:
— Може, думаєте, я бевзь? Не в тім справа. Переїхав на побережжя моря. Гойдаючись на гамаку між деревами, повними сонця, біля жоржинок, перегортаю «Малу радянську енциклопедію» і пасу очима дівочі ніжки, що рожево миготять поза штахетами. Світло, як золотий горох, сиплеться крізь зелень; весь час чути — море вигуркотує жорнами в голубому млині; на обрії похитується «парус одінокій». Прекрасно! А знудився.
— Можна було в кіно піти. Почати знайомства.
— Розважився інакше: сів у в’язницю.
— Ви збожеволіли?
— Навпаки. Було страшно весело… Став бухгальтером, хапнув сто двадцять тисяч, крім того, в компанії сказав, що портрет вождя косоокий. З обвинувачення за сто двадцять тисяч самі викрутили, бо знайшли рештки і присвоїли. За косоокість — десять років.
— Я теж був за контрреволюцію. В одній праці згадав про царство Антихриста; підвели підстаттю і — в Сибір.
Антон Никандрович глянув на гостя з виразом: від долі не втечеш. Спитав:
— Намучились?
— Що? Нареготався! Інші мучились. Слідчі з них тягли зізнання, а вони не відали, що казати. Вчив. Одному дядькові підказав історію: «Вірно, був завербований… весною орав, а приходить із–за кордону переодягнений римський кардинал. Зустрілись біля верби; я спинив коні й поздоровкався; він питає: будеш мені служити? Я подумав–подумав, бачу непоганий чоловік. Посідали під вербою, покурили; я й сказав, що служитиму; виходить: був завербований». Дядька дуже били. Один тесляр підпив і зробив відповідну раму до геніяльного портрета: осикові, ледве обстругані планки, ніби кілки. «Пришили справу». Я порадив сказати на допиті: «Якось опівночі стою в дворі під бузками; чую: шум угорі. Щось погуркотіло і стало надо мною; трохи звик до темноти і розгледів, що то аероплян. Чиркнуло на ньому сірником — хтось закурює; я зразу впізнав Муссоліні. Він закурив і мені кинув папіроску; питає: хочеш бути моїм агентом? — А чого ж, кажу, як добре заплатите. — За це не турбуйся. Вдарили по руках, і діло було зроблене. Муссоліні після цього полетів додому». Ефект від оповідання був надзвичайний. Дві години тесляра відливали в камері. Я й іншим давав поради; остогидло.
— Втекли?
— Випущено. Через північний порт треба було в найкоротший термін постачити для Англії масу високоякісного лісу, щоб дістати валюту. Порт завалений паливом, що заготували концтабірники, їх там загинуло тисяч з двадцять серед болота. Виконати замовлення на експорт неможливо; порт виглядає, як щітка, складена з єгипетських пірамід. А Москва телеграму за телеграмою: терміново! негайно! ударно! Я порадив начальникам: спаліть піраміди; думаю, вплутаю в халепу дурнів. Спалили. Дим стояв до сузір’я Великого Пса. Бахнули телеграму–блискавку в Москву: п’ять мільйонів кубометрів дров спалено; експорт виконано в призначений термін. Що думаєте? Вліплено начальству ордени на груди, мене випущено з похвальною грамотою. Зубами скреготав. Я, здається, вам надокучив?