Випадок підпускає людину до розкриття таємниці, він і проганяє від голубого підвіконня. Але ненадовго: знову, підкоряючись несподіваному імпульсові, Серпокрил поривається назад, до Маргарити, боїться, що вона дасться на підмову Івана Івановича.
ДЖМІЛЬ У СВОЄМУ ГНІЗДІ
Списана сторінка нагадувала прозору тканину з фіялкових ниток, ретельно прослану на крейді. Наприкінці — слова:
«Здійснюються егоїстичні думки, а ми стаємо іншими, і здійснення знедолює нас».
Антон Никандрович дмухнув на фіялкову мережку з чорнильних ниток, відпровадив її в колосальну теку і зав’язав шнурочки. Теку поклав на хаос рукописів, що зеленів, синів, білів, чорнів палітурками біля печі, на багажному ящику з ялинних дощок, удвічі більшому, ніж хуторська скриня, обкута бляшаними пасками. Що було в тому ящику, Антон Никандрович знав колись докладно; а як він за кілька літ відзвичаївся пригадувати окремі речі, то лише уявлення про їхню загальну безкінечну цінність зберігалося в свідомості. На ящику, крім рукописів, підносилася купа пляномірно складених коробок з–під сигар, папірос, цукерок, пілюль, таблеток, сірників і негативів до фотоапарата, що, зроблений за власним пляном господаря, рудів у кутку, коло вікна, потужними дубовими рамами. Поруч нього — шафа, до такої щільносте напхана закордонними виданнями останніх двох століть, що було б чудо, якби туди втиснулася хоч одна блощиця. Скільки книжок у шафі — стільки дрібниць на столі Антона Никандровича. Щоб перечислити їх, треба було б зужити цілий зошит. Там перебували, крім невиразних картонових, дерев’яних, скляних і залізних руїн, також і речі щоденного призначення: гвинтики, пружини, стрижники, бляшаночки, защіпочки до сорочок, ножиці, складані ножики, ручки — звичайні і автоматичні, олівці, що ними можна озброїти полк журналістів; бльокноти, зошити, окуляри — з зеленими шкельцями, чорними, синіми і звичайними, безколірними; кнопки, котушки, цвяхи, пласкозубці, пензлі, трикутники, циркулі, старі монети, мундштуки і розклади потягів за останні п’ять років, хоч Антон Никандрович ні разу за цей час нікуди залізницею не мандрував. На одному краєчку височіла сотня сірникових коробочок, на яких на синій стороні були пороблені нотатки червоним олівцем. Антон Никандрович моментально, без пригадування і роздуму, висмикував коробочку, прочитував і клав на старий пункт.
Найдивнішим феноменом було спання Антона Никандровича на власному залізному ліжку, що випнутими лезами і вістрями нагадувало машини для катування в підземеллі імператорської резиденції біля Дунаю. Заснути на такій кутні можна було тільки в самогіпнозі.
Від луток до одвірок, над головою Антона Никандровича, напинались дротини, на яких висіли біломатерчаті торбинки: в першому ряду з сіллю, перцем, корицею, кмином; а в другому з цукром, кавою, чаєм, цитринами. У хвилини, призначені для трапези, торбинки пересувалися в напрямку від луток до одвірок і спинялися над столом, що стогнав під ваготою дрібниць.
На табуреті красувався примус: він, мідногрудий і залізнорукий, сіяв абсолютною чистотою. Коли Антон Никандрович давав йому напитися з пляшок, що блищали під табуретом, — він з огненним обуренням і рівним шумом штурмував чайник угорі, над своєю крицевокоронною головою, і від того кава закипала, ніби її гнали в шию.
Присадкувата тумбочка, праворуч від примуса, зберігала в собі харчові продукти; ЇЇ накривав папір, білий, як вишневий цвіт.
Антон Никандрович клопотався в кімнаті, мов джміль у гнізді. Тим часом світло після битви з вечірніми сутінками почало бурштиново–рожеву гру, яка буває на струнах віольончелі.
Першою і дивною для вечора справою, що виконав Антон Никандрович, було — побритися: якоюсь сільськогосподарською машиною в мініятюрі зняти з щік рослинність, схожу на пухнату наморозь по корі.
Але дві причини суперечили такому порівненню; перша — Антонові Никандровичу всього лише п’ятдесят вісім років, отже розквіт мужеського віку; друга причина — в соняшній системі, що за вікном гукала до всіх пташиними фляжолетами, було літо в його медовому цвіті. Літо з молотком і різьбарськими інструментами, якими творило добрі речі на огородах: всякі там буряки, кормові і цукрові, моркву, огірки, гарбузи, схожі на валуни, помідори, дині, кавуни, повні чорненького насіння, гомоніло і заливало кімнату повінню, спонукаючи Антона Никандровича мерщій рухатися і клопотатися, мов джміля над гронуватими щільниками, під корінням самотнього дерева.
Насотавши чорнила в чотири автоматичні ручки, він був приготований облягати твердиню, що завжди стояла перед зором і манила привидами свічок. Знав, що тільки бджолина систематичність і терпеливість муравля служать запорукою успіху. Думка була в повній працездатності — як завжди з надходом вечора, призвичаєна до щасливого здогаду, до повного освітлення теми і такого обробітку її і завершення праці, як у різьбаря, що, закінчивши скриньку з красного дерева, прибирає інструмент і підмітає коло верстата: більш нікому немає тут роботи, — річ, дякуючи знанню і вправності, завершена.
Бородатий дід був би на п’ять сантиметрів вищий, якби різко випростався і ввібрав у міжплеччя дві скибуваті лопатки. Коли рукави трохи відгорнуться, видно білу, мов слонова кість, шкіру на дужих руках з блідо–голубими гільчасто випнутими венами. Здеформований, ніби в колгоспного косаря, чорно–сірий костюм на гладіяторській фігурі Антона Никандровича висить з архаїчною шляхетністю. Тільки черевики, підкреслюючи прирослість фігури до землі, порушили гармонію якимись дикими розмірами. Що ж до латок на них, численних, як луска на карасях, то вони вимагають окремого пояснення.
ПЕРШИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУП
НАДЛЮДСЬКІ ЧЕРЕВИКИ
Минулого року Антон Никандрович дістав був через доброго студента — «добувайла» (себто майстра т. зв. «блату») талон на нові черевики. Прийшовши в магазин, ударив талоном по стійці, як козирною картою: бурхлива радість у тихого чоловіка! А продавець, що, очевидно, зоставався психологічно «неперебудований», хоч у всіх газетах гукалося про негайну потребу перебудувати людську свідомість і викорінити з неї рештки капіталістичного суспільства: широкогрудий продавець освітив своє обличчя череп’яною посмішкою і повільно, ніби допіру вийшов із стовбняка, окував собі перенісся кайданами окулярів і почав студіювати талон. Через півгодини він скінчив роботу і замогильним голосом спитав, дивлячись на трамвай крізь скляну вітрину:
— Який номер?
Антон Никандрович признався:
— Сорок сьомий.
Продавець мізинцем посунув талон по прилавку, в напрямі до власника ноги, і почав крутити цигарку, вживаючи до неї золотої павутинки і ніжного папірця. І мовчав; мовчав, як камінна статуя на старопоганській степовій могилі, оточеній полинами.
— Сорок сьомий номер, — несміливо повторив Антон Никандрович.
Продавець заговорив страшним голосом, він — Ієзикіїл, що, бачачи нерозкаяного грішника перед собою, кидає розпечені брили праведного гніву: — Треба бути нормальною людиною! З нормальною ногою! Тоді приходити в магазин по черевики. А то — як дитина… ніби йому невідомо, на яких людей працює наша промисловість.
— Прошу пробачити, — знічується Антон Никандрович, схожий на студента, що «провалився» і просить призначити повторний іспит, — я… хіба я можу змінити ногу?
— Можна операцію зробити і носити нормальні черевики, як всі нормальні люди! — заревів продавець.
Антон Никандрович утік; талон десь згубив. Носив старі черевики до старого добродушного вірменина, власника вуличної майстерні на двох табуретах; колекціонував латки одну по одній: різного обрису, розміру, кольору, матеріалу.
ДРУГИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУП
ТРИ ГОДИННИКИ, ЩО ПРОПАЛИ
Були часи, коли Антон Никандрович із пташиним педантизмом давав лад кожній пір’їні свого туалету; а на сьогодні, в життьовому безладді, збайдужів до зовнішносте і бажав лише зручносте, легкости і гігієнічности. Його найбільша турбота — сумлінно і вчасно виконати кожну працю; в цьому він міг перенімечити німця. Так само, як і пульс на руці, годинник був органічно потрібний його істоті. Настільні годинники йшли неточно, та й то в неприродних позах: на животику, боком, догори ніжками; тільки поставиш їх, як слід, — вони віддають дух, і Сатурнова сила спиняється.