Перед початком т. зв. «суцільної колективізації» Антон Никандрович зник; з’явився на Україні лише через сім років, маючи такий самий зовнішній вигляд, як і всі з «неісходимої Сибірі». Подав заяву на катедру літератури в нововідкритому факультеті української мови та літератури в російській вищій школі на південних українських землях.
Заяву прийняли, і він, після затвердження на посаді професора історії літератури, почав свій курс перед небагатьма тоді студентами — українцями, шукачами філологічних знань. Через декілька років український факультет закрили з наказу якогось московського світила. Довелось перейти на російський факультет мови і літератури.
На початках з Антона Никандровича посміювалися: він, наприклад, приносив потрібні для цитації книги в кошику, звичайному кошику, в якому господині транспортують з базару огірки та помідори.
Дякуючи старим знайомим, урятувалася значна частина батьківської бібліотеки, що разом з його власними придбаннями становила цілу скарбницю для наукового робітника. З книжками було тісно в маленькій кімнаті на першому поверсі, в якій він жив перші роки. Крім того, злодії ласилися на уявні багатства, складені в його великих ящиках, настирливо добивалися в квартиру. Однієї серпневої ночі, перед тим, як заплющити очі на сон, Антон Никандрович перечитував перед слабенькою настільною лямпою під синім абажуром декотрі сторінки свого рукопису і попахкував цигарками «Дон». Хтось почав шкрябатися ззовні в раму вікна, завішеного ковдрою. Тихенька шкрябанина тяглася так довго, що, зрештою, дійшла до свідомости Антона Никандровича, хоч він був заглиблений у свою працю. Автоматично підвівся стариган з ліжка, відгорнув ковдру, прочинив вікно і спитав:
— Хто там? Прошу заходити!
Темна фігура погупотіла від вікна, ніби її чорти потурили.
Антон Никандрович переїхав на нову квартиру, в якій ми застаємо його за три дні до моменту, вирішального в його особистому житті, так само, як і в житті сучасного світу: за три дні до 22–го червня 1941 року, коли війна при ранішньому світлі вдерлася у вікно — в загорьовану українську хату.
ЗЕМЛЯ БЕЗПАРТІЙНОГО
Якби Антон Никандрович пішов у церкву молитися і його там побачили, він був би негайно звільнений з посади і обвинувачений як ідеаліст, як реакціонер, як грішник супроти «найпрогресивнішого» вчення про потребу клясової людоненависти; і був би кудись неблизько відпроваджений. Тому він так дбайливо, мов золоті персні, оберігав таємницю свого потягу до надземного, вічного; він щоночі перед сном виймав з найглибшого куточка шухляди іконку Богоматері і, прикріпивши її до цвяшка над ліжком, прошіптував слова молитви, що навчала мати, як він був маленьким хлопчиком.
Деякі студенти здогадувалися про його таємницю; оповідали, що він звечора клав навхрест дві дровинки на порозі, як охорону від нечистої сили, а приймав їх при світлі сонця.
У вивченні Печерського Патерика він вбачав місію свого життя: виконував її з непослабним напруженням сил протягом усього часу після закінчення Віденського університету, за винятком років, коли з об’єктивних причин припиняв наукову діяльність. Рівнобіжно працював над українськими стародруками, навіть виробив особливу конструкцію фотоапарата, за допомогою якого добував найвиразніші побільшення з рукописних текстів.
Чернетка великої монографії про Печерський Патерик заповнювала верхню шухлядку стола під правою рукою: вона виростала день у день. Одночасно тека з шнурками, хоронена в різнокольоровій купі на ящику, розпухала від побіжних нотаток на різноманітні теми. Там були роздуми над сучасністю, оцінки історичних подій, зауваги до метод наукового дослідження, міркування про окремі пам’ятники стародавнього українського письменства; ввесь матеріял на мережчасто пописаних аркушах спроваджувався в теку і зав’язувався шнурками.
Остання нотатка довго бриніла в пам’яті Антона Никандровича: «…а ми стаємо іншими…»
Він глянув на чотири будильники, що перебували перед ним; дійсно, «перебували», бо сказати: стояли чи лежали, означало б зробити помилку. Як повбивані орлами черепахи, вони знаходилися в різних положеннях: один був перехилений на животик, на 45°, і обпертий на порожню коробочку з–під сірників, поставлену сторчма, бо тільки в цій позі міг цокати і з приблизною вірогідністю показувати час; другий був обернений догори ніжками і з боків підпертий двома консервними бляшанками, повними цвяхів, а ззаду трьома грубими томами, що підтримували його під спинку в нахилі, рівному приблизно двом третинам півкруга; третій був покладений на бік — так, що трішки наклонявся і на спинку, і на голівку одночасно, а четвертий, обпертий голівкою об стіл, був поставлений так чудно в трьох відношеннях, при допомозі коробки з–під кави, одежної щітки і кутастої пляшки з чорнилом до автоматичних ручок, що для точного визначення його пози довелося б креслити складний рисунок.
Пози і нахил будильників були експериментально знайдені і пильно бережені, бо при найменшому відступі від них означення часу спинялось, і Антон Никандрович стояв заблуканий у найважливішому вимірі свого життя.
Ах, якби він знав, поглядаючи на вередливі хроно–метрикаліки, як несподівано кришталева тканина часу збуриться на кордоні Сходу і Заходу! Від того моменту і його кульгаві годинники, і навіть найдосконаліші електричні годинники в астрономічних обсерваторіях перестануть фіксувати її рівномірну течію, а почнуть відзначати імпети і торнади часу, повного пожеж і масових убивств.
Остання записана думка бриніла в пам’яті Антона Никандровича, а коли вона стихла, погасла, замість неї спалахнула друга: про зміни в сучасній дійсності; гірка думка…
От — для Маркса, який не міг на органічному українському ґрунті знайти маси безсвятних пролетарів, пристроєних до теорії соціяльного люциферизму, українці — неісторична нація, хоч роля її в Східній Европі була в історичному значенні вирішальною.
А для Гітлера українці — «нижча раса», нездібна до історіотворчого процесу, хоч українська княжа держава існувала задовго до виникнення Великонімеччини. Здається, сам Маркс визнавав, що та держава з центром у Києві відогравала свою ролю на європейському Сході, як держави Карла Великого на Заході.
Обидва, автор «Капіталу» і автор «Моєї боротьби», як проповідники ненависти, один — клясової, другий — расової, склали про Україну свої пляни. Наприклад, Гітлерові примарився рай на Україні, земля обітована для двотисячолітнього Райху. Ради цього він перекреслив геть–чисто всі поняття про справедливість, совість, людяність. Згідно з обома всесвітніми плянами, українці мали б бути або фізично знищені, або здесятковані, зденаціоналізовані, змуравлизовані, — словом, у різнопроклятому роді «зовані» і також зубожнені, знебожнені, зневітчизнені, а їхня земля забрана.
З болючими думками, з серцем, повним гніву і протесту, щодня сідав Антон Никандрович до роботи, і в ній його почуття знаходило вихід. Однак той, хто подумав би, що Антон Никандрович — «контрреволюціонер», зробив би помилку. Стариган мислив собі так, як його батько, мати, родичі, себто звичайними «нереволюційними» категоріями; він мав відразу до насильства в усіх його формах, а насильство з кров’ю, навіть в ім’я земного раю, вважав за розбій, бо знав, що замість раю воно породить тиранію кримінального злочинця.
Він гадав, що першою метою держави повинен бути добробут населення; а в дійсності було так, що найгірша народна біда повстала через уряд. Соціялізм був далекий Антонові Никандровичу; світогляд, який би відповідав його почуванню і думанню, — це, умовно кажучи, «інтегралізм» або система ідей, побудована на одвічних поняттях: людина, душа, народ, свобода, справедливість, правда, добро, мир, — на одвічних поняттях, що повинні після столітнього звуження і викривлення їх у рямцях клясовостей, диктатур, партійних програм, політичних «ліній», «організацій», «конференцій», «кампаній» тощо знову відродити свою життьовість і повний зміст і лягти в основу громадського життя.
Було б також помилкою вважати Антона Никандровича за націоналіста, особливо — за консервативного націоналіста, бо він прагнув гармонійного узгодження всесвітянського гуманізму на основі євангельських істин — з принципом вільного і всебічного розвитку фізичних та духових спроможностей кожного окремого народу як державної нації.