Рай – Василь Барка

— Фіз–культ–ура!.. — бадьоро викрикнув Іван Іванович.

— Ура, ура! — додав Серпокрил.

— Це інша справа, молодці, — відповів з вікна товариш Тімурленков, — зрештою, зайнялися фізичними вправами. Дуже добре! А мені здалося, що ви б’єтесь.

— Що ви?! — скрикнув Іван Іванович. — Хіба ми такий відсталий елемент?

Тімурленков благосклонно посміхнувся, два члени профспілки стояли на горбі напроти нього — з випростаним виглядом людей, що підготувалися здати іспит фізичної вправности на значок ГТО (готовий до труда і оборони). Вони споглядати образ секретаря парторганізації товариша Тімурленкова, величного у френчі напіввійськового крою, кольору хакі. І бюст, і вузькоока голова з пергаменовою шкірою яскраво виділялися під сонцем у чорному прямокутнику розкритого вікна. Почуття відданосте, що виразилося двома профспілковими фігурами на горбі, набрало гіпнотичної сили і передалося навіть іншим живим істотам: крілик підняв довжелезні вуха і перестав тремтіти променистими вусиками; ховрахи стали на задні лапки; баран прибрав парадну позу з копитцями, поставленими тісно; тільки вівці в безмежній скромності своїй опустили на карі очі густі та довгі вії, білі, як пух на кульбабах.

НЕОДНАКОВІ ЗУСТРІЧІ

В одноманітному ритмі, з сонною мелянхолією торкає дощ вікно і дах м’якими пальцями. Притихає; рідко роняє краплі. Від того — солодкий настрій самоти і мудрого смутку, і втишености; і примиреносте з небом і землею.

Якби Антон Никандрович був у звичайному душевному стані, він би негайно, з самого вечора вклався спати з тихим серцем. Ні, вихор горить і ходить по нервах. Надівши чорно–сірий плащ, Антон Никандрович вибирається в коридор; обережно зачиняє масивні двері і з злодійкуватою беззвучністю замикає їх на замок, бо, мабуть, сусіди сплять, а старий хотів би бути тут завжди непримітним і нетурботним для них. На вулиці він трохи вагається: куди йти? — чи на площу «Срібного собору», зруйнованого до фундаменту, чи до парку?

Поки Антон Никандрович роздумує, дід Полуниця, що в цю хвилину вернувся з міста, — у нас говорили: «вернувся з міста», хоч чоловік походив собі по сусідній вулиці, — вернувся і подає голос на брамі, властиво, на проході між будинками, звідки залізні ворота винесено, тільки гаки для них іржавіють на стінках.

— Добрий вечір! Як діла?

Щодо того, «як діла», то Антон Никандрович нерозмислено руками розводить і плечима знизує.

— Душа неспокійна!

Полуниця промовчав, сивою бровою повів на приятеля:

— Як є тривожна думка, то треба проти неї другу думку кликати — веселішу… Дивиться чоловік на зірку, забуває про тьму. Я сам так роблю: погляжу на небо і спокійно йду спати.

— Добре, — сказав Антон Никандрович, — ви проспали до ранку без тривоги, а потім знову… Людина втягується в гризоту, клопіт, ненависть; душевний мир розбитий.

— Правда. А що, як я вам розкажу про старого козака?

Антон Никандрович мовчки нахиляє голову, на знак згоди.

— Так ото, — починає товариш Полуниця, — старий козак у соняшну годину їде на широчезній мажарі, розлігся і дрімає. Воли дорогу знають, ідуть собі потихеньку. Назустріч пошта, як скажена; поштар здаля кричить, щоб козак звертав з дороги, а той спить, — нічого не чує. Довелося поштареві самому звертати. Порівнявся він з мажарою, підтягнув батіг і пужалном з усієї сили вчистив козака по животі. Козак позіхнув, почухав п’ятірнею живіт і пробурмотів: — Оце, мабуть, пошта приїхала.

— Повчально! — крізь сміх сказав Антон Никандрович. — Епос.

Товариш Полуниця з підкресленою серйозністю сказав:

— Отож то й є; пора мені додому.

Приятелі попрощалися. Антон Никандрович пішов до трамвайної зупинки, сів у вагон і поїхав до парку. Картина з помаранчевими ліхтарями на шнурах, протягнутих між верхів’ями акацій, була в уяві Антона Никандровича цікавіша, ніж образ неосвітленої площі з чорними сильветами.

Пізно — щось біля одинадцятої години. В парку відкритий тільки один ресторанчик; там безтурботні, мов шибеники, що зірвалися з петель, куцоодежні типи з неприродною веселістю дряпають струни на інструментах і одночасно досліджують, чи можна за допомогою кривих труб відтворити скавучання на живодерні. Один суб’єкт намагається розколоти металічний диск, торохкаючи по ньому ломачкою.

Нечисленні присутні напилися пива, що стоїть перед ними на столі, і горшки, якої вони доливають собі в склянки під столом, витягаючи темно–зелені пляшки з кишень, — напилися і вірять, що вони задоволені, бо на власні вуха переконалися в успішності завивущого звуконаслідування куцоодежих. Похитують пітними головами в такт, а дехто зривається танцювати, хоч із того виходить скандал: вони кладуть долоні дамам на ніжні боки і шарпаються на різні сторони.

Антон Никандрович співчуває їм і проходить мимо — туди, де від клюмби починаються три алеї, повні романтичного світла від скляних помаранч.

Домандрувавши до кінця західної алеї і здавши собі звіт, шо на душі стає спокійно та злагідно від вечірньої свіжости, Антон Никандрович вирішає походити навколо великого квітника, над яким ліхтарі, золоті павучки, поткали серпанок.

Раптом чує голосну суперечку; зауважує хитливі істоти чоловічої статі, що тягнуть одна одну в протилежні сторони.

— Та ходім!.. ходім!., ходім!.. — понуро, з ревливою вимовою і дружньою інтонацією переконує одна істота, тягнучи другу за іржавий рукав у напрямку до брами.

— Кажу тобі: зрозумій, що мені додому рано! — вириває ліву руку друга істота, а правою спирається на костур з товстою ручкою у формі літери «ґ».

Перша істота замислюється, ніби ставить собі завдання: зрозуміти, що додому — рано; випускає рукав і дивиться з розкритим ротом. А потім махає руками, мовби плигаючи в басейн з водою, і з досадою викрикує:

— Ну й чорт з тобою, як тобі рано!

Нетвердо рушає до брами. Друга ж істота шкутильгає в протилежному напрямку, до квітника, і крутить піднятою бронзовою головою туди і сюди, як півнеподібним віт–ровказом на дерев’яній каланчі. Зупиняє свій інтерес на Антоні Никандровичу; наближається і наближається, аж вітровказ гримить старому в обличчя — мовою і сміхом, розмішаними порівну:

— Кого я бачу? Приємно! Просвіжаємось…

ТОВАРИШ ГОЛОВА

Замість жаданого відпочинку для нервів Антон Никандрович має фатальну зустріч з головою місцевого професійного комітету. Він його поважає за витривалість на засіданнях. Супроводжуючи кожний склад свого слова дрібненьким смішком, голова комітету цілий день розбирає справи, від яких нормальній людині можна очманіти за десять хвилин. Наприклад, від четвертої години дня і до десятої вечора на поширеному засіданні М. К., на якому повинна була сидіти частина наукових робітників, розбирали сварку між комендантом приміщення і прибиральницями, що скаржились на брак ганчірок для миття підлоги. Докладно визначали: скільки ганчірок дістають прибиральниці, на який час вистачає тих ганчірок, з якого вони матеріялу, в якому місці зберігаються, скільки їх треба мати, скільки коштує одна ганчірка, скільки ганчірок купують прибиральниці на власні гроші, скільки грошей видає комендант, скільки приносить нових ганчірок і т. д. і т. д. До пізнього вечора розбирали справу і разом витратили для цього стільки часу, що на прибуток від раціонального використання його можна було б забезпечити ганчірками всіх прибиральниць в області на цілий місяць. Антон Никандрович декілька разів збирався запропонувати: він віддасть усю свою стару одежу на ганчірки, аби лиш засідання скоріше кінчилося. Однак мовчав, бо його подужував спортивний інтерес — чи довго тягатиметься справа, від якої хотілося гомерично зареготати, і в кого нерви скапітулюють, у Івана Івановича, що так фундаментально розбирав справу, чи в прибиральниць, що виголошували пристрасні промови, чи в коменданта, що огризався на своїх позовниць?

Через деякий час Антон Никандрович знову попав на засідання місцевого комітету: розбирали справу з зубами. Перед тим молода прибиральниця подала Іванові Івановичу заяву, щоб видали грошей на три зуби: вона не може вставити їх на свій кошт, бо дістає 95 карбованців зарплатні, а треба витратити по 120 карбованців за кожен зуб. Хвора на шлунок, вона конче потребує нових зубів; від поганого пережовування стан здоров’я погіршується. Дякуючи прихильному ставленню Івана Івановича, комітет асигнував їй гроші, потрібні на нові зуби. Коли про це довідалися інші прибиральниці, вони, як по команді, подали заяви про те саме, і треба було вирішити, чи давати десятьом старим жінкам гроші, чи ні? Справа ускладнилася: беззубі прибиральниці доводили незаконність попереднього асигнування, бо їхня молода співробітниця втратила три зуби в домашній сварці, їй повибивав зуби чоловік; а вони позбулися своїх зубів природним порядком, під час виконання службових обов’язків, і тому мають більше право на допомогу від місцевого комітету, ніж вона. Гроші, яких домагалися прибиральниці, були великі; щоправда, порівнюючи з астрономічними сумами, витраченими закордоном на те, щоб еспанці, чи китайці, чи французи якнайдовше вибивали зуби одні другим:, — це становило дрібницю, як крапля в океані. Однак призначення Івана Івановича полягало в тому, щоб поставити бетонну греблю проти домагань прибиральниць; при «диктатурі пролетаріяту» ніхто не сміє заявляти своїх вимог, навіть якщо заробляє дев’яносто п’ять карбованців на місяць, себто вартість однієї лихенької сукні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: