Антон Никандрович розуміє, що закиди на адресу професора Жолобовського зачіпають і його самого, бо він теж любить самотність і відстоює недоторканість свого особистого життя. Смертельно надокучила система проникання офіційних очей і рук аж до домашнього огнища, до писемного стола, до каструлі; система контролювання кожного кроку. В уяві Антона Никандровича держава виступає у вигляді велетенського пса, що бігає по двору і обнюхує кожного громадянина, як мурав’я, — обнюхує його почуття, думки, одежу, олівці, папери, шукаючи, чи не чути якого–небудь «антисобачого» запаху? Коли зауважить щось непевне, тоді — клац, клац! зубами, і немає громадянина. А образ металічного свердельця у вигляді голови місцевкому вражає Антона Никандровича такою трагічною правдивістю, що хочеться голосно сказати, як страждає людська душа, як затягується в кривавий вузол, до якого підходить назва «комплекс убивства»; так, «комплекс убивства», фізичного і духового, пляново готованого силою державної машини: преси, війська, суду, кіно, поезії, соціальної теорії; комплекс, передумову до якого становить регулярно і запекло роздмухувана зненависть людини до людини, вбивання всякого чистого почуття: дружнього, приятельського, братерського, сестринського, синовнього. Весь круг наймиліших переживань, пов’язаних з ними, зганьблено, виключено з–під охорони закону людського, а Божий закон об’явлено отруйною фікцією, успадкованою від «проклятого капіталізму». Відкрилися глибини темного біологічного хаосу, схожого на замулену всесвітню калабаню, куди людина, обплутана нитками свято–ненависного світогляду, зсувається день у день і відчуває, що нема ніякого порятунку. Постать голови місцевого комітету — Івана Івановича Убийбоги, рудіє над краєм урвища і ціпком показує, як скоріше і певніше сунуться вниз, щоб попасти в самісінький центр диявольського дна. Серпокрил вчепився за рукав і затягає в глибину, щоб разом загинути. Чого їм треба обом? Гнів виривається за межі, в яких можна пригасити розумною волею, а щось, мов голос птаха, що літає в далекостях, підказує серцю: треба бути сумирнішим, треба перебороти страх перед загибеллю, тоді бажання вбивства вляжеться. Закривши очі, Антон Никандрович будує в уяві арену життя, по якій проходить тихою постаттю — милосердя. І нащо переслідують милосердя… до нього, терпеливого і повного всепрощення, припливає найкраща стихія з тих, що існують, — невідчутна для фізичного зору. Припливає вона від обличчя, що дивиться з–за сузір’я Лебедя… досить одного поруху в віях, щоб вигляд існуючого змінився до невпізнання. Треба здатися на вищу волю — всім розумом; треба пробудити в собі силу, відповідну їй, спроможну однією іскрою спинити душогубний коловорот. Однак за довгі роки присмеркових терпінь струни серця, з яких могло зірватися слово з огненною вірою, згрубіли; можливо, тільки жахливі, над міру людської витривалосте, удари долі могли відживити їх.
Антонові Никандровичу спало на думку: негайно виїхати з міста…
— Будь ласка, — глухо мовить він, — ухваліть на місцевому комітеті, щоб мені дали подорожну… я просив, здається, в санаторію для хворих на серце. Стан мого здоров’я зовсім поганий. Сорок років без відпочинку, буквально — ні одного вільного дня, за винятком часу, коли я сидів у тюрмі, перед засланням.
— Бачив вашу заяву і лікарську посвідку; справа має підстави і вона на черзі. Завтра скличу членів місцевого комітету; ми зробимо, що зможемо. Дуже жаль, — Іван Іванович розвів руками, — одна–єдина можливість попасти на курорт для сердечників втрачена. Скерування туди дістав товариш Грібков; він перевтомлений громадською роботою і, крім того, страждає від ожиріння серцевих м’язів. Ми пошлемо вас до моря, там є маленький, але непоганий будинок відпочинку. Завтра винесемо постанову, і я повідомлю вас через факультетського профуповно–важеного.
Побачив Антон Никандрович, що зробив помилку. Правда, відпочити він давно збирався, тільки ж подалі від гурту, такого гамірного в будинках відпочинку. Хіба можна відпочити в натовпі, без тихого самотнього роздуму серед природи?
— Я, мабуть, не зможу поїхати: буду кінчати рукопис.
— Рукопис у ліс не втече. Треба здоров’я поправити. Уявіть собі: перед вами — море; буяє стихія, б’ється об граніт, зривається білими гейзерами. Я починаю говорити, як поет, бо зворушуюсь від краси. Дрібненькі бризки морської води, розпорошені в повітрі, приносять солі у ваші дихальні тракти. Тепер доведено, що вдихання морських бризок становить найкращу інгаляцію, потрібну при різних недугах.
— Я подумаю, — сказав Антон Никандрович, — побачу, чи маю час.
— Чудак–чоловік! То йому треба їхати на курорт, то йому бракує часу.
— На курорт скеровано іншого. Я можу вибирати: чи їхати в дім відпочинку, в якому немає спеціяльного лікування від сердцевої недуги, чи знайти приватний куток біля моря.
— Гаразд. А я завтра пришлю до вас уповноваженого.
— Йому доведеться марно витрачати час, потрібний для громадської роботи.
— Нічого; він у нас меткий чоловічок, скрізь побувати встигає.
— Додому! — заявив Антон Никандрович. — Я втомлений. Ви зостаєтеся в саду?
— Піду з вами до воріт, потім загляну в ресторанчик: декого пошукаю.
Аж поки наблизилися до брами, Антон Никандрович думав про одно: прокрутить коловорот чи ні?.. І ввижалося, що лежить народна душа, міцно зв’язана, а над грудьми обертають крицеві гостряки. Кров червоніє в степових річках.
ОГНЕННА НІЧ
1
Пересідаючи з трамвая в трамвай, Антон Никандрович помітив, що над високими дахами клубочиться полум’я, немовби виривається воно з полону. Старий, як правило, уникав вуличних видовищ, але цього разу відчув потребу: піти подивитися, що там горить.
Пожежа виникла на третьому поверсі готелю «Будапешт», в якому щовечора в довгій залі щось верещало мідними горлянками, а до цього приєднувався скажений брязкіт. Несвітська музика відповідала цілям адміністрації, бо відвідувачі, впившись до змія зеленого чи слона білого, раптом здригались від брязкоту і скреготу, тверезіли і знову замовляли чого–небудь випити. Були в ресторані «кабіни». — найгрошовитіші відвідувачі замовляли їх собі заздалегідь!.. Мабуть, в одному з тих «тихих» місць і зайнялося.
Антон Никандрович приєднався до маси пізніх перехожих та близьких мешканців, що в непорушних позах споглядали, як горить велика безлюдна будівля. Вгорі працював огонь, а внизу, між публікою, метушилися міліціонери. Враз серця присутніх здригнулися: жінка з дитиною на руках виглянула з вікна і закричала, як божевільна; іскри з димом перелетіли в неї над головою і позміїлися в небо.
За декілька хвилин перед цим до готелю наблизилося двоє молодих людей; обом їм — і їй, шатенці в сірому платті, і йому, блідовидому брюнетові, — страшенно не хотілося йти додому після останнього кіносеансу. Згадували фільм–казку, яку бачили, з змієм, лицарем, Василисою Прекрасною і Кощієм Безсмертним — лютим дідом, що його душа схована в скриньці, а скринька висить на дереві. Прогулювалися по площі, віддаленій лиш на один квартал від готелю, коло статуї античного дискобола посеред квітника; дивилися на полум’яні канни на високих стеблах. Постояли закохані і нехотя пішли на тротуар. Попрямували вулицею, що вела до перехрестя з готелем на розі. Тільки тоді, коли міліціонер спинив, вони здали собі звіт, що трапилося поблизу, і вирішили вернутися на площу. Обійшли ремонтне риштовання коло вузького фасаду і знову ступили на тротуар. Оглянувшись на вогонь, юнак, і до того блідий, ще дужче збілів; мовчки провівши свою подруженьку ще декілька кроків, сказав їй:
— Ольго, іди і чекай на розі біля скверика, — я через хвилину вернусь.
— Мені здалося, що хтось кричав… що там?
— Іди, я дожену!
Вона пішла до другого перехрестя і спинилася, бо дорогу загородили міліціонери в білих піджаках.
А юнак пробрався між людьми до готелю і почав оглядати вікна і стіни. Помітив старенького громадянина, очевидно, чергового з протипожежної охорони, з якоїсь недатекої будівлі, озброєного гакосписом на дерев’яному держаку. На руці в громадянина висів змотаний обривок, обрізаний з обох кінців, мабуть, на потребу хазяйновитих мешканців, — розвішувати білизну, чи що. З того обривка можна було зробити хіба що налигач для станичних круторогих. Брюнет мовчки взяв обривок з руки пожежника і підійшов до стіни. Чіпляючись за цегляні виступи, поліз по стіні вгору, як вивірка по корі дуба. Поліз помаленьку, обережно, припластавшись до площини і зачіпляючись пальцями за кутасті виступи фігурних окрас, що густо розсипані на фасаді старовинного будинку, не так, як на новітніх коробкових витворах архітектурного мистецтва. Обривок, перекинутий через шию, звисав кінцями юнакові за спину.