Рай – Василь Барка

— Товаришу Астрябе, сюди! Вас повинні пропустити.

Намір Антона Никандровича був прекрасний; на жаль, він зустрівся з неприємною дійсністю.

— Давай, давай, старий, додому! Проходь, — нічого шум піднімати. Розберуться, кого пустити, кого задержати. До ранку всі будуть, як на стьоклишку.

Антон Никандрович хвилюється і протестує. Тоді міліціонер повертає фронт:

— А ти хто такий будеш? Документи!

З нервовою поспішністю Антон Никандрович знаходить свої папери і показує їх.

Міліціонер перегортає, розглядає, ворушить вусами; зрештою, збагнувши зміст написаного, поки вогонь спалив третій поверх і дійшов до другого, — резюмує в стишеному тоні:

— Так ти професор… Ну, як професор, то йди додому. Твоє діло книги читать, а наше порядок держать. Ну?! — і грізно втопив очі в старого.

Той повинен був би йти «книги читати», але — ні: затявся на своєму, навіть розходився:

— Там мої студенти. Я вимагаю, щоб їх пропустили.

— Щось ти дуже вимагаєш… — співучим голосом констатує міліціонер. — Треба придивитися: яке пір’я в птиці. Ми тебе спровадимо в районний відділ. Давай! Товаришу Копотков, одвести його!

— Я не піду! Нехай випустять моїх студентів.

— Думаєш, не потягнем? Ітимеш, як в балеті «Лебедіноє озеро»… Копотков!..

— Веду. Повертайся, дядя, нічого конференцію розводить! А то поведем під ручку, як баришню.

Він бере за лікоть Антона Никандровича; старий випручує руку і відвертає обличчя: дивиться кудись набік з виразом повної байдужости.

Підскакує ще один міліціонер; удвох з Копотковим беруть старого за лікті.

Штовхають у плечі і тягнуть. А він, труснувши плечима так, що блюстителі порядку повідлітали, знову застигає на місці; знову дивиться кудись набік. З обличчя видно: починає гніватися. Можливо, потягли б його в «район», якби не втручання нової особи — секретаря самої «горміліції», товариша Воличенка.

Треба сказати, що товариш Воличенко здавна знав Антона Никандровича; був студентом заочного сектора і слухав лекції з історії літератури; навіть успішно складав іспити старому. Мав делікатну вдачу, як також інтерес до гуманітарних наук, і виявляв пошану до Антона Никандровича.

Побачивши, як зневажають учителя, він закричав, почервонівши до корінців своєї чорної, відчісаної назад чуприни:

— Стій! Хто дозволив грубіянити?!

— Товариш Косодихов наказав одвести… — виправдовується Копотков.

— Покличте до мене товариша Косодихова.

І почалось «розпікання» вусатого, що навперемінку то мимрив про порушення порядку, то жував руду рослинність, навислу з верхньої губи.

Поки відбулася подія з міліціонерами, Серпокрил встиг збігти наниз і провести Олександра з Ольгою на покрівлю. Антон Никандрович побачив, як чотири постаті подалися по червоній похилій площі — за гребінь, в напрямку до двору, де, очевидно, була драбина.

— Я вам сердечно вдячний, — вклонився Антон Никандрович своєму заступникові, що, у відповідь, мовчки козирнув. Чимдуж поспішав старий за ріг на перехресті, в напівтемну вуличку, — туди виходила брама з двору, в якому знаходилися втікачі. Недовго довелося ждати; четверо молодих людей вийшло з брами, сміючися з пригоди Корольчука: той був посунувся по покрівлі і, мабуть би, впав у двір, якби, на своє щастя, не вперся ногами в півринвок.

Побачивши Антона Никандровича, Серпокрил удав, що не примічає його; те саме зробив старий, проте всі разом пішли до перехрестя. Корольчук, перебуваючи в стані п’яного піднесення, навіть не здумав поздоровкатися з незнайомими людьми в гуртку. Розмахував руками перед Серпокрилом і потім наблизився до Астряба:

— Спиридоне! — кричав в ентузіязмі. — Дай автоматичну ручку: писатиму… я радист першої кляси. Дай папір!

Він шпортав по кишенях, справді шукаючи паперу.

— Нема… не біда! — тут писатиму…

Він ткнувся носом і обома руками в кам яну стіну, ніби лагодився писати.

— Ходім, Анатолію! — схопив його Серпокрил за плечі і повів далі. Корольчук погодився:

— Напишу, — сказав з натхненним виглядом.

Ледве дійшли до перехрестя, як побачили дві персони, від самого вигляду яких кожний, крім нечувственного Корольчука, відчув щось неприємне на душі. То були: товариш Тімурленков і голова місцевого комітету, Іван Іванович.

Погляд Тімурленкова замикав у собі безодню офіційносте, в той час як доброзичлива іронія, позначена барвою найбільшої самовпевненосте, випромінювалася з тверезоп’яних очей Івана Івановича, перехиленого на ціпок. Але обидва мали спільну прикмету; обидва своїми обличчями нагадували бронзові пам’ятки: перший з них — старішого і тому темнішого матеріялу; другий — новішого і тому світлішого.

Перед їхні ясні очі станув, освітлений рефлексами від пожежі, гурток громадян, з котрих кожний на свій лад, крім зрівноваженого Серпокрила, допіру пережив бурхливі хвилини.

— Як ви почуваєтеся? — невідомо що маючи на увазі, але майже з містичною багатозначністю спитався Тімурленков.

Невідомо, як би відповіли йому громадяни, але сама природа допомогла: раптом, після окремих важких крапель, полив дощ, ніби річку підняло на хмари і кинуло на землю разом з блискавкою. Навіть дракон перестав нищити готель і прищулив червоні крила.

Косо напнуті струни заблищали в багряних відсвітах від пожежі і з плюскотом забилися об каміння. Громадяни разом з начальством стали на розі, під балконом другого поверху; а вода, заливши його, потекла з трьох боків: ніби бурхлива завіса, крізь яку раз у раз просвічувалися сині сполохи.

Ольга тулилася до Астряба, щось йому шепотіла, боязко оглядаючись на грім, що вибухав і прокочувався з гуркотом по хмарних ущелинах. Астряб віддихувався після пригоди в готелі, мовчки гладив руку своїй коханій. Вони стояли окремо, в стороні від інших, щасливі своєю близькістю серед грозової ночі. Антон Никандрович мав прекрасний настрій; усміхався, зосереджений на якійсь думці, і несамохіть помахував рукою: що це означало — ніхто не зміг би пояснити. Його противник, Серпокрил, стояв оддалік і зиркав на нього, без злоби і роздражнення, але дуже випитливо; видно, намагався розгадати, що в старого на душі. На грозу Серпокрил ніяк не зважав: до такого видовища він був звичний і не надавав йому ніякого значення. Але його приятель, Анатолій, був захоплений: як домашня птиця на запалений увечорі сірник, щоразу повертав обличчя до блискавки. Радів їй; мав такий вигляд, мовби лагодився прочитати на честь її чудесну оду, проте не міг пригадати, як вона починається.

Щодо начальства, то воно з демонстративною зневагою до блискавок та грому вистануло наперед. Тімурленков прибрав величну позу, одна рука в кишені, друга на грудях, заложена за френч, і дивився так, ніби негода заважала розв’язувати важливу проблему. Поруч нього Іван Іванович спирався на ціпок, виражаючи всією фігурою поняття про веселу гордість, особливо — в піднесенні голови і легких поворотах її.

Міліція, разом з тими, чиї документи вона мала перевірити, відступила на позиції під домами. І що дужчав дощ, то в швидшому темпі танула піддоглядна публіка, мовби вона просотувалася крізь камінні стіни, змочені дощовими бризками. Зрештою, зосталися лише найінертніші, під охороною різноманітних виступів над головами.

А в високих хмарах мигтіли сині сполохи, кидаючи раптовий блиск на місто; через декілька секунд вибухав, вигуркотував грім і затихав вуркотанням. Раптом проймалося внизу білясто–палевим сяєвом; після того було чути, ніби велетенський віз прокочувався через дерев’яний міст. Одна блискавка прорвалася і зміїсто завернула до землі, мовби хтось огненним пером підкреслив свій підпис на небі; хвиляста лінія нагадувала примхливу річку на географічній мапі. Пломениста і тріпотлива, ранила очі раптовою яскравістю. Розлігся грім, як великий вибух, і закінчився обвалами в безодню. І знов: то з’явиться мигтіння, мов хтось намагається відкрити сині вії, щоб поглянути смерті в обличчя, і щільно замикає повіки з жаху; то підкинеться світло своїми крилами, бажаючи спурхнути з чорного гнізда; то побурхає пожежею за хмарами; то зірветься, на взірець водограю, велика ясність і сховається під чорними завісами; то часто, дрібно і делікатно потріпочеться, нагадуючи промінного метелика, що сідає на пелюстку. І враз метнеться скрученою і розжареною до білої сліпучости дротиною, а на місці її застугонить грім, закипить казаном, аж окремі бульки гуркоту зриваються на середину неба. Осяється далечина золотисто–русяво–білувато, під чітким обрисом хмари, біля обрію. А на зміну проскочить угору нервова смужка, зоставить по собі відірвану звивинку — частинку свого горіння — на одну коротку мить: мить безсилого згасання, і тоді прошарахкає так сильно і різко, ніби тканина неба розкривається з сухим тріскотом на дрібненькі кусники, а на додачу завалиться невидима будівля. Деякий час миготить, витріпотує посвітами, плесками світла кидає в очі — сліпить, мучить їх нестерпно, звалюючи потім каміння, і воно перекочується по терасах, щоб затихнути в глибині, під глухим покривалом. По короткій перерві крилатий змій своїм гільчастим жалом, протягнутим у далечину, вражає другу потвору. Огонь перекидається через небо сяющим корінням, навперемінку з страхітливими звуковими катастрофами; згасає і знову розкидає сітку, незносиму для людського зору. Великанська боротьба стрясає небозвід. Здається, з самого гуркоту, як з дерева, зірвано кору, і він, обнажений, аж мучиться — кричить і в своїй несамовитості розриває нерви людині, що змушена слухати його.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: