Від жаху дерева припадають зеленими нерозчісаними косами до чорного ґрунту, гілками лиця затуляють. І дощ: то притихає, то з помноженою силою бичує землю кипучими потоками. Шум стає безперервний; відбризки зриваються з калюж — назустріч зливі. Відкрилися в хмарах джерела і, як церковні органи видають хорал, — так вони проливають на землю незчисленними злитими акордами — кипіння і рев. Земля обливається то потоком, то полум’ям, то божевільними поривами вітру, перемішаного з бризками.
Кругом дзюркотить, плюскотить, зурнить по ринвах. Зривається маса шуму, наче побитого на дрібні скалочки, і зсипається по незримих схилах. Мільйони мініятурних долоньок плескають по асфальту і бруку, а шум посилюється: незліченна сила зерен його просівається крізь решето завбільшки з обрій. Повіює густим плескотом, ніби від сіяча на полі. Вдаряє мокрим вітром в обличчя, в розкриті очі, — і треба витирати їх, як від ридання.
І раптом освітилося все небо; грім! — здається, планета вирвана з корінням і впала в прірву. Намість неї виросла в просторі простопадна блискавка, звинута в кільця, та й вона розпалася на частини, дожаріла ними в моторошному занімінні; а потім небо згинуло в звуковій біді, подібній до вмирання. Огненно–сині кинджали почали добивати і неймовірними громовими ударами нищити світобудову в руїнах.
Гроза стихла так раптово, як і почалася. Ринви випускали воду, наче труби — мелодію неспокою; крапали заблукані дощинки; вітер проносив потоки безконечно свіжого шуму в зелених верхів’ях на фоні ночі. Запанувала зміна. Калюжі ставали подібні до загадкових золотистих дзеркал, в яких ховалися пурпурові відсвіти від пожежі та від ліхтарів; над ними погойдувалися найнижчі гілочки, що скрапували на землю свою недавню печаль і готувалися радіти; віяло з великих просторів озоном, і груди легко вдихали його цілющу силу. Зорі проглянули ласкаво — з такою безневинною втіхою, що люди зразу ж забували пережитий жах і з новою надією дивилися в далечину.
Начальство разом з громадянами виступило з–під балкона в обшири нічного міста, освіженого грозою.
НЕДОСВІДЧЕНІ СЕКУНДАНТИ
Двома рядами стоять каштани над доріжкою в скверику, що напроти філологічного факультету; п’ятипалими руками підводять вії сонця, простягнуті понад травами, і спрямовують їхні стріли на вікна факультету. Ясминний кущ біліє недалеко від підвалин розбитого собору. Ніби вишіптує молитву: «Благословен єси, що кожному втіху даруєш: слимакові, який мандрує по піску, біля мого коріння, даруєш поживу і спроможність вільно рухатися, куди побажає, і задоволення з того; бджолам — можливість у голубизні подорожувати певно і знаходити поживу в запашному цвіті; людям думку і силу серця, щоб наближатися до джерел Твого сіяння і вдосконалювати душу; а мені — нагоду процвісти в тому сіянні і всіх порадувати, і того мені досить…
Чує легкокриле птаство звертання ясминове і, сідаючи на гіллі, щебече, бо серце зворушене вкрай.
Олександер походжає на доріжці; дожидає, коли відчиниться бібліотека. Сьогодні, крім звичайного читання, він хотів знайти відомості про дуель: правила, що керують ним, і звичаї, особливо — обов’язки секунданта.
Приблизно о восьмій годині помічає коло дверей Сер–покрила і Лотосова; переходить через вулицю до них. Зразу ж говорить:
— Маю справу, серйозну і неприємну.
Серпокрил підводить очі на вікна другого поверху:
— Пройдемося і поговоримо. Треба ж трохи подихати.
Троє походжають коло квітника між залізною решітчастою огорожею і фасадом будинку.
— Ви про дуель? — аж міниться на виду Серпокрил. — Я так і знав. Що за нісенітниця! В двадцятому столітті — дуель; їй–право, курям на сміх. Можна, в крайньому разі, в суд подати.
— Антон Никандрович проти цього?
— Чому «проти»? А як я проштрикну його або сам упаду «стрелой пронзьонний», миттю ж візьмуть переможця і — і перед світлі очі щурів.
— Поведуть, поведуть! — запевняє Лотосов і регочеться.
Серпокрил обурений:
— Вам смішно, а я мушу крутитися, як троянда в ополонці. Слухайте, Олександре, відговоріть старого від дурниці!
— Ця спроба даремна.
— А я скажу, що захворів, і на дуель не піду.
— Потім — публічний скандал, після якого вам доведеться покинути посаду.
— Він навіжений! Його треба зв’язати і відвезти в психарню.
— Боїшся дуелю, пташко, ага! — підколює Лотосов. — Дрижання жижок… От і воно! — дрібніє покоління.
— В бісового батька дрібніє! Щодо страху, то ви помиляєтеся. Дуель відбудеться сьогодні. І я вас прошу домовитися з Олександром про час і рід зброї, — здається, секунданти самі повинні вирішити цю справу, щоб її чорти забрали.
Серпокрил пішов розлючений; лаявся останніми словами.
— Ач, який: старого чоловіка зв’язати і в психарню, — докірливо говорить Лотосов, — позбавити нас такої цікавої картинки… Люблю, надзвичайно люблю штучки: випад, відбій, терца, кварта… вмієте фехтувати?
— Поганенько.
— Гарний спорт. Але я не маю навіть зеленого поняття про обов’язки секунданта, а ви?
— Ніякого.
— Ох, треба дивитися, хлопчику, в книжечку: там написано.
— Спеціяльно для цього прийшов.
— Уявляю собі: ви — за книжечкою, по сусідству Серпокрил нотаточки робить, бо й він прийшов для цього. Скоро й старий забіяка з’явиться — також виписувати; я коло нього по сусідству пристроюсь. Вивчаємо, записуємо. Велика річ — наука!..
— Час і рід зброї? — офіційно питає Астряб.
— Ходім у скверик, поговоримо та й вирішимо.
Астряб і Лотосов переходять через вулицю. Сідають у
скверику на лавці, поклавши спершу носові хусточки на вогку від учорашнього дощу зелену дошку. Мружаться від огнистого сонця. Перед ними купається в світлі статуя дискобола на цементовому гранчастому п’єдесталі, оточеному яскраво–червоними каннами. А за лавкою збилися в гурт кущі з лискучими гілками, з найскромнішим квітом сірого кольору.
— От ви сказали: рід зброї… чи відомо вам, хлопчику, що носити «піф–паф» заборонено? Відомо. От тепер і виберіть жабоколочку…
— Вибираю, — сказав Астряб.
— Тепер зосталась дрібничка: піти до коваля, віднести кілограм заліза, попросити, нехай зробить, що нам треба; і тисячу карбованців заплатити, прийти через рік — готово!., можна штрикатися під ребра.
— Шпади я добуду сьогодні.
— Скорий!
— Я розумію вашу думку, — поглянув Астряб співбесідникові в очі, — зволікати справу. Але це скінчиться погано. Битимуться на ножах і зразу ж поріжуть один одного. Якщо на шпадах битимуться, — я через півхвилини після початку скажу, що правила порушені. Дуель доведеться відкласти. Я знаю Антона Никандровича: коли він двічі вдарить шпадою в повітрі, можна легко відмовити від продовження комедії.
— Ти молодий, а хитрий.
— Час і місце зустрічі? — питає Астряб.
— Я — пас; сиджу і слухаю.
— Сьогодні, одинадцята вечора, на березі річки, ліхтар зліва біля пристані…
Лотосов нахиляє голову на знак згоди, заплющує очі, навіть блідніє. Починає мурмотіти:
— Бачу я ліхтар і чую, хтось кричить. А обидва невшкодимі: і старий, і молодий. Треба йти, бо тут неприємний дух поблизу.
Зітхає Лотосов. Астряб на нього дивиться, піднявши брови і наморщивши чоло; йому видається, що Лотосов має якусь душевну недугу.
Секунданти одночасно підвелися з лавки, взяли свої хусточки і пішли до факультету. Тоді віддалилася поза кущами миршава фігура з відкопиленим вухом. Колір обличчя в неї — як на хворому тютюновому листку в вересні, коли по жовтій поверхні розсиплеться сіро–брунатна їдь.
МУЗЕЙНИЙ ЧОЛОВІК ВИНОСИТЬ ШПАДИ
1.
Астряб відчинив двері; дзенькнув дзвінок угорі, сповіщаючи служницю краєзнавчого музею, що прибув новий відвідувач.
— Добрий ранок! Адам Григорович тут? — спитав Астряб у немолодої жінки, що сиділа за столиком, над величезною реєстраційною книгою, і щось вишивала.