Видужавши від простуди, Адам Григорович почав учити Олександра грецької та латинської мов. Попередніх занять на факультеті було досить, щоб швидко піти вперед, взятися до текстів з Платона і Цезаря. Одночасно Адам Григорович почав детальний, за широко розробленим пляном, так би мовити, «факультативний курс»: Бог і держава в творах Августина Блаженного, — оснований на першоджерелах.
Ознайомлення з стрункою і всеосяжною системою релігійного мислителя, з її світлим ладом і доскональною ієрархією цінностей, з духом непохитної віри в перемогу добра, який проймає вчення — від основ до увінчання, — викликало в Олександровій свідомості переворот. Уявлення про життя ґрунтовно змінилося: намість картини світу, як картини простору, що в ньому діють, згідно з законами діялектики, сили «самодвижної» матерії, з’явився живий образ світу, як священного твору, що його буття і розвиток підкоряються проводові, таємничому і мудрому.
Марксистська наука про боротьбу кляс, як рушійну силу історичного процесу, і про насильницьку видозміну суспільства, пов’язану з кривавим масовим знищенням «інакомислящих», почала видаватися Олександрові такою страхітливою дивоглядністю, що він, навіть заперечуючи деякі сторони Августинового вчення, як от приміром — недоторканність навіки заведеного ладу, — починав обурюватися при одній думці про деспотичний ґвалт над народом. Як можна було, порвавши з тисячолітніми релігійними, моральними, національними та іншими традиціями, так безжалісно потворити організм суспільства?! Замість того, щоб здійснювати зміну відповідно до закономірностей живої тканини його, себто зміну, якої суспільство потребує, — та отак нав’язують залізом, огнем, кров’ю — каліцтво, від якого воно обертається у вир з найпотворнішими формами сірого існування.
3.
Олександер швидко перейшов через відділ громадянської війни, серед якого стояла, ніби диктуючи огненний закон, «трьохдюймовка», гармата з підбитими колесами. Зрештою, став на порозі антирелігійного відділу.
Біля стіни, на розкладній драбині трудився Адам Григорович, одягнутий у незмінний сірий халат: прибивав нові плякати, на яких релігія була осмішена і «розбита» вщент. Наставивши цвяшок на квадратову згорточку паперу, прикладену до кутика плякату, він обережно стукав молотком.
Картина, що з–під рук роботящого чоловічка відкривалася на плякаті, мала такий сюжет: могутньою колоною, в тіні червоних прапорів, маршують робітники та робітниці з молотками, селяни та селянки з серпами, учені з книжками, вояки з гвинтівками. За ними біліє з одного боку село, а з другого боку фабрика димарями курить. Попереду колони стоїть драбина, обперта об хмари, і по ній збираються на небо нерозчісані комсомольці; вони хапають за бороду переляканого діда в окулярах, який опирається в хмарах босими ногами, аж великі пальці повиверталися на сторони.
Під картиною підпис: «Наука, що належить народові, викурює релігію з її останнього пристановища — неба».
Відповівши на привітання Олександра і відхилившись на бік, а руку тримаючи на другому цвяшку, також поставленому на кутик плякату, Адам Григорович поспитався:
— Рівно?..
— Праву сторону — трохи вище, ще трохи… то багато!
Так: рівно.
Адам Григорович знову постукав молотком; скінчивши прибирання, зійшов з драбини і поклав знаряддя на щабель. Обладнання відділу і поповнення його новими матеріялами наближалось до завершення. Довго зволікав Адам Григорович неприємну для нього справу. Взявся до неї, змушений категоричним розпорядженням директора, наче згодився піти на розп’яття. І справді, в душі його немовби відкрилася невидима рана і зачервонілася кров’ю. З огидою доторкнувся він до протибожних картинок, намальованих сорокатими фарбами. А що зробиш?
Антирелігійний відділ набирав упорядкованого, навіть імпозантного вигляду, якщо не зважати на одну чуденну і загадкову особливість: усі картини, порозвішувані по стінах, чомусь виявилися своїм добором найбезклепкіші з надрукованих в тому роді. Кожна людина з краплею здорового глузду могла б несамохіть засміятися від споглядання виставки.
— Я маю великий клопіт, — починає Олександер. — Чи можна взяти в музеї дві шпади на сьогоднішній вечір?
— Можна.
Адам Григорович виходить з кімнати і через п’ять хвилин вертається з двома шпадами, загорнутими в стерту тканину і акуратно перев’язаними шворкою. Мовчки подає пакунок Олександрові.
— Ах, якби ви знали, який клопіт! Відбудеться дуель, і я секундант. На жаль, я дав слово зберігати імена в таємниці.
Адам Григорович дивиться просто перед собою:
— Відмовляли?
— Відмовляв, але без успіху. Один з них настоює категорично, а другий нехотя згоджується.
— Уміють? — питає Адам Григорович, показуючи на шпади.
— Ні той, ні той.
— Треба відкласти дуель; учити їх, а за той час помирити. Я поможу.
— Уже відкласти не можна, запевняю вас. Коли почнеться дуель, я спиню — скажу, що обидва порушують правила. Тут одна біда: правил я й сам не знаю.
— Запам’ятаєте дві сторінки, які я напишу?
— Радо; вивчу, як вірші.
Адам Григорович взяв Олександра під руку і повів до своєї квартири.
— Люди, — казав він, — що б’ються на шпадах, не знаючи правил, не можуть за перші хвилини убити один одного. Ваш розрахунок цілковито вірний. По старайтесь обох дуельянтів привести до мене в різні години, і я вчитиму їх, як фехтувати, аж поки умовлю помиритися.
Приятелі йшли через двір, що поріс шпоришем; з півночі на них дивилися камінними очима стародавні боввани: численні, вони стояли вряд під довгим цегляним муром, прикриті вузькою дахівкою і відгороджені від двору густою дротяною сіткою, що трималася, як і дахівка, на потрісканих соснових стовпах.
Згорнувши руки на животах, боввани гордовито дивилися на світ, мовляв, багато в йому змінилося, а от ми й досі такі, як були.
ЯСМИН КОЛО РОЗБИТОГО СОБОРУ
Лавка в скверику, що вибрав Антон Никандрович, зеленіла недалеко від ясминового куща коло храмового фундаменту. Розпрямляв плечі старий і вбирав у груди повіви свіжости. Блаженствував, однак пекучі думи скоро затьмарили чоло. Тоді й помітив свого вчителя Астряб, коли повернувся в скверик, віднісши шпади додому.
«Навіщо заважати? Підожду», — сказав собі Астряб і віддалився в бічну каштанову алею. Походжав, вивчаючи сторінки з правилами дуелю.
А старий зосереджувався на своїх турботах; його цікавило питання: чи можна лікувати повітрям — так само, як водою? Наприклад, стишувати биття серця, що робить людину немічною руїною… Мабуть, можна; в клініках особливої побудови, з кабінетами для процедур, мов курінями, що стоять на верхогір’ї. Домівка проста: звичайний моріжок, пайка квітчастого лугу. Двері відчинені. В могутньому промені вигріваються рослини, а потік прохолодного повітря освіжує їх; ось на такому ліжку недужий приймає двогодинні ванни в ароматі резеди, в супроводі, наприклад, «Чаконни» Баха. Створюється радісний тонус, при якому пропадає страшна хвороба — розізленість. Людина позбувається вічного незадоволення і постійного бажання підкорити кожного своїй волі, дістати темну втіху від торжества своєї індивідуальности — над іншими. Зникає жадоба морального і фізичного насильства, клятий букет почувань, квіток душевного зла, що процвітає на корені модерного політичного ладу, при безсердечній та безсвятісній теорії.
Антон Никандрович перейшов думкою до свого конфлікту з бібліотекарем. Очевидно, тут прояв загального нездужання духа. Треба лікуватись. А чи можна окремій людині впоратися з хворобою? Виздоровівши, знову поглибишся в «жактівський» побут і дрижатимеш від страху, що владичні сили помітять у твоєму думанні розходження з приписами модерного корану. Вовком почнеш дивитися на ближнього…
Поглянувши на бічну алею, Антон Никандрович просіяв, бо помітив Астряба з папірцями. Хотів піти до нього, а роздумав: «Учиться; як скінчить, тоді я покличу».
І заходився оглядати фундамент від зруйнованого собору. У підземеллі, звідки викидувано саркофаги, — склад картоплі; зверху насипано землі і впоряджено простенький квітник для радости населення; кругла ділянка зелені буйно зірвалася до великого ліхтаря, підвішеного на чорних дротах. Тихенько погойдуються полум’яні канни, облиті росою.