«Сьогодні, 20–го червня 1941 року, о 7–й годині вечора, в приміщенні бібліотеки–читальні факультету мови і літератури відбудуться загальнофакультетні відкриті комсомольські збори сумісно з профактивом і науковими робітниками. Порядок денний:
1. Підсумки навчального 1940—1941 року. Доповідь декана факультету, проф. Ф. П. Кордуб’яжного.
2. Проблема більшовицького виховання педагогічних кадрів і боротьба з наявними на факультеті рецидивами буржуазних теорій у викладанні гуманітарних дисциплін. Доповідь секретаря парторганізації товариша К. Тімурленкова.
3. Поточні справи».
Від оповіщення в Антона Никандровича похолонуло в грудях. Навіть людина, що вирішила йти на двобій, нехай «ідіотичний», як називає Тамара Коломанко, — відчуває тривогу, викликану виразом: «наявними на факультеті рецидивами буржуазних теорій у викладанні гуманітарних дисциплін». «Так ось де Іван Іванович і Тімурленков підклали під мене міну! — з гіркотою на серці констатує Антон Никандрович…. — Ось де таїлась погибіль моя!» Від думки про свою безборонність і злісну причіпливість і нападки Тімурленкова в присутності студентів, від думки про «викриття», себто безжалісно інсценізовану комедію прилюдного політичного суду, після якої діє «чорний ворон», старому зробилося негаразд, ніби і він слідом за Дзюбою переживає нестерпну муку від того, що чує під грудьми каміння. Слова оповіщення, мовби розбовтаний гіпс, влилися всередину душі і перетворюються в червоний біль. Згадав Антон Никандрович і про сон: темні птиці віщували нещастя. Скорбота, як похоронний креп, огортає душу старого і ячить різкіше, ніж мідні голоси, що супроводжують катафальк по дощовій вулиці.
ДО СОНЦЯ — В ГОСТІ
Навколо, в чистому полі, соняшно, і зелень тихо схиляється з пагорбка, погойдує коронки.
— Будь ласка, — шукає Ольга пальцем на сторінці, — прочитай ще раз від цього місця: «А відпустивши…»
І Олександер читає зовсім помалу:
«А відпустивши народ, зійшов на гору самотою молитись; і як настав вечір, був там один. Човен був уже серед моря, і било його хвилями, бо вітер був противний. У четверту ж сторожу ночі прийшов до них Ісус, ідучи по морю».
Ольга знову:
— Секундочку! Хочу спитати: Ісус — Бог; до кого ж Він міг молитися?
— Він молився до Отця, — сказав Олександер.
— Отже, перед Отцем Він був людиною; чому ж люди молились тоді до Нього?
— Він був Богочоловіком! — сказав Олександер, радіючи, що згадав слово, яким міг визначити своє уявлення.
— Добре; але Маркс казав: релігія — це зітхнення придушеного раба. Чому ж вільні люди вірили? Хіба Рафаель був рабом?
— Ні.
— Річард — Лев’яче Серце?
— Ні! Здається, Маркс мав на увазі суспільно–історичну формацію, при якій релігія виникала.
— Хіба релігія виникала серед рабів?
— Ні, не завжди.
— Академік Павлов був рабом? Олександер сміється.
— Я ж серйозно спитала.
— Смішне, Ольго, те, що все стало шкереберть: раби не вірять, вільні вірять. Сама діялектика все поставила всупереч своєму злому пророцтву.
— Олександре, чи немає тут Божої кари за великий духовний злочин, як ти думаєш?
— Можливо. А взагалі, події йдуть не так, як хочуть люди, об’єднані в наймогутніші організації. Хтось керує по–своєму.
— Той, хто керує, має іншу логіку, ніж у людських книжках.
— Я зауважив, — говорить Олександер, — що в тій логіці є розмах, більший, ніж може вмістити наша свідомість. Хтось думає подіями, як ми думками, думає повільніше, ніж хочемо, а часом — швидше, ніж можемо встежити.
— А тепер ще — про весілля і вино з води в Кані Галілейській! — попросила Ольга і перегорнула сторінки.
Він читає:
«Рече їм Ісус: поналивайте водники водою. І поналивали їх аж по верх.
І рече їм: Черпайте тепер, та й несіть до старости. І понесли.
Як же покоштував староста води, що сталась вином, — а не знав, звідкіля, слуги ж знали, що черпали воду, — кличе жениха староста.
І каже йому: Кожен чоловік перш добре вино ставить, а як підоп’ють, тоді гірше; ти ж додержав добре вино аж досі».
— Олександре! Мені безмежне почуття входить у серце… Ось цей світ — він любий та гарний; такий, що заспівати або заплакати хочеться, як дивлюсь на нього. Хто ці квіти, білі й жовті, зелену траву — хто вигадав? Хто дозволив нам бути?.. Тут бути, біля них, і радіти на них? Дав можливість розуміти, що ось ми з тобою люди, а то он — квіти?.. Олександре, от, скажімо, родина: чи є вічний закон, як вона складається, — не канцелярський, не той, що в ЗАГСі, а небесний, вищий за все людське, і не можна його порушувати, скажи мені!
— Напевне є! Про це говорили поети і пророки.
— Пророків ніхто ніколи не слухав, — сказала Ольга. — 3 хрестоматій відомо, що їх побивали камінням або виганяли в пустиню.
— Ольго, я думаю, колись буде вислів: голос вопіющого в концтаборі. Пустиня вже не пустиня, і посади пророків зайняті.
— Не знаю, не чула.
— Чула і знаєш!
— Профуповноважений Сороконожков?
— Глузуєш з мене, Ольго, але ти на вірній дорозі до правди. Сорок Сороконожкових, взятих сорок разів і помножених на сорок, заміняють сорок сороков церков у «кондовій» столиці–матушці. Партактивіст одягнувся в мантію пророка і віщує про шлях для всього людства.
— Сьогодні збори, Олександре. Не підемо?
— Підемо неодмінно. Чорні хмари над головою в Антона Никандровича.
— Що, пророблятимуть?!
— Так,
— Це жах! Олександре, його виклинатимуть партійно–комсомольські ентузіясти, це — чума…
— Забудьмо про них! Я хотів тобі сказати. Я мусів сказати, здається, про родину…
— І що ти хотів сказати? — спитала Ольга, дивлячись йому в очі і легенько червоніючи. Він теж дивився в очі їй, відчував, що кров, як вино, приливає до грудей, взяв її за плечі і сильно пригорнув собі до серця — її голова відкинулась назад. Тоді він притулив її обличчя до свого обличчя, руки поклав їй на стан; а вона переплела свої руки на шиї в нього. Обнявшись, вони довго сиділи і мовчали. Він своїми устами торкався до її уст і відчував глибину їхньої дівочости… поклик до радости приходив, викликаний теплом від вогких уст — таких, як таємна пелюстка в троянди, до якої ще не торкалася жодна порошинка, що є в земній чорноті. Олександер відчував, як Ольга припадала вся — гілка в цвіту. Вони сиділи, були безкінечно заласкавлені в своїй близькості. Так, ніби знайшли скарб, якому немає міри, — належить скарб обом, і вони його від початку життя беруть порівну.
Тепло, насичене пахощами від зілля, обвівало їх, і їхня кров горіла чисто і ясно. їхня ніжність була сильна, як мед, що бджоли беруть на соняшних травинках.
Ольга відвела Олександрові руки і сказала:
— Я часом боюся бути щасливою.
— Пообіцяй, що позбудешся страху сьогодні, як я скажу.
— Обіцяю і ручуся.
— А тепер скажу: ти повинна стати безумною і сповіритись тільки на почуття…
— О! Що буде, — прошепотіла Ольга.
— Ти обіцяла!
— І буду вірна слову. Тільки дай сказати… до нашого сонечка.
— …Коли воно відбіжить за тополі, — зашепотіла Ольга з тихою поважністю, — за тополі відбіжить біля твого вікна, тоді я звернуся так: «Прощай, сонечко, сонечко, що вірно світило моєму дівуванню, — зійди, зійди, сонечко, завтра, так само вірно світи мені, як я стану дружиною моєму коханому».
Олександер брав і цілував білі руки дівочі.
Вона провела долонями йому по чолу, по скронях. Потім, перевівши погляд на далекі гори, що світилися, як сині покрівлі, і на небо над ними, — перевівши погляд туди, звідки до нас приходить світло, — Ольга в думці, без слів, проказала, що було на душі:
— Де лежить дорога до Тебе, Великий Отче, я не знаю, бо мене не вчили, але відчуваю святість Твого обличчя. Присягаюся бути доброю дружиною моєму Олександрові. Я сирота, одинока і грішна. Захисти мене від недолі.