— Юначе, я буду радий привітати вас у себе і провести приємні хвилини за шахами. Перший поверх, кімната номер десять. Геннадій Лебедінов. Чи можу знати, як вас звуть?
— Олександер Астряб.
— Надзвичайно приємно. Дуже прошу вас, мій молодий друже, штовхніть мене в спину!
Астряб відступив на крок, наморщивши брови до болю.
— О, не дивуйтесь! Я прошу вас, милий хлопче, справа зовсім проста: ось так, — показує дід долонею, — ось так в середину спини.
— Я, звичайно, можу, — говорить Астряб, — але я не розумію.
— Молодий друже, сміліше! Ну? Ах, не бійтеся! Енергійнішим ударом — ну!
Астряб штовхає з острахом.
— Не бійтеся, мій золотий хлопче! Сильніше. От так, так, до побачення, — заговорив задоволено зрушений з місця і замаршував від Астряба дід і на ходу вклонився, зовсім помалу обернувши обличчя. Гордо віддалився, мов би воєвода у взятій штурмом твердині, який поспішає оглянути скарби.
Астряб ускочив у двері, потім вернувся — визирнув дідові услід і побіг по сходах нагору: на другий поверх, до квартири Антона Никандровича.
ПОРТРЕТ
Огнистий червінець сонця стоїть за шибкою; а нудна, як пропаганда, муха, злетівши з 20–го червня 1941 року на стінному календарі, — викреслює то ширші, то вужчі кола над головою самітного професора.
Музо, поможи намалювати портрет! Є полотно і рама — широка з березової дошки; «тюбики» з фарбами і пензлі. А трудно вибрати відповідний фон для образу старигана, що божеволіє в «жактівському» кутку. Мистець–маляр, далекий від перевірочної комісії, засвітив би небо червоного кольору і три хрести з розіпнутими страстотерпцями: нехай би віяло незносимою скорботою, — в час, коли роздерлась храмова завіса. Прихований комуніст заявить, що кривавий фон образливий, тоді попросимо гумориста: він знає, що робити. З’явиться на полотні дільниця раю, розташованого за двісті кілометрів від південної брами і колючого дроту. В білих хітонах, сміючись між трояндами, абсолютні щасливці зривають райські яблука.
Улесливий Іван Іванович, голова місцевого професійного комітету, якому підлягає старий професор, погладить собі живіт, а закордонні марксисти будуть незадоволені: «но–но! давай без містики!» — гукнуть вони. Мовляв: «опіюм». Будь ласка, можна змінити: вдаримо чорною фарбою… «Зневіра і занепадництво!» — змією з малини прошипить «теоретик школи», що вічно, від пелюшок своїх до труни, когось у чомусь винуватить, хоч сам — смоковиця безплідна.
А ми зробимо, як підказує голос серця. Він говорить: найліпший колір — що в дійсності, коли дивитися і «тілесними» і «духовними» очима. Щоб уникнути повторення того, що було на початку, малюємо, змішавши білий і рудий тони, стіну, закурену від палкого дихання примуса: на фоні її сидить Антон Никандрович. Він сидить за широким червонасто–жовтим столом і перелистує томик Метерлінка, обперши його об тонконогу лямпу, вели–канську зеленошапчасту печерицю, що красується серед металічного, дерев’яного, картонового, скляного хаосу — такого, ніби хто розвалив десять «пересувних аптечок» і відмовився прибрати.
Антон Никандрович — людина з «сердечною загадкою», в індустріяльних країнах подібні до нього вимерли, як мамути. Він і зовнішністю трішки архаїчний. Між бровами врізались довгі простопадні зморшки; одна глибока, друга ледь помітна; посередині чола, поземно — третя, вигнута чайчиними крильцями на надбережжі. Кістка чола збудована брамчасто з ребрастими випуклинами у верхній частині. В нижній частині вона обмежена, ніби обніжечками — бровами, висохлі кущики яких, густющі, кошлаті, звисають на очні ямки. Окремі волосинки падають аж до вилиць, притінюючи зіниці.
Тяжко визначити колір очей Антона Никандровича; тридцять п’ять років тому вони могли бути синіми, а тепер вони «сиві» чи магнетично–білі, якісь сріблясто–світлі, прозорі, з легкими темно–блакитними проблисками, що прориваються з глибини; і такий натхненно–суворий вираз, мовби в отців–просфорників Києво–Печерського монастиря. З–під брів звисають косі навісочки з шкіри, знефарблені, поблідлі, з найлегшою палевістю, ніби опалий осінній лист — від безперестанної зміни дощу та ясности.
І вуса, опущені вниз, і з ними злитий прямокутничок бороди, і ретельно зачісана назад коротка чуприна — припорошені метелицею, що всім однаково впрядає сріблясту нитку: диктаторам, від поруху пальця яких мільйони ідуть на погибельні муки в концтаборах, і безруким жебракам, що під руїною церкви просять хліба, тримаючи в зубах олив’яну мисочку.
Колись казали: корінь науки гіркий, а плоди її солодкі. Антонові Никандровичу від най солодшого кореня слов’янської філології вигналось дерево з найгіркішими плодами: душевною недугою, що, між іншим, означується в блаженненькій, а разом і болісній посмішці на вустах, незгодженій з виразом очей; одинокістю зацькованого вовка; накинутим на плечі, хоч тепер і літо, пальтом, з якого «сипляться павуки».
Костюм Антона Никандровича має свою історію. Бувши в столичному місті, професор відвідав універсальний магазин і пильно роздивився на відділ готового одягу. Другого дня піднявся з ліжка о п’ятій годині, — чорти навкулачки билися, — і під номером шістнадцятим зайняв позицію в черзі, що скоро виросла, як полкова колона. Після кількагодинного тиснення, в результаті якого ґудзики обсипалися, черга березневою річкою бурхнула крізь розчинені двері. Вартові пожежники навперід побігли нагору, ведучи за собою натовп. Антон Никандрович, стариган примітливий, зауважив потрібний поверх, і, вибившись із течії, щодуху помчав до костюмів. І вчасно: біля стійки був лиш один хитріший конкурент, а через хвилину, одурена пожежниками юрба, роздражнена вкрай, злетілась коршунами і так натиснула, що поперекидала балюстрадки.
Антон Никандрович вислухав продавця: «Ну, ви щасливий чоловік! Тільки один костюм і був на вашу мірку»; вислухав, а потім вийшов на тихі води універмагу.
Придбавши костюм за місячний заробіток, він відчув, що в нього зрушені ліві ребра і поняття про соціялізм.
Через рік придбання втратило свій пшенично–піщаний відтінок. Потерлося. Через місяць після темного фарбування збіглося і набуло безнадійного–пожмаканого «колгоспно–бригадного» вигляду. Тільки чорна краватка з золотистими ромбиками, стягнута мідною двобулавчаткою між краями білого комірця, освіжує одяг.
Черевики Антона Никандровича схожі на галери, пооббивані з запорізьких гарматок.
Похитуються коло скель, коло книжок, покладених купками на долівці. Книжковий скарб, кольористий спинками, збився також по кутках, а далі піднявся, спираючись на вузькі полички, по всіх стінах, аж до стелі. Частина затрималась на столі, цегла коло небудованої споруди.
На підвіконні та присуненому до нього табуреті — речі, найнеобхідніші для самітника: примус, таз, відро, каструля, миска, ложка, ніж і різні дрібниці в тому характері.
Кімната тісна. Якби хто–небудь взяв колосальну сокиру і відрубав шматок коридору, затулив його з однієї сторони стіною й вікном, а з другої — стіною з дверима, то мав би таку саму келію.
І треба додати літо. Хоч воно, заглянувши вранці до стари гана, відійшло на гори, але золото його прозорою рідиною застигло в шибках на цілий день. В одному місці, на ранішньому прузі, стеклось в огнистий червінець і тихо сунеться навкоси, поза шибкою.
Стариган, що видужує наодинці, кинув пальто собі на плечі, бо холодно йому; навіть електричну плитку на столі включив і вдихає повітря над нею: гріє бронхи.
ІСТОРІЯ ХВОРОБИ АНТОНА НИКАНДРОВИЧА
Антон Никандрович, посміхаючись, перегортає томик, а знає, що недалеко — з’явець, побачити якого неможливо: тільки в стані великої ясности душа відчуває його присутність. З’явець невидимий і одночасно білий, як алябастер; худий, кістки та шкіра! і на шиї в нього багряниста Виразка. Поворухнеться Антон Никандрович, з’явець теж рушає з місця; через те доводиться кам’яніти, удаючи поглибленого в книжку. Дихати важко; щоб зостатися живим, Антон Никандрович вдихає теплий струм над електричною плиткою, хоч на дворі і в кімнаті тепло.