Його вважали за «психа» (душевно недужого), хоч і шанували. Він мав прекрасну пам’ять і непомітно складав іспити з відмінними оцінками. Студенти сміялися, коли він доводив, що історичні дати з вісімкою наприкінці були вирішальними: 988, 1648, 1918, 1938 (початок «особливого курсу» всередині СССР); прийдешній 1948 рік повинен стати також границею між двома періодами.
— Позавчора, себто 18–го червня, я почув від товаришів, що будуть чергові партійно–комсомольські збори на факультеті. Зважаючи на особливу ролю вісімки в кінці дат, я наперед визначив собі: відбудеться якась непересічна подія. Моє передбачення справдилося. Між іншим, легко вияснити, чому число вісім показує на важливі зміни…
— Перейдіть до суті справи! — постукав олівцем об стіл Сороконожков.
— Дорогий товаришу, з цією ж метою я й виступив, — туркотів йому сизокрило Тихон Бурма, дивлячись у пурпурову вечірню далечінь. — Справа серйозна і вимагає терпіння та уважности. Бо між сімкою і дев’яткою проходить лінія перевороту, який відбувається в стані скристалізованих і згоджених моральних сил і приводить до вищого стану гармонії, пройнятої ідеєю…
Сороконожков обурився:
— Якщо ви торкаєтеся філософського питання, то вам треба, принаймні, заглянути в підручник з діялектичного матеріялізму!
— Вірно! Абсолютно вірно, дорогий товаришу, — туркотів «псих», — я так і зробив; я навіть другий раз конспектував його під час теперішнього зібрання. Довго думав над прочитаним. Прийшов до цікавого діялектичного явища; от, будь ласка — який гарний приклад: визначений душевний стан; зрівноваженість, чіткий розподіл сил добра, ясність, — такі прикмети виражені в числі «сім», далі настає збурення, що становить заперечення попереднього стану: пляномірний перелім і рішуча зміна в симетричній формі — такі процеси виразні в числі «вісім»; і зрештою, нова гармонійна рівновага, просвітленість над вічною глибиною, натхненна повнота, виражена в числі «дев’ять». Ясно? Виходячи з цього розуміння, я надаю, в зв’язку з характером нашої революції, особливого значення вісімці в датах, зокрема і спеціяльно наприкінці їх, так само, як надаю особливого значення вісімці в кількості зірок, що мають сузір’я, кількості гранів, що мають кришталі, кількості…
— Я закликаю вас до порядку! — сатанів Сороконожков. — Або говоріть до суті питання, або я позбавляю вас слова.
— Нехай говорить!., цікаво… молодець Бурма! — загомоніло по авдиторії, пожвавленій і зацікавленій такою діялектикою.
В Антона Никандровича по обличчю розлилась приємна посмішка.
— Закликаю до тишини і порядку, — кипів, як самовар, Сороконожков. — В нас мало часу, треба говорити на тему…
Бурма погоджувався:
— Звичайно; я тому й говорю про особливі явища, в яких проявляється універсальний діялектичний закон, дій сний завжди, навіть на цих наших зборах. Я тільки хотів закінчити попередню думку. Згаданий закон має керівну силу в таких, наприклад, випадках: коли народжується восьма дитина в матері або вісімнадцята, або двадцять восьма і так далі…
При цьому «і так далі» авдиторія вибухнула найвеселішим реготом на ломищелепно–канудних зборах. Молода студентська натура знайшла відтулину для свого настрою, придушеного прокурорськими погрозами. Лиш та частина, що з партійного і комсомольського обов’язку мусіла підтримувати «нормальний» хід обговорення, чи просто боялась «оргвисновку», сиділа тихо та рівно, з пісними мінами.
Атмосфера угроблення старого професора була розбита. Виходив водевіль. Сороконожков з болісним сумом думав про заздалегідь заготовлену резолюцію — її треба було неодмінно «провести», за це він, Сороконожков, як голова зборів, особисто відповідав перед секретарем парткому. Тімурленков, досвідчений громадський робітник, швиденько написав цидулку і передав її Панкратові Крякучіну.
Отямився й Сороконожков; округлив очі — такого кольору як кава, розсипана в попелі, під бровами, схожими на щурячі вусики. Втишував залю.
— Я вам більше слова не даю, — махнув рукою на «психа».
І той сідав, зберігаючи голубину мирність, і тільки дивувався про себе: «Чудно, чудно; я говорю про важливі речі, а Сороконожков заважає… Однак видно, що всі цікавляться; недарма ж перед зборами Астряб казав, що треба виступити, бо розбиратимуть принципову справу і мої думки внесуть ясність, нададуть зборам філософського характеру; багато студентів питалося, чи я говоритиму, — якщо Астряб так звертався, то, напевно, мав підставу: він поважний студент, хоч цього разу по–вуркаганському оглядався, рвучи якийсь, ніби крадений, друкований аркуш і кидаючи в урну. Я міг би виступити восьмим з черги, так і хотів зробити, ждав, поки скінчить сьомий оратор, а довга мовчанка спокусила; надалі буду послідовний».
Не кондор злітає з гнізда на камінному шпилі, — підводиться з стільця професор теорії літератури Панкрат Крякучін.
Оригінальна постать! — чорнява шевелюрою, наче вийшла з казана, налитого смолою найдорогоціннішої якости. Недовгі ноги в недовгих штанях підпирають сильно розвинений тулуб, такий широкий спереду, що гострі поли незмінного вугляного пальтечка розходяться на сторони. На недовгій шиї, в збитій набік краватці, насаджена величезна голова з величезним лобом: верхня дощечка на шпаківниці.
Несамовито чудний! Очі з–під посурмлених брів посвічують раптовими, повними нічного блиску і гострої знервованости сполохами–зирканнями і знову ховаються в розколинах на величезному обличчі, схожому на фасад академії. М’ясистий, чітко окреслений ніс ненабагато кирпатий; а нижня губа відставлена ненабагато наперед; властиво, вона і нижній щелеп творять одну простопадлу рису. Обличчя — з припухлістю, з натуженістю в м’язах, з темним відтінком шкіри і з виразом інтелектуальної наелектризованости. Кремезна постать доповнена руками, постійно зігнутими в ліктях, іноді відпущеними трохи на боки: завжди в одній з них — книжечка, в другій — ціпочок. Ідучи, він нерізко перехиляє корпус набік і назад. Говорить так, мов відкушує від невидимого довгого дроту — крихкого і смачного, — чітко означені кусники, відкушує їх і за кожним негайно закриває рота з такою наставленістю, що от–от почуєш звук: «піф!» або «паф!». Вимова у нього надзвичайно виразна, гостра, дякуючи великій сконцентрованій енергії артикуляційного апарату. Він має феноменальну, просто страховинну пам’ять; його начитаність вселяє повагу, змішану з тривогою за бідну черепну чашку людську, так немилосердно придавлену пірамідами фактів. Панкрат Крякучін — чудо природи; інтелектушіьний дивогляд з близькозорими очима. Різниця між обома професорами–літературознавцями відразу впадала в око, бо Крякучін, на відміну від Споданейка, становив собою «апарат для механічного думання», нещедро обдарований багатствами моральної природи. У відносинах з людьми в нього на кожному кроці виявлялась душевна незграбність і кутастість вдачі. Йому бракувало того, що надає знайомству з людиною цікавости і приємносте, Знання загасили в ньому теплоту почувань. Мабуть, без чару товаришування виріс, виформувався він, як знаменитий вчений; зостався з попередньою вдачею гонористого гімназиста, нетолерантного і холодносердного, мало того — жахливо причіпливого до близьких і далеких. Придиратися до кожного слова, сказаного в його присутності, виросло в потворну звичку. Він моментально кидався з гострим гачком і давав волю своєму злорадству, хоч, з рівним правом, можна було присікуватися і до кожного його слова. Дискутувати з ним — убивча неприємність, бо його буквоїдство набирало характеру душевного звихнення. На додачу Панкрат Крякучін був до крайносте суб’єктивний в поглядах на речі, і мстивий. Вікодавня дикунська жилка невтишимо вібрувала в його єстві. Якщо котрий–небудь з колег ставився до Крякучіна дружньо, то професор войовничо доводив, що навіть помилки тієї людини — це не помилки., а незбагненні істини. І навпаки: досить було, щоб котрий–небудь з колег, вільно чи не вільно, поставився неуважно до Крякучіна, пішло!.. Найсвятіша істина, висловлена тією людиною, оберталася в устах професора в чорну облуду. З зоологічною емоційністю, користуючись найменшими нагодами, заводив він механіку причіпок. Дрібно кусався без зупинки,, дістаючи від того нервову насолоду і одночасно страждаючи: аж подих уривався йому від схвильованосте, і сам він то бліднів, то червонів. У випадках, коли відносини були індиферентні, Крякучін тримався з підкресленою коректністю, і тоді його особа стояла в надзвичайно симпатичному світлі, навіть можна було милуватися на Крякучіна.