Хто витерпів любов з хвилини, коли проростала, як зерно в ґрунті, і аж до розкішного квітня, — зрозуміє, з яким нетутешнім чуттям були Олександер і Ольга, самі, далекі від турботливого гурту.
— Про що ти думаєш? — як завжди, цікавилась Ольга.
— Мої думки мають філософський характер.
— Боюся, що зелена філософія.
— Певно!.. Я думаю он про те зелене дерево, — показав на березу Олександер, — воно має свою душу.
— А мову має?
— Якби захотів хто–небудь, міг би скласти зелену граматику, вивчивши шум.
Олександер поклав руку їй на плече, і тоді злегенька зарожевіло–засвітилося крізь прозору білість їй на скронях.
— Ми ніяк не розберемося в душі берези, — сказала Ольга.
— Я був колись недужий, втрачав свідомість. Після смерти це напевне буде. А натомість навіки стане щось, приховане в нашій істоті, — воно споріднює нас із деревами і тваринами.
— Останнє в мене викликає деякі сумніви.
— Невже? Тварини, наприклад вовки, ніколи не творили організованого душогубства в таких масштабах, як люди. Порівнюючи з людьми на партійних зборах, тварини — це аристократи.
— Добре, але ми відхиляємось від думки.
— От, є спільне в живих істот — воно вертається в своє джерело, де раніше зникло, щоб з’явитися тут. Тепер тут вмирає, щоб там воскреснути, набувши свого образу в стражданнях, а можливо, й радостях.
— Від кого в тебе голубі очі?
— Від тата. В матері були карі–карі.
— Мила спадковість… Якщо в мене буде коли–небудь син, я хочу, щоб він мав такі очі; слухаю далі.
— …Дерево, як і людина, ввесь час простягає гілки… до світла… Ольго, і ми чуттям пориваємося в височину. А душа в берези тиха, жіноча…
Поцілував Ольгу; вона довго потім берегла в пам’яті той поцілунок.
Коли оглянулась, побачила, що ходять люди на пристані, дехто — обличчям в цю сторону. Вона підвелась, подавши Олександрові руку. Пішла з ним до берега, мимо берези. Спинились тут і спитала:
— Ти справді віриш, що дерево має душу?
— Можливо…
— Кожне дерево?
— Без вийнятку, — від свого неба! — сказав Олександер, кладучи долоню на потріскану, помережану зеленавою чорнотою кору.
— Виходить, не можна вбивати дерев, рубати і палити їх…
— Виходить, так; і тоді люди загинуть. Але не треба нищити без життьової потреби…
— Як це в зеленій філософії, коли дерево зацвітає, любить воно кого–небудь, чи це — просто… так собі.
— Ні, це — не просто «так собі»! Любить.
— І знає, кого саме?
— Знає і жде. Але не завжди буває щасливе.
— Треба перевірити нашу зелену теорію, щоб не було жодного сумніву.
Ольга підійшла до берези; сіла над самою водою, на темно–сірому камені, що іскрився дрібненькими гранями зернинок. А каламутна вода бризкала, як божевільна.
— Я скупаюсь, Ольго!
— Вода холодна, — не треба.
— Я в огні стою, — скрикнув Олександер, засміявся, випростав руки на сторони і, потягуючись, погуконув ні до кого на зелений той–бік: «А–го–ов!»
СТРАХ
Ольга сиділа на камені, обперши підборіддя на руки, а руки на коліна, і дивилася, як біжить вода. Плаття такого весіннього кольору, мов бузковий кущ нахилився до каменя: тихий і замислений. Тканина тугими згортками, як віяло, розходилась на підгрудді. Зачіска обкружувала обличчя рядками тяжких і пружних русявих пасем, що вільно переткалися в декількох хвилях. З учорашнього дня на обличчі взявся бронзовий відтінок — від соняшного пензля, щедрого і необережного. В контрасті з ясним чолом брови видавалися темно–русявими. Очі світліші, ніж завжди: це — від розсіяного прямого проміння і відсвітів, що кидала вода. Малюнок рота, аж трішки пришерхлого свіжою шкірою, тонкий і чітко означений. Мабуть, перший показник жіночого віку становить покров на устах. Так часто приходить постаріння від горя, надмірної праці, від диму при безконечному розпалюванні сирих дров, турбот, викликаних нуждою: все це разом з іншими страшними причинами в нашому «раю» передчасно губить жіночу красу.
Олександер потоптався на піску, а тоді швиденько розглянувся і пішов у воду. Пішов, здригаючись, мов стригун; враз кинувся на глибину.
Вода каламутна, холодна, бо прибуває від льодовців, що тануть на початку літа. Біжить хутко, як добрий кінь, підохочений гострою острогою. Широчезними кругами перекочується, бурхає, вирує так, що невправні плавці, в одну мить знесилившись, холонуть серцем. Не одна мати проносила ранковими вулицями позеленілий труп синка–підлітка, притуливши його до грудей, а голову його перехиливши собі через плече, — проносила вулицями додому і горювала без кінця. Втомлена, спинялася коло решітчастої залізної огорожі на цегляному підмурівнику, становила ніжки трупика на цеглу, а його самого притуляла до високого заліза, сплетеного в хрести та квіти.
Якщо хто–небудь наважувався перепливати, річка, крижано–холодна, каламутно–руда, як шоколяда, широченна і глибоченна, відносила ген–ген далеко вбік: на біло–жовті піщані коси, на мілини протилежного берега, під похилі лози та низькорослі верби.
Відносить вона й Олександра, сердита, бо він сміється з її могутнього гону і водоверту на ямах. Нелегко далася плавцеві його розвага: зморений і захеканий, вернувся він до своєї одежі. Походив по глині, знову руками розмахнувся — збирається плигати. Таким і пам’ятає його Ольга: струнким, як молодий кипарис, і білим, як статуя з алябастру, тільки на плечах обпалини — з соняшного дня в минулому тижні, коли грали в теніс.
— Достану дна! — гукнув Олександер, а Ольга всміхнулась йому, піднявши обличчя.
Шубовснув він у воду, і довго немає його. Довго немає; вода ж, напинаючись блискучими кругами, збуреними і спіненими по краях, проходить мимо і шумить: похмуро шумить і одноманітно. Аж ось виринає плавець; розбризкує віддихами воду, що стікає йому з волосся, з чола — на губи. Відсапується він і знову занурюється в непрозору глибину. Знову його довго немає, — тривога, як змія з морозного заліза, ворухнулася в Ольги під серцем, і мовби світ перемінився в очах: став страшний. Зірвалась Ольга з місця і ступила крок, дивлячись у воду. Побігла по самому берегу, притиснувши долоні до серця. Вп’ялася очима в каламутну бистрину, криком закричала, а тоді відразу ж притулила собі п’ястук до уст і зціпила зуби на пальцях.
Але ось чує, що хтось гукає її дзвінким нервовим гуком, з радістю переможця. Поглянула Ольга праворуч, а там — він; вибирається на глину, — геть далеко віднесла течія.
Біжить він до Ольги, вода з нього схлюпує, крапотить; волосся позлипалося і накрило чоло. Змучений він; губи позеленіли, а очі горять: видно, що радіє — пощастило дна дістати. В руці тримає він молоток, обліплений мулом. Нахилившись до води, обмиває свою знахідку. Ольга на нього дивиться і приходить до тями. Страх їй проходить, натомість з’являється гнів на необережного. Що знайшов Олександер на дні, — їй не цікаво… але як він сміє так лякати її?! Вона відчуває тепер, що якби пройшло ще декілька хвилин розпучливого дожидання, вона була б збожеволіла. І тому, коли підступив до неї Олександер, то не спитала: що ти знайшов? — а закричала до нього:
— Я хочу сповістити тобі новину!
— Про що?
— Не новину, а пораду… Коли дорослі діти без міри пустують, треба так робити! — вимовляє Ольга; ніжність разом з образою бренить їй у голосі. — Кладуть руцю собі на долоню і роблять ось так! — І Ольга, збіліла, мов сніг, хоч і усміхнена від великого заспокоєння, з усієї сили вдарила Олександра по пальцях. — Карають отак, — напівчутно повела далі і поласкала по битих пальцях, подмухала на них. Після цього різко повернулася, і, страшенно розгнівана, відійшла до свого каменя.
Олександер заливається: йому смішно!.. Підкидає молоток і, після ста млинкових перевертів, ловить за кленову ручку.
БІЛЯ БЕРЕЗИ
Поглянула Ольга скоса на жонглера і засміялася: