Власне, він не з–за радости хотів би її дослухати, — ні: музика навівала йому скорботу. І цю скорботу він хотів пережити до кінця. Захоплений нею, схилився до стіни, зірвав, не думаючи про це, листок від бузка, почав його м’яти і ламати в пальцях. Кинув рештку додолу, повернувся до рясного шуму в саду, до мурмотіння зеленого, рясного та кипучого. Ніби давно–давно заклятого на тремтіння всіма тоненькими фібрами та так і зоставленого навіки.
Музика стихла. Прохрипів знайомий голос — говорив Серпокрил:
— Маргарито, я хотів би все життя служити вашій красі і талантові.
Діткнутий цими словами, Іван Іванович струснувся; долонями обперся об цеглу, втопив очі в далеку крапку в саду: очі на його повернутій боком голові були розширені, повні невимовно серйозного виразу, що буває при гострих переживаннях, дуже для людини неприємних. Серпокрил говорив так пристрасно.
— Маргарито, світло очей моїх у темному житті!..
— У вас поетичні здібності, — лункою флейтою відповів жіночий голос.
— Бо я вас люблю. Поїдемо з цього міста… морем поїдемо; на пароплаві, білому, як лебідь.
— Ви мрійник, — зітхнув альт.
— Хіба це погано? Я вас так люблю…
— Встаньте! Пустіть руку!
Іван Іванович жахливо схвилювався. «Що тут робиться, — думав він, — я через неї божеволію, залюблений без тями, бо кожна усмішка її виглядає як багатонадійний знак… А тепер така прихильна, така інтимна розмова з поганцем Серпокрилом; він цілує руку, коли я терплю пекельну муку, душу свою гублю»…
Іван Іванович рвонувся від стіни і побіг, шкутильгаючи, в напрямку до вхідних дверей.
Через хвилину в кімнаті вчительки відбулася бурхлива сцена. В дверях стояв смертельно блідий керівник профспілки.
— Маргарито, виженіть його! — драматично показав на коліноприклонного Серпокрила.
Маргарита підвелася з пурпурового крісла і різко відповіла:
— Чемні гості спершу прохають дозволу ввійти в кімнату.
— Ви мені говорите про чемність?.. А я схилюся в поклоні, який в тисячу разів переважить чемність усіх Серпокрилів, купою взятих!
Серпокрил підвівся з долівки і обтрусив долонею на колінах:
— Чого ви розкричалися в чужій квартирі і як ви сміли зайти без дозволу?! Що ж до мене особисто, — раджу бути обережнішим. У давні часи за такий вираз, як ваш, діставали удар шпадою на дуелі. Я вам це точно кажу. Маргарито, дозвольте викинути його в вікно?..
— Ти свиня, Серпокриле! — закричав Іван Іванович.
— Не більша, ніж голова нашого місцевого комітету.
З цими словами Серпокрил схопив Івана Івановича за петельки і потяг до вікна.
Іван Іванович зачепився однією рукою за нерухомо вкріплену половину дверей, а другою потяг Серпокрила в напрямку до другої половини, що була відчинена в коридор.
— Що ви робите?! — жахнулась Маргарита. — Ви дикуни!
Суперники ввійшли в газард; вони воювали з несамовитим завзяттям, вже не зважаючи ні на оклики Маргарити, ні на мовчазну появу четвертої особи. Лише тоді, коли від рвачкого руху в змаганні зійшла з місця і перша половина дверей, виявився важкеленний бас:
— Як домуповноважений, мушу вам нагадати, що за хуліганство кодекс передбачає… вас, мабуть, цікавить, — скільки років тюрми?
Розпалені суперники застигли з несподіванки.
— Мадам, — темно посміхаючись, схилився Єєєхов, наскільки йому дозволяли наслідки катастрофи з ребрами, — низько прошу прощення за шум, але я сповняю свій обов’язок…
В одну секунду Іван Іванович і Серпокрил відчули на своїх карках лапи колишнього «квартального надзирателя» — лапи, в яких чавунно–важка поліційна могутність сполучалася з віртуозністю, виробленою при двох імперіях. Ломачано–матерчатими ляльками поторохкотіли суперники по коридору. Отямилися, коли їх кинуло через східці — на доріжку, а вхідні двері з стукотом зачинилися.
ПРОДОВЖЕННЯ КОРАБЛИКА
Адам Григорович пильно обдивляється молоток, як археолог — знахідку з давнього селища, і каже:
— Цю річ бережіть до слушного дня!
Пообіцявши так і зробити, Олександер нахиляється до Ольги, що сидить біля кораблика, пальчиками його торкає.
— Правда ж, гарний корабель? — піднімає вона обличчя до свого коханого.
— Дуже! Мені здається, тут ідея, що обіймає світ. Подивитися на такий кораблик — це ніби богословську книгу прочитати.
Перед очима в Олександра і Ольги фігури апостолів, поставлені вряд на облавку корабля: Іоанн — безбородий, з довгим русявим волоссям, одно пасмо спадає на чоло. Поверх яскравої темно–зеленої туніки на плечі накинута рожево–червона мантія. Фома з лопатчастою бородою, з темно–русявим волоссям, відкинутим від скронь. Велика книга в руці. Мантія в нього синьо–зеленава і рожево–брунатна туніка. Матвій тримає в руці сокиру, схожу на місяць–молодик. Чоло з записками,; чуб обстрижений зовсім коротко, а борода довга. Палево–золотистий хітон у нього і сіро–сріблистий плащ. Симон спирається на теслярський інструмент; нижня одежина сіро–бронзова, а верхня — зелена, темного відтінку, з мережаними краями. Яков, як і Фома, тримає книгу. Він з темним хвилястим волоссям, з рудуватою–бородою. Барва натільної одежини рожево–фіялкова, а тієї, що зверху, — жовто–зелена. В апостолів різноманітні пози, різноманітні вирази на обличчях — від суворої зосереджености мислителя до радісного настрою поета, що милується на схід сонця. Самі обличчя дуже характерні, як це буває в простих людей, що ввесь вік працювали на лоні природи. Вольові обличчя натхнені, просвітлені вірою, яку не розтроює дрібненьке хитрування людини з собою. Скульптор зобразив цілковито певні характери, що формуються в глибинах народного життя.
По обох боках корабля, замість люків, прорізано стрілкуваті вікна; засклено їх, розмальовано на них, мов вітражах, славнозвісні сценки з священної історії. А під вікнами, на виступі, що позначує водяну лінію, розміщено химери: крилаті мавпособаки з роззявленими пащами. Чудернацькі потвори страхають, спинаючись під стрункими, як напнуті жили, нитками і під колончастими виступами на міжвіконнях.
Сам Вельзевул, адський владика з шістьома ногами, виплив з глибини і почепився кігтями за дно корабля, зубами в п’ятку стерна вп’явся. Потворний він, як гріх; схожий на допотопного ящура. Страшний!
Вітрила на кораблі позначені хрестами.
При внутрішнім причілку корабельного чердака вбирає очі золотистими, огненними голубувато–мармуровими колонами вівтар, коло якого, перед запаленими свічами, перед ліліями править Божу службу Папа Бенедикт XVI.
Під усіма фігурами підписи, виконані староукраїнською церковною мовою — нашою урочистою, нашою зворушливою, нашою богонатхненною «латиною». Кириличні літери виведені кіновар’ю найчистішого тону.
Білі птиці сидять на реях, а одна злетіла, притулилась до стіп Спасителя на переді корабля.
— Поема, змайстрована з дерева, — сказав Олександер.
— Мені дуже подобається, дуже, дуже, — признавалась Ольга; знов підняла обличчя до свого коханого.
Скаржинський спокійно глянув на них обох.
— Скромна робота, — промовив він. — Нам треба подумати над справою… Чий міг би бути молоток?
— Якогось ремісника, — непевно сказала Ольга.
— Ремісник мав би залізний молоток, а не мідний, — заперечив Олександер. — Тут щось не так.
Ольга поспішно додала:
— Де є магнети, там його, мабуть, і вживали.
— Так, так, — засокотів Адам Григорович. — Це в сто разів правдоподібніше. Молоток давній. Може, ще до революції де–небудь обладнували фізичний кабінет. Негайно потребували молотка з міді й замовили — майстер відлив його поспіхом: річ, як бачите, не зовсім зугарна. Ручка грубо оброблена, покопирсана, місцями навіть обпалена. Трохи покористувалися молотком та й закинули його в куток; пізніше вживали до чого прийдеться. Найчастіше забивали цвяшки — ось сліди від голівок з насічкою. Отже, імовірні власники молотка: електротехнічна школа, фізико–математичний факультет і аул.