— Аул? — перепитала Ольга.
— Я так кажу, бо бачив у черкесів старовинні мідні молотки. Але черкеси відходять на сторону: вони мають свій неписаний кодекс з помстою, суворий, але далекий від такої вишуканої жорстокости, як у нас. Можна здогадуватися, що вбивця тримав молоток під полою, коли йшов з своєю жертвою до річки. Стоячи біля самої води, він вихопив його і вдарив жертву по голові, штовхнув її з берега, а слідом за нею й молоток кинув. Усім, хто вчора ввечері був біля річки, треба показати цей молоток. Особливо мене цікавить, що скаже Антон Никандрович.
— Може, заявити в міліцію? — запропонувала Ольга.
— Зіпсують справу. Напишуть сто папірців, перенумерують, підпишуть і покладуть у шафу для голодних мишей.
Олександер засміявся:
— Точно! Я їх, мільтонів, давно знаю. Ми починаємо працю, як приватні детективи. Між іншим, «Убийбога» сьогодні крутився на березі, як звичайно — п’яний до «зюзі».
На прохання Скаржинського, Олександер розповів про зустріч з головою профорганізації.
— Але ж це страшенно важливо! — скрикнув Адам Григорович. Він почав тихенько скребти нігтем по підборіддю.
Чорні огники в очних щілинах стояли непорушно, як за вжди в нього під час роздуму.
ГОТУЄТЬСЯ ЕМІГРУВАТИ ДО МЕРТВИХ
Вдень, при сонці, минувся страх Антона Никандровича. Запиленими руками старий складає в саквояж найпотрібніші речі: загальний зшиток, зовсім чистий, такий товстий, що в ньому вміститься том нотаток; скляний гранчак з чорнилом до автоматичної ручки; одно число «Київської старини», коробку з різними таблетками і декілька олівців.
Антон Никандрович наміряється наступну ніч, а якщо буде треба, то й подальшу перебути в таємному сховищі.
Саркофаг у підвалі під «Золотим собором» — найкращий нічний сховок від арешту.
— Можна! — кричить Антон Никандрович, коли в двері постукало; сам же далі порядкує в саквояжі.
— А–а!.. не забули старого. От що, — старий наблизився до Олександра і прошепотів: — Я йду на ніч в підвал під собором; внизу в вікно влізу, там немає шибок, а рама розхитана.
— Добра думка. Гляньте, будь ласка, на цей молоток!
Олександер поклав свою знахідку на стіл.
— Якщо хочете зробити з мене слюсаря, — сказав Антон Никандрович, — то ви аж надто ціните мої здібності.
— Це я витяг з річки, біля того місця, де вчора хтось кричав.
— Гм… можливо, це «речовий доказ».
— Адам Григорович радить, хай кожен з нас обережно розпитує, в кого був мідний молоток.
— Вірно!.. Хай полежить на столі: спитаю в завідувача майстерень, як зустріну. Гляньте в саквояж, чи все, що треба, я поклав?
Олександер подивився; все з саквояжа виклав на стіл.
— Консерви маєте?
— Звичайно. Осьде — чотири штуки.
— Хліб?
— Так, маю. Але стійте, я хотів зробити бутерброди і покласти зверху.
— Можна взяти цю газету? Загортаємо хліб. Термос я візьму — по дорозі наберу гарячого чаю. Яких ліків щодня вживаєте?
— Йод; від склерози, — він ось тут.
— Улюблена книга?
— Писання Сковороди — чудесна річ. Кладіть, кладіть! Взагалі, робіть, як знаєте, я вмиваю руки.
Антон Никандрович помив руки над відром — воно, разом з табуретом і погнутим алюмінієвим кухлем, становило «умивальник».
Тим часом Олександер доповнив «зміст» саквояжа чашкою, ложечкою, відкривачкою до консервів, рушником і милом.
А вітав у романтичній сфері:
— Я так хотів би пуститися берега!., піти в мандри, забути про збори профорганізації, про членські внески. Щоб вітер підбивався перелітному птахові під крила. Уявіть собі: прозорий росяний ранок; на сході тільки–тільки розливається пурпур. Ви собі йдете доріжкою між колосками. Перші птиці зриваються з диких кущів, обважнені краплями, і прорізують тишу криком до сонця… Воно виходить на обрій, як князь. Природа прокидається, гіпнотизує вас зеленими очима. Легкий туман відходить до байраку. Обігріється світ разом з вами; пошарудить вітерцем, поманить відпочинути в сухому холодку, під дубами, що коло дороги. З’ївши шматок хліба, ви простягаєтесь на травиці. Перед очима улюблена книга, яку ви носите з собою. Прочитали сторінку, дивитеся в височину — думаєте, думаєте без кінця. Проминають хмари, схожі то на лева, то на великого птаха з багатьма крилами, на старого пророка в розметаній одежі. Декотрі грандіозні, як фасади, збудовані з срібла і мармуру, — блищать краями проти сонця, А між ними чиста блакить розкривається: бездонна височина небесна; розкривається, мов книга, писана зрозумілою і незрозумілою мовою. Загадка зачаровує душу. Вся та книга повна добрости, благости, чиєїсь мудрости, для означення якої в мене немає слів. Навкруги повно світла, пахощів, щебету. Душа звикає до волі, після якої так страшно жити в суспільстві з тисячами сірих обмежених, щоденних загроз, смертних заборон, партійного кретинізму. Треба тікати за кордон!
— Я розпитував про сторожу на границях, — признається Антон Никандрович. — На кожному кроці вартові, собаки, будки, колючі дроти, заорані смуги, заборонні зони, автоматична сигналізація, — словом, сила перешкод. Якби гроші, витрачені на придержування нас в «раю», обернути на добробут, то, певно, кожний громадянин мав би «садок вишневий коло хати», мав би невеликий рай, достатній для щастя, як він його розуміє. Прошу заходити!
Делікатно постукали в двері, ввійши причепурені подруги: Якилина Молоточкіна і Катерина Колосочкіна.
— Я оце хотіла попередити, — щебече перша з них, — що сьогодні не буду прибирати, бо призначено загальні збори. Говоритимуть про клясову пильність, щоб вони показилися, — тільки те й знають, що душу вимотувати.
— Якилино Федорівно, чи варто клопотатись було з–за такої дрібниці, як прибирання…
— Атож як!? Я хочу, щоб тут і пилинка не впала. Йдемо з Катериною, — я й кажу: скільки бачила людей, а такого, як Антон Никандрович, я вперше бачу. Він як рідний батько, ні одного поганого слова від нього не чула. Хто цей молоток приніс?
— Я, — сказав Олександер.
— Неправда: приніс той кривий собацюра.
— А от помиляєтесь!
— Що?! Хіба я не знаю? Он і Катерина скаже, що це — його.
— Мабуть, — пролепетала голубоока Катерина і зашарілася, оглядаючись на Олександра.
— Бачите!.. Та йдіть ви, — маніжно повела тоді плечима молода тигриця і виблиснула білими зубами, — ви жартувати любите.
— Тут не жарти, — похитав головою Антон Никандрович. — Сьогодні Олександер випадково знайшов цей молоток у річці, недалеко від того місця, де вчора ввечорі ми чули страшний крик: «Рятуйте!» Признаюся, я маю підоз ру, що власник цього молотка вбив жінку.
Молоточкіна сміється:
— Ох, вигадники ж ви! Я б повірила, так ось Катерина не дасть збрехати, вчора ввечорі ми проводили Івана Івановича з його жінкою на вокзал. Кажу ж вам, бачили, як вона стояла на вагонних приступцях. Платочком отак жалібно помахала, я аж заплакала. Катерино?..
— Бачили, — пролебеділа і спалахнула дівчина.
— Зоставили ж ми біля неї, — повела Якилина Молоточкіна далі, — самого Івана Івановича і пішли з перону; чули, як другий дзвінок ударив. Що той пес міг убити жінку, це правда, він такий: жінка вагітна, а він коло вчительки якоїсь в’ється, мов гадюка на кілочку. Спровадив бідолашну на Урал. Я зайшла ще вчора вранці до нього в лябараторію, він цим молотком ящик лагодить, каже: бач, турбуюся, щоб жінці було добре — речі спаковуватиму. їде вона на Урал, там краєвиди, як на виставці, також повітря є тощо. Ходім, Катерино, бо незабаром збори відкриються, будуть нам у горло через лійку політику наливати. Тімурленков визвіриться на нас, а ми кліпатимем на нього, як цуценята на гицля. Ходім, серденько, бо проґавимо таке щастя! Бувайте здорові!
— До побачення, — квіткою забриніла Катерина.
Дзенькнула пружина в англійському замку.
— Ну? — широко станув Антон Никандрович перед Олександром і взявся в боки.