— Ми не шукаєм готового, ми будуєм рай для трудящих, — сказав Іван Іванович.
— Не могли ж ви сказати: для білих бичків і сірих кобил!., звичайно, що для трудящих. Здається, є чотири елементи в переживаннях совісти: перший — картина спричиненого страждання; ви відгороджуєтеся від неї; але вона реальна й заманлива: це свідок вини, якого ви ніяк не можете позбутися! Другий — страх і разом бажання все затаїти найглибше, щоб ніхто не взнав, бо інакше втратите все в житті, а матимете довічну огиду до себе, всякі муки і ніяких радостей. Третій — почуття вини, від якого хочете виправдатися, мовляв, ваша жертва заслужила погибель, а проте воно, як черв’як, точить вам характер, змушує вас корчитися перед невидимими очима і робити нелогічні вчинки. Четвертий — гарний; навіть скажемо: благодатний!.. Я думаю: голос Всемилосердного, що обзивається в серці з співчуттям до затаєних мук; він схиляє до спокути й очищення, даючи надію на спасіння, хоч воно й виглядає в вашому стані, наче погибель. До революції, а почасти також і до 1930 року, була для народу церковна сповідь; тепер її цілковито знесено, і совість народна віддана на «обробку» в розтяжимих клясових законах. Гріх множиться й згромаджується в цілі гори. Душа народна розщеплюється на первісні часточки. Страшенно напружується індивідуальне, хаотичне переживання добра і зла, гріха і спокути; правди і кривди. Подивіться, яка навколо шалена спрага до найменших крапель справедливости! Яка страхітлива вразливість на кривду! В кожної окремої людини моральні сили розбурхані до стану, як перед вибухом: тут почнеться або гістерія, або нечуваний подвиг… на жаль, все це калічиться і гаситься страхом, характерним для деспотій. Словом, скажіть, чи це добре — зловити невинного дядька й силувати: нехай признається, що він злочинець?
— Недобре, але ж цього ніхто не робить.
— Ви думаєте?
— Я це знаю.
— І знаєте, якого фантастичного каяття вимагають від арештованих?
— Якого саме?
— Про це заборонено говорити! Припустимо, ви, вбивця своєї жінки, відчуваєте страх. Кошмар світиться перед вами. Але я сумніваюся, чи є в вас почутгя вини.
— Значить, підтверджується моя теорія, — безвиразно сказав Іван Іванович.
— Так… для матеріяліста, що крутить сонцем, і ньям–ньяма, який пообідав підсмаженою ногою своєї тітки і дрімає в холодку.
— А може, й кошмару не буде?
— Буде! Я перешлю молоток одній ясновидці — вона точно вкаже на вбивцю. Надзвичайна жінка.
— Де вона живе?
— Вона живе десь там, в одному городі, кілометрів за сто звідси.
— В якому городі?
— Не пригадую; але живе, мені казали про неї, — збрехав Антон Никандрович.
Іван Іванович піднявся з місця. М’язи коло рота напружені, в погляді холодок.
Відшкутильгавши до дверей, голова профорганізації притьма обернувся і голосно, зовсім щиро розсміявся.
— Я дуже задоволений. Ха–ха, напишу жінці, нехай посміється. В останню хвилину, коли прощались, вона сказала, щоб я писав їй тільки веселі листи. Передавати від вас привіт?
— Прощу ласкаво.
Антон Никандрович відчував себе дуже ніяково, ніби впійманий на грубій аритметичній помилці.
— Бачу, що ви докоряєте собі за цю сцену; не треба! — спочутливо буркоче Іван Іванович. — От подумайте про інцидент: мусимо «зам’яти» його. По–приятельському попереджаю, але нікому про це ні слова: вже давно товариш Тімурленков жахливо заклопотаний вашою справою, бо факультетська партгрупа підкопується під вас, «капає» на вас. Треба вживати запобіжних засобів, бо загрожує арешт. Я домігся того, що товариш Тімурленков ще раз спробує погасити справу. Розіграйте водевіль. Я розумію, це тяжко, але що поробиш?
— Ні! — відмовив Антон Никандрович. — Навіть на суді, абсолютно беззаконному, стоятиму на свойому. Знаєте, в вас є щось краще в душі, ніж у мене: ви мене оббілюєте, а я вас очорнюю; я — фарисей.
— Нічого, нічого, я більше вдячний вам, ніж ви думаєте. Сьогодні я нічого не скажу Тімурленкову, а завтра ще раз заскочу до вас. Не зволікайте! Серйозно кажу. Може, й сьогодні вже пізно.
Від цих слів морозом повіяло на серце Антона Никандровича.
ТІ, ЩО СПОЧИВАТИМУТЬ ВІЧНО
— За нами наглядає Митька–Мікроб, — шепнув Олександер, — я помітив його, як переходили через перехресток, тюпає, пес, і щось жує.
— Звернім з дороги!
— Навіщо? І так відчепимось.
Зиркнувши сюди–туди, Олександер смикнув старого за рукав.
— В цей магазин!
Зайшли; Астряб стежить крізь верхню скляну половину дверей. В руці термос і клунок.
— Тепер виходимо!..
Рушають слідом за могутньою перекупкою, що волочить два кошики: один з городиною й торішніми яблуками, другий з асортиментом бакалійного магазину, звідки стирчить коров’яча нога.
— Вельмишановна громадянко, — торкається Астряб до її монументального плеча, — з вашого кошика попадали яблука; Митька забрав їх і їсть.
— Щоб його чорти забрали! Я з нього кишки вимотаю.
Астряб і Антон Никандрович прискорили крок. Здаля спостерігають, що буде. Митька напоровся на перекупку, мов корабель на скелю. Початок катастрофи був такий: густо–червона перекупка вхопила Митьку однією граблиною за піджачок на животі, а другою потягла по фізіономії зверху вниз. Астряб пояснив:
— Півгодини репету і сто ударів. Немає сили, що встоїть перед бабою Штилихою, кадрова дивізія здригнеться на «вихідних позиціях».
Без перешкод мандрівники прибули до підгороддя, до схованки степової Джульєтти на кладовищі.
Царство мертвих лишилося без огорожі; стежки не–прополоті, непрочищені; камінні й залізні пам’ятники в старій ділянці похилилися; могили позападали, поросли бур’янами. Хрести навколо — ніби люди, яких настигнула смертоносна пошесть на майдані: обперлись одні об одних або попадали в траву, покорчились, посхилялись над камінними плитами. А на плитах тліє вимитий дощами торішній лист. На одному викарбуваному і позолоченому написі: «Мир праху твоєму», — на полірованому чорному граніті лежить нежива ластівка: впала й так лежить, бо немає в покійника родичів, щоб прийняли її. Між гробами пробігають бездомні пси з опущеними головами й хвостами. Дикі, густі, як зелені тучі, що спустилися з височини, стоять над хрестами сплетіння дерев. До них піднялись бур’яни: чіпляються, продираються вгору, щоб випити свою краплю світла. Руйнується притулок мертвих — обертається в завалля; тільки самотні квіти де–не–де героїчно відбиваються від дикого божевілля і своїми кольористими очками свідчать про незнищенні в людському серці іскри побожної пошани до мертвих. Це — найслабші й найвідрадніші охоронці спогаду про душі, що колись, як і ми, жили, раділи, страждали.
Антонові Никандровичу глибоко печаль зайшла:
«…Ось тут покійники відокремились, думають вічну думу — їм тільки спокій потрібен. Чого я прийшов сюди, тишу порушив?»
Роздивляється старий на пообламувані розп’яття: дерев’яні, камінні, чавунні; на бронзові і мармурові статуї з крилами — вони теж, як і квіти, вартують біля мертвих. На вершині сірого надгробного каменя замисливсь янгол; руки простер. Вічна скорбота виткала в нього тінь на обличчі. Настрій відречення від всього, що заполонило землю. Боже–Боже, коли ми зрозуміємо тайну того, що по той бік кордону? Он високо–високо, на стрункому пам’ятнику стоїть образ душі, висічений з білого мармуру, — він чистий; в гармонійних обрисах виражена просвітленість, свобода від кричущих пристрастей нашого суєтного круга, нехай і нетривкого, а повного веселощів чи скорбот, як золота чаша на тризні. Образ душі, очищений від тяготи всього бренного, сіяє, одягнувшись в нову, даровану від мистецтва мармурову плоть, — він зачаровує зір… піднімається високо–високо з зеленої гущавини. Безжурна душе! Неземна! Ти з голубизни дивишся на нас, а ми в грубій плоті, повній крови і нервових напружень, стоїмо на землі, не знаючи, якою мовою з тобою говорити… Хто з нас живіший? Чи ти, вгорі, в промінні, що проливається в зелені сутінки, чи ми — тут, на чорному ґрунті, застеленому короткочасною травою? Між нами вічний кордон! Ні ти не переступиш його, ні ми; хіба що вмремо. Ми іноді подумаємо про кінець, про Страшний суд. А крім того — трудимось, боремось, ненавидимо, любимо, творимо добро, заздримо, жертвуємо собою, вбиваємо, сумуємо, молимось, спокутуємо провини або забуваємо про них і… не встигаємо оглянутись, як пора лягати в сиру глибину, залишивши нащадків, а часом (собі ж на великий жаль) і без того. Всі без винятку в тлін обернемось, прикрити землею, квітками чи бур’янами; всі: я, Олександер, голова місцевого професійного комітету, секретар парткому, Митька–Мікроб, перекупка, що сьогодні з’їсть коров’ячу ногу і закусить яблуками, трамвайний кондуктор, редактор газети, найвищий тиран в країні, найнижчий сторож біля хлібного кіоска. Все — так просто; всім відомо, що так буде. А завжди повертається думка в свій короткий життьовий полон на планеті. Це велика мука: не знати ніколи, в чому загадка нашого «жити» і «не жити», нашої приреченосте чи нашого призначення. Ніхто не вернеться з–за того кордону. На ньому стоїть Розп’яття — символ страждання і смерти для спасіння людства. Проти Розп’яття такі мізерні погрози сьогоднішнього генерального душогуба в Кремлі — мізерні, нещасні, смішні; навіть смерть проти нього тільки жалюгідна і потворна тінь. З вічною надією, з благословенням люди дивитимуться на Розп’яття, припадатимуть душами до стіп його, знаходитимуть джерело потужносте, щоб розгромлювати зло. Здійсниться, що всім призначено, і повинна виникнути нова держава — її збудують зодчі Божого царства на землі, накресливши закони ясні, точні, мов рухи сонця і звізд, дійсні закони замість облудних — написаних тільки, щоб очі сліпити. З вільних народів створиться вселенська громада, без здирщика і злидаря, без деспота І раба, без насильства, визиску, брехні, голоду, духової темряви, кривди, лицемірства, гризні. Чи скоро ж це буде? І чи, намучивши людство, не зайде зло світове з другого боку. Чого ж тобі, серце моє, так болить?!