Навколо склепу Джульєтти — загорожа: решітка, іржавий чотирикутник. Камінні східці ведуть наниз. Антон Никандрович і Астряб зайшли всередину — там темно; тільки напівживий вечірній промінчик проходить навскоси з віконця. Олександер вийняв сірники і присвітив. На тапчані, прикритому драною одежиною, лежить вуркаган. Другий підводиться на лікоть — з трави, розісланої долі. Скрізь розкидано скоринки, риб’ячі хребти з густими ребрами. В кутку, серед сміття, поблискує гострячками купа побитих пляшок. Пожмакана кепка з вивернутою підкладкою валяється біля стіни. Крива дровиняка приткнута до дверей, від яких виламано засув.
Той, що лежить долі, дивиться каламутними очима на непрошенйх; від перепою він неспроможний діяти руками, але язик його вивергає таку неуявимо огидну московську лайку, що, мабуть, і мертвяки, особливо жіночої статі, зашарілися б навколо, на відстані людського голосу,
— Котись, шкет, зайнято! — заключне кольоритну тираду тип і опустив голову на купу мотлоху.
Олександер і Антон Никандрович вискочили з склепу прудкіше, ніж коли б почули голос мертвяка з розкритої труни.
По короткій нараді біля мармурового янгола вирішили йти до «Золотого собору» на площі і там шукати спокійного сховища.
ТИМЧАСОВИЙ ПОКІЙНИК
Був сутінок, коли Антон Никандрович і Олександер прийшли до собору. Червонаста цегла, зложена в грандіозну будівлю з дугастими лініями і важкенними формами в напівсхідній–напівзахідній гармонії барокового наростання з колонками при завершених півколами вікнах, що вищими і вищими поверхами розташовані на сторонах: цегла вражала згромадженістю в складному вигляді… з многістю виступів, карнизів, западин, ніш, — в цьому дивовижному храмі світилася вона, мовби виготувана з фосфоричної глини. Вершиною своєю будівля піднімалася аж до перших зірок, безпосередньо єднаючись із небесною банею; а при фундаменті, врізаному глибоко в чорнозем і піднятому в височину, над рівнем його, тремтіли дерева в вогкій темноті, що прибувала від недалекого моря. Дерева вкривали широчезну необгороджену площу, на якій, крім собору, стояла дрібненька хатка — мешкання когось із храмового причту в давні роки. Невідомо, чи там хто залишився, бо вічно двері були замкнуті, а вікна затулені віконницями з широкими шпугами. Від хатки і попід собором прослалася смуга колишнього цвинтаря, на якому був добрий лад вісім–десять років тому, себто до колективізації і суцільного голоду. Багато змін зайшло з того часу; цвинтар сплюндровано, мовби від татарської навали, мовби мільйон ніг погупотів у п’яному шаленстві по площі. Попалена, збита, зниділа трава припала до сухого ґрунту; дерева з обламаними гілками стирчать як деркачі, — тільки з одного боку вони врятувалися і дають вечорами скромний притулок закоханим, що, зійшовши з тротуару під їхню тінь, цілуються на прощання; надгробні плити перевернуто й порозколювано, хрести покрадено, як технічний матеріял; скрізь понакидувано пожмаканих газет, ганчір’я, консервних бляшанок, побитого скла, трісок, всякого сірого сміття й останнього бруду, що його лишає життя у великому місті.
Шибки в підвальних вікнах собору вибиті, рами зсунуті з місця, і якщо вдень нахилитися і напружити зір, то можна побачити в підземеллі, в зовнішньому ряді, величезні гробниці з минулого століття. Там знайшли останній спочинок подвижники, що клопоталися про спасіння душ козацької громади.
Олександер висадив раму в одному з вікон і вліз в підвал; Антон Никандрович посунувся слідом за ним. При світлі від сірників мандрівники обкружили один ряд по–гребінь і зайшли в основну частину підземелля. Під серединою церкви стояв розкритий, мабуть, під час осміювання «попівського обману», гарний білокамінний саркофаг, ребрасте віко якого зсунуте з місця. Студент заглянув на дно і сказав Антонові Никандровичу:
— Гробниця порожня.
— А можна якось там подмухати, бо, певно, порохнява сіла?..
Через п’ять хвилин Олександер прибирав всередині імпровізованим віником з галузок і настилав трави, яку нарізав кинджалом — супутником під час колишнього босяцького вештання.
— Якщо вам сумно, я теж ночуватиму тут.
— Хочете сказати: страшно? Що ви!.. Колишній солдат його імператорської величности не повинен боятися неозброєних привидів.
— А про всякий випадок, візьміть цей гострячок!
— Черкеська робота; красна робота. Знаєте, на старість я до зброї збайдужів.
— Однак, Антоне Никандровичу, маєте вдачу: так спокійно спати серед пустки.
— Невесело мені!.. Таке відчуття, що над країною нап’ята червона павутина, центр її в Кремлі, а кінці зав’язані на смугастих прикордонних стовпах. До кожної перетинки в кожній клітині приклеєно когось із нас. Перетинки трішки розтягаються, щоб ми могли піти з квартири до місця праці, до магазину, аптеки, лазні тощо. Якщо затріпочеться хтось надміру, зразу ж по червоній мережці біжить павук, хапає непокірного й випиває соки з нього раніше від призначеного часу. А ось тут я — на волі! Між мною і павуком смерть: вона йому страшніша, ніж мені. Вчора я погано спав.
— Зараз відходжу, — сказав Олександер.
— На сон клонить, і вам пора: Ольга дожидатиме.
Влізши в саркофаг, старий гукнув:
— Будь ласка, насуньте віко і підкладіть камінь, щоб повітря проходило!
Коли Олександер насунув віко і глянув крізь щілинку до старого, той гірко промовив:
— Може, завтра втечемо в Казахстан, до чесних вузькооких, від «старшого брата…» Господи, і чого йому від нас треба?!
Зоставшись самотою, Антон Никандрович витяг з кишені свічку і в куточку засвітив її. Взяв писання Сковороди. Перед тим, як читати, несамохіть згадав про Туркота–Семидзвонника, про його ховання в могилі. Подумав: не повинен був я судити другого — сам тепер такий! Взагалі, як хочеш когось судити за щось, зроби інакше в тих самих умовах. Але після того твій суд буде вже не потрібний, бо вже станеш вище: для найбільшого подвигу на землі — прощення.
Антон Никандрович взявся читати Сковороду; натрапив на образ духовного чоловіка. Так і уявив собі, як писав мудрець: він, той чоловік, — вільний, ширяє невтомно в височінь і в далечінь, через гори, ріки, океани, пустелі; входить крізь замкнуті двері; зір його проникає в безмежне, таємне, минуле, майбутнє; він має очі голуба, крила орла, моторність оленя, відвагу лева, вірність горлиці, вдячність бузька, кроткість ягняти, швидкість сокола, бадьорість журавля; в тілі його твердість адаманту, смарагду, сапфіру, яспису, тарсису, кришталю, анафраксу. Сім Божих птиць витають над ним: дух краси, віри, надії, милосердя, порадности, прозріння, чистосердя. Голос його гучний, як грім, дужий, як буря, меткий, як блискавка.
Такий повинен бути одухотворений чоловік, що бореться проти зла… Антон Никандрович замилувано уявляє його, юного, схожого на Юрія Переможця, хоч сам принишк на дні гробниці, сховався від всюдисущого тирана. Немов покійник, накрився камінною покрівлею в підземеллі, під серединою собору, в якому молилися востаннє нащадки запорізьких лицарів. Сховався там, а думає про перемогу над силою червоного царства. І хоч витягни його звідти, хоч ти його живцем пали, — він, самотній дід, зостанеться при своїй думці, бо знає, що з неї, з великого полум’я виїдуть на блискавичних конях молоді борці — схожі на того, хто дракона списом прошив.
Антон Никандрович відклав книжку, свічку погасив. Спати! В пітьмі, здається йому, навіть камінь над головою став нематеріяльно–прозорий. Ворушиться навколо чорна таємна мара: волохата, з напруженою аж до магічного свічіння, жорстокою ворожістю; от–от доторкнеться до грудей, глуха до живого людського голосу, байдужа до благання, бо слухається тільки чогось далекого і незрозумілого. Поблизу піднялися найчужіші рештки, що були в складі живих істот. Щось поткалося світляною наміточкою — її видно крізь щілину — і щезло. Враз пролетіло мимо з відчайним криком, гіркішим і розпачливішим за дитяче ридання. Кров заледеніла в жилах Антона Никандровича від того несподіваного зойку. А щось потупотіло в іншому місці, між сусідніми гробницями. Тихенько похитнувся й сам саркофаг над підлогою. Хтось із тяжким стогоном глухо і трудно зітхнув. В обличчя повіяло могильним холодом, так, наче зотлілий труп підійшов і простягає руки.