— Боже, от що значить: нерви! — з мукою прошепотів, опанувавши себе і тричі перехрестившись, Антон Никандрович. — Лежіть, лежіть, упокоєні душі!.. Хіба я ворог вам? Не гнівайтесь на мене — велика напасть примушує шукати притулку серед вас. Будь ласка, простіть мені!
Після цих слів Антон Никандрович поклав хрест на всі сторони і сам ще раз перехрестився. Мирний настрій повіяв на душу, ніби згідно з урочистою умовою про взаємне співчуття з покійниками.
Приходить сон, подібний до стародревнього знахаря, — закутує душу самотнього діда, як фараона, в завої, вмочені в бальзам.
КОНФЕРЕНЦІЯ МЕРТВИХ І ЧИК
Антон Никандрович роздягається, біля так званого «рівчака», а точніше, на березі річки, в яку «рівчак» впадає. Склавши одежу, старий підходить до води. Чує якийсь стукіт; оглядається і бачить зелений кіоск. Ляда піднята; відчиняється віконце, і щось продають для тих, хто на березі: сітро, а може, газети. В момент, коли старий намірився ввійти в річку, піднялась тривога, бо через низину звідкись побурхала спінена вода в напрямку до берега і відрізала дорогу до міста. Струмені її сягнули до річки. Забравши одежу, старий перебродить через них; минає дерево з низько простертими гілками. Біля дерева хлопчик читає книжку. Малюнок на відкритій сторінці зображує бородатого чоловіка, наполовину роздягнутого і приланцюгованого до стіни. Мордар наставляє зміїсто скручений залізний прилад і вганяє його молотком дядькові під ребра. Вистогнує дядько, а мордар з обуренням кричить: «Чого ж ти не сказав, що залізо туго входитиме?!» Антон Никандрович дивується, як це може бути, щоб тіло так затверднуло. Помічає пречуденний підпис під картинкою: «Знак тихого добра на серці». Цей підпис треба запам’ятати і занотувати, — вирішує старий. Довго йшов він, аж поки став на місці, призначеному для зборища. На диво, ті, що повинні були з’явитися, прибули рівно в призначений час. Довга, випалена пожежею рівнина, завбільшки з повіт, заповнилася кістяками, блідими, мов вапно, і зовсім тонкими. На підвищенні перед ними промовляє через радіо–гучномовець оратор: чорнявий, лисуватий, бідовий, з невеликими вусами.
«— Вважаю конференцію відкритою, — проголошує оратор. — Ми повинні обговорити плян продукції…»
Присутні б’ють браво; цокотнеча від їхніх костистих долонь така незвичайна моторошною сухістю, що гадюки повилазили з нірок і попливли на той бік.
«— Ми створили новий колектив, не зважаючи на опір несвідомих і ворожих елементів».
У передніх лавах несамовито сплескують. Один кістяк повернувся до присутніх і гукнув замогильним голосом:
«— Спасибі любому наркому за нашу радість! Ура!»
«— Урр–р–р–а–а! — ревло по рівнині так, що річка спинила біг і заніміла в берегах; круки застигли в повітрі, наче привішені.
«— Порядком самокритики, — продовжує оратор, — мушу зважити всі наші досягнення і недоліки. Кожен хай виходить і говорить свою думку. Гарантую безпеку…»
Всі завмерли. Стало тихо.
Невідомо яким чином, зійшов з дитячої книжки скривавлений дядько; звернувся до кістяків:
«— Воно товариш підходить правильно; а я скажу: мені болить… подивіться! — гукнув дядько і показав рану. — У мене жінка й четверо дітей; їсти просять. Товариш правильно сказав, що добре буть мертвим, а я скажу: непогано і живим буть. Хай товариш скине тіло і надіне, от хоч би й на цей шкелет!… мірка та сама».
Дядько показав на когось у першому ряді. Той кістяк страшенно зрадів. Простягнув руки до оратора, розчепірив щелепи в посмішці:
«— Мені м’ясо! Скидай! Хі–хі–хі».
Затанцював на місці.
«— Давай! Давай!» — загриміли ліктями одні об одних присутні.
«— Чого вам треба від бідного чоловіка? — заверещав оратор, коли кістяк вчепився за м’ясо на його червоній шиї. — Прийми руки! Я всіх одягну, з живих познімаю, — одягну!»
Присутні, глянувши одні на одних дірчастими фізіономіями, відступились від оратора. А він подав знак, і тоді з усіх боків посунули на конференцію косарки; от–от почнуть трощити, різати, косити публіку бистрими пилками. Нажахані кістяки полягали на землю і почали, ворушачись із боку на бік, зариватися в глибінь і вкриватися землею. Рівнина зачорніла могилами, зарябіла стовпцями, на яких — таблички з іменами покійних.
Сонце обірвалося і впало за обрій. Натомість виплив місяць; а з середини його визирнув, наче з віконця в кіоску, секретар партійної організації, товариш Тімурленков.
При тьмяному світлі видно: на кладовищі зостався сам дядько.
«— Візьміть його! — кричить оратор до сокирчастого джентльмена з рідкими зубами. — Я виступав, щоб виявити ворожий елемент…»
Антон Никандрович, що таївся біля високого кинджалуватого аєру, побіг щодуху до саркофага і ліг на дні — удає, що він спить. Але чує, що дядько тікає його слідами. Ось він зупиняється коло саркофага.
«Ти сонний чи мертвий?» — питає Антона Никандровича. Старий мовчить; очі в нього заплющені. Але йому видно дядька з голови до ніг, бо на окрайці саркофага горить, ставши на хвіст і задні лапки, жовта ящірка.
Хочеться відповісти, — вуста не рухаються, вся істота скована. З велетенським зусиллям Антон Никандрович прокидається, бачить перед собою замурзану пику і обшарпані плечі.
«…сонний чи мертвий?» — дочуває запитання старий; кліпає очима. Свічка, поставлена на камінному краю, горить і легенько віється.
— Був на конференції; я — живий.
— Бачу, старий псих! Покажи колеса!
Антон Никандрович зрозумів, що його черевики в небезпеці, але послухався: вибрався до камінного причілка, сів. підтягнув ноги на огляд обшарпанця.
— Плювать я хотів на твої дірки! — розлютувався босовило — Не може путніх копит справити. Заліз джімілятник у чужу малину…
— Пробачте, що це — «джімілятник»?
— З місяця звалився? — підняв брови злодій. — Ти хто такий?
— Я? Людина…
— Ех, борода! Хіба тепер є люди? Гадюки. Обшарпанець поклав свій клунок біля свічки і взяв книжку: полистав, свиснув:
— Мабуть, борода, з політичних? М–м… я думав, джімілятник: фасад такий.
— Поясніть, будь ласка…
— Джімілятник — хто з дамських торбинок, тово!.. — робить обшарпанець віртуозний жест рукою. — Що тут написано?
— Філософська книжка: як треба жити.
— Інтересний ти чоловічок, як бачу. Служиш?
— Мучусь, — сказав Антон Никандрович.
Обшарпанець по–дружньому вдарив по плечу:
— Не журись, борода! Видать, ти — не собача душа.
Я з такими мирюсь. Чортові лягаші, — бубонить він закочуючи рукав і мацаючи свіжу рану коло ліктя.
Антон Никандрович зацмокав, захитав головою, завозився коло саквояжа, виймаючи йод і рушник.
— Негайно ж перев’язати, — настоює він; відриває смужку, від рушника. — Держіть руку рівно!
Обшарпанець стоїть смирно, як в лазареті, а старий обливає рану йодом і ретельно перев’язує.
Без жодного слова, пильно дивиться вуркаган на Антона Никандровича.
— Куриш, отець? — питає, коли перев’язка скінчена.
Старий хитнув головою. Добув свого «Дону» і запропонував новому знайомому. Той скептично обдивився цигарку з усіх боків, — не взяв її в руки. Почастував Антона Никандровича «Нашою маркою». Прикурив від свічки.
— От що, отець: Чик бачить, у тебе серце єсть… будеш другом! Якщо Чик повірив, значить, по гроб жизні. Земля горить, а він тебе не забуде. Спи! Я примощусь недалеко.
НАЙБІЛЬША НОВИНА
Ранок заграв на сто тисяч золотих сопілок. Буцім кликав покійників з могильного сну.
Антон Никандрович підвівся, виліз на камінну долівку, примруживсь на вікно, з якого била чотирикутним струменем небесна світлота. Чути, ворон: кря! кря! — обзивається з–над цвинтаря. Чик поворушився під стіною на хмизі і траві.
— Як спав, отець? — спитав, глянув волоцюга, добродушний і сумирний.
— Спав, як мертвий, хай сусіди не гніваються.
— Держись Чика, вірно кажу, отець, — не пропадеш: крізь труби пройдеш. І тримай язик за зубами.