Антон Никандрович заходився ставити годинники в їхні попередні пози. Деякі механізми почали своє: «цік–цок, цік–цок…»
Стук у двері і запитання:
— Можна?
— Будь ласка, прошу заходити!
Ходою передпотопного дивогляда зблизився Жолобовський:
— Чули?
— Уже! Цього треба було сподіватися: в «Майн Кампфі» ясно написано. Прошу сідати!
— Та–а–к, — протягнув Жолобовський, — можливо, це демон, спущений з ланцюга, щоб розворушити застоялу Европу. А втім, я раціоналіст; бачу один з неминучих відхилів історичного маятника — в другий бік, після того, як рево люція сімнадцятого року штовхнула його в перший бік. По цій війні знову створиться паскудна ситуація і знову гойднеться маятник. Колего, я стомився, ждучи просвітку!
Антон Никандрович хотів його втішити, сказав:
— Терпіти треба.
Посмішка смиренна, як у слухняних дітей, засвітилася у фізика на обличчі, пропорції якого порушені довголітньою недугою, а карі очі під вигнутими й піднятими бровами — великі й пильні; непорушні очі були просяяні, мов кришталь.
— Одно я знаю твердо, — продовжував Антон Никандрович. — Подібно до небесних тіл, що ходять навколо Сонця, явища в історії також обертаються навколо свого незримого світила…
— І збиваються з дороги, — додав Жолобовський.
— Певно! Люди роз’єднані; егоїзм, шовінізм, жадоба територій, золота, влади, насолод, — люди робляться ворогами й спричинюють катастрофи. Найбільше завдання віку: об’єднувати людей. Я далекий від думки про таку єдність, як у нас на зборах: «Хто за? — всі! Хто проти? Хто утримався? — ніхто?». Така єдність потрібна олов’яним солдатикам. Колгосп — зла карикатура на єдність, якої потребує сучасність; недарма ж селяни бачать у ньому відродження російського кріпацтва. Справжня єдність створює всім: тим, що «за», тим, що «проти», і тим, що «утрималися», ґрунт для мирного співжиття. Не страх, а розуміння загального добра керуватиме рухами. Сьогодні в різних частинах світу мотиви загального рішення різні: в одній країні бажання вільної ініціятиви в господарстві; в другій — імперська єдність; в третій — національна незалежність; в четвертій — матеріяльний інтерес; в п’ятій — звичка до послуху; в шостій — страх перед знищенням; в сьомій — проста інертність і хід за течією; у восьмій — міраж всесвітнього панування. Буває, що з’єднується по декілька мотивів в одно. Але скажіть мені, яка держава керується поняттям загальнолюдського добра? Повірте мені: така безумна держава, якщо появиться, то або зразу згине від зажерущої мерзоти, або навіки переможе світ своєю шляхетністю; така держава буде першим в історії керівником плянети.
— Це неможливо; або можливо в далекому майбутньому.
— На жаль! Немає віри, справжньої віри ні в один ідеал, бо немає щирости. Хитрість в найрізноманітніших формах стала обов’язковою чеснотою в міжнародних відносинах. Іду на фронт.
— Ви що — збожеволіти?! Хто ж дозволить старичкам кашляти в окопах? Хіба мало молоді, до зубів озброєної сучасною зброєю?.. Годі! Ви пожартували.
— Кажу серйозно! Доброволець.
Жолобовський відступив на два кроки і оглянув Антона Никандровича з голови до ніг:
— Я б заборонив показувати на фронті таких, як ви.
Німці кричатимуть на ввесь світ, що слов’яни воюють дідами з богадільні. І за що, власне, ви хочете воювати?
— Нема «за що», а є «від чого» — ви розумієте… Крім того, якби це хтось інший ішов, народи з високою релігійною культурою: канадійці, шотландці, американці чи скандинави, — я став би в стороні; підожду! Хай самі кремлівські воюють, що нас знедолили. Але ж Гітлер!.. Голубе, це вам не жук начхав!
— Колего, навіщо на війну? От я — «індивідуаліст», «попутчик» чи консерватор, чи хто зна який «буржуазний інтелігент», однак вірю: світові сили й без нас з вами провчать Гітлера. як слід. Ні, таки дивно.
Жолобовський, здивований вкрай, віддалився крізь масивні двері.
Велику симпатію мав Антон Никандрович до сусіда, а на рішенні своєму стояв непохитно.
Наодинці він прикам’янів супроти вікна; а коли розхмурнівся, тоді в куток зайшов, під книжкові полиці; швидко озирнувшись на сторони, потім на стелю, — страдно та недужо посміхнувся:
— Хіба ж я воювати йду? Рятуватися!..
Так ясно здогадувався Антон Никандрович: тільки одна, найвужча стежка йому — вирватися, зацькованому оленеві, з круга марюк, що рвуть безжалісно, — стелеться через гіркий ґрунт гарматного поля.
Кінець