Жовтий князь – Василь Барка

— Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не прийма — пустяк діло!

— Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.

— Ворог? — сміється дідок.— Проворна вигадка. А скажіть, чого так повно репету, галасу, гвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? — чого день і ніч кричать, і ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом повторюють без кінця і краю, і роздруковують без числа в газетах підряд, аж очі сліплять,— тичуть в уха, в очі, в рот, в ніс, що аж очуміли люди,— чого так і навіщо?

— Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.

— Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: «Держи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить.

— Значить, вони…— почав Мирон Данилович.

— Це ж саме і значить! — перебив дідок.— Не вимовляйте, бо десь вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то «значить», уб'ють, і його сім'ю теж. Бо відкривається, як пророцтва сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює — при кінці віків, що ось тепер приходить.

— Може, ще ні?..

— Вже приходить! — настоює дідок.— Вже близько. Наш вік пошвидшав: згори сунеться.

— Це ж як — близько?

— А так: скільки дороги вам додому?

— Та, буде!

— Дивіться: скільки проїхали з дому, то — як всі минулі часи, а остача — як від нас, он, до крайніх хаток.

— До хаток? — дивується Мирон Данилович, глянувши на околицю села.— Мало зосталось…

— Мало! Слід жити, мов ось, перед гробом стою.

— Це трудно.

— Воно полегшає; треба рішитись.

— Пізно вже: нас і так поставлено біля трун.

— Бо слід! Бо забували.

Дідок дедалі сумовитіший; потім і затих. Коло самого села спитався:

— Як звуть вас? Ми досі — ніби чужі.

— Катранник Мирон.

— Мирон? — так і зватиму. А я — Прокіп; кажіть: брат Прокіп.

Їх випереджали гуртами приїжджі і, входячи до села, зразу висипалися в вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи двері або стукаючи ціпками об хвіртки і ворота, що означало виклик на торг. Декотрі мовчки стояли проти дворів, ждучи, що господарі побачать і запросять самі. Не багате село, але ще не обдерте, як там — дома.

«Чудний чоловік! — гадає Катранник про супутника.— Не питав, як звуть, поки прийшли, мабуть, стерігся моєї недовіри, мовляв, він вивідує, бо він перший заговорив… Ні, він добрий! Чому «брат Прокіп»? Хіба з таких, як пічник: в них прийнято».

Тим часом брат Прокіп провадить супутника дрібними вуличками і завулками до сірих воріт при кісткуватих тополях і входить, як давній знакімчик господарів.

Тепло в хаті. Дві жінки, з похожості їхньої — сестри, обидві веснянкуваті і лобаті, в зелених хустках, поралися біля стола і мисника.

Дідок відбув звичні чемності в привітанні, з розпитами про здоров'я всіх без винятку, і почав торг. Викладали речі, розворушували, вивіряли на міцність—на «розрив», просвічували, піднявши проти вікна, і вивертали, висліджували рубці; також пересівали з долоні на долоню, клали на зуб і язик, нюхали, розтирали в пучках, як слід.

Докінчивши обмін, гості з'їли по мисці теплого борщу і відкланялись.

Дідок мав крупу і мішок лузги, а Катранник — два мішки лузги і пшоно.

— Порадую своїх,— сказав дідок.— Трудно нам: жінка не здужає робити; дочка, сімнадцяти років, одиначка в нас, туберкульозна. Вчиться — їй харчів кращих треба, де взяти? Я роблю в палітурні, діло знаю, бо тридцять років практики, а зарплатня яка? Копійки? Бува, роботи набіжить, до ночі потій; потім пусто, я відпрошусь на день, — звичайно, з платні вичитують.

Мирон Данилович хотів промовити: «Біда!» — і здержався; то правда, що біда, але в цю хвилину чого нарікати? Він остеріг:

— Коли б нам довезти вимін!..

Вага зростала на плечах, ніби кожна пшонина робилася залізною, непереможно тягла вниз, і лузга ставала — як цегла, ломила плечі.

Завіяв сніг і стих. Часто відпочивали супутники, геть засапані. Як притяглися до станції, зразу ж застояли чергу по квитки. З речами отаборилися поблизу, під стіною; і ждуть — півдня.

Наближається година квитки брати, аж тут облава. Станцію оточено. До кожного клунка підходять: «Розв'язуй!» — переглядають і перетрушують.

На щастя, крупи, пшона, лузги не віднімали того дня. Борошно грабували підряд. Мирону Даниловичу і брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий, але широкораменний чоловік у рудому, ніби ржавому, пальті: мав три пуди борошна — все загарбали «круки». Мовчав остовпілий, бідолаха, ніяк не міг до тями прийти; зрештою вимовив: «Останнє! Тепер — всім кінець!..»

Жінки, ограбовані, як той чоловік, горювали голосно.

Осторонь стояли головні обдирщики: два в формі установи «круків» і два в штатському — теж гайворони, хоч в іншому пір'ї, з парткомів, «шишки» звідти. Вираз презирливої нудьги відтягав їм нижні губи, коли перекурювали папіроси, відвертаючи обличчя набік: ніби їм навіки байдужно, однак з найхижішою гостротою темних зіниць стежили грабунок — чи відбувається «чисто», себто без пропусків.

Лементи жіночі проходили мимо: незначущо для них, ніби сніг, що знов зірвався з жалібним вітровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стіни станції, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерів і дітей.

— Знаєте, чия воля виконується через отих? — показав дідок на розпорядчиків.

— Чия? Партійний цар — їх воля.

— А через нього чия?

— Світової корчми. Повно золота і чортів.

— А далі?

Мирон Данилович мовчить, і дідок, спочутливе глянувши на нього, підказує відповідь:

— Звіра!

— Звіра?.. Якого звіра?

— Того, що в злій збиранині твориться. Але напроти нього, з багатьох теж, церква згуртована, як великий голуб. Вороги ж її складаються в подобництві звіра: він з дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі компартії,— зразу кинувся на сім'ї людські; розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! Всіх супротивних йому, але вірних Христу, виклинатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів — огнем, залізом, голодом; подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі… Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить.

— Це ж ми бачимо!

— Бачимо це, а не видно нам, що князь і пан цього сидить близько на престолищі… Він не в пеклі: там горяч і туди вкинуть його в судний день. Тепер же ширяє під небесами — в воздусі, так названо простір між небесами і земним світом, інший простір, ніж повітряний і зірковий. Там нічого нема. Страшне море грозиться з марюками: стрічає кожну душу — зараз по смерті людини. Тільки вкріплені серцем до Церкви врятуються з прірви: однаково, чи православні, чи з других приходів. Тут, між нами. Церкві дано силу — зібрати всіх добрих, в останні часи спасіння. Держіться твердо, бо сказано: хто вірний до смерті, одержить вінець життя. В годину скорбі смертної відновіть правду перед очима! Ну, пора: потяг біжить.

Мирон Данилович був забраний всією думкою в пояснення дідкові, рішучі і гострі, що аж обпікали голосом і вражали баченою височінню. Он воно! — мов двері розчинились перед зором. І вжахнула вселенська безодня, перед якою душа втішиться думкою тихою і висвобідною — про порятунок, дужчий за смерть.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: