Дарія Олександрівна присіла долі, притулилася головою до дошки стола і знов так гірко і невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос, щоб діти не почули: ніби струмок залив обличчя; поки притихла.
Підвелась і стояла, закривши обличчя долонями і хитаючи головою в відчаї.
Витерла сльози і підождала, поки очі висохнуть — не хотіла, щоб діти бачили.
Виходячи, погасила свічку в руках покійнички, бо впастиміг огонь і запалити одежу.
Того дня в хаті німо було, як ніколи; майже і не говорилося нічого. Тільки коли мати посилала Миколу по воду, то докладно розповідала, як треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна впасти і скалічитись.
І все остерігала дітей, нехай так багато не п'ють. Вони надто вчащали до цинкового відра з водою, що стояло на лаві, коло самого вікна — першого від дверей, і, набираючи глиняним кухлем, жадібно припадали.
— Здержуйтесь! — казала їм, коли до кухля підходили.— Не треба зайвого, бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу люди ходять? Воду п'ють надміру, і ноги припухли; декому вже — наче колоди, ганчір'ям обкутані: їх важко переставляти. Опухлі ноги швидко обморожуються, їх треба добре обмотувати в лахміття і зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того лиха? Здержуйтесь!..
Їли борщ — бабусин стілець стояв біля стола.
Цієї ночі недовго спали. Дарії Олександрівні привиділося, що десь її чоловік гинув: та провістка пронизала їй груди, мов спис, і прогнати вдалося тільки різкими зусиллями душевними, як закляттям.
Діти питали, чи тато скоро вернеться; були якісь налякані,— їй здалося, що вгадали її страх. І хоч їх переконувала, вони враз, мов покарані, принишкли. Олена зовсім стала схожа справді на тінь: ручки тонкі, як соломинки.
А найстарший, похилившись на ліжко, неначе від втоми, але не хвороби, промовив:
— Я так лежу, як бабуся.
Мати на нього руками замахала з тривоги, від якої світ їй стемнів:
— Мовчи, що ти кажеш!
Він не відповідав і не сперечався: сказав, що мав на думці, і лежав тихо; видно, мав знання про свій час. Губи темні, мов запеклися. Аж чорно в кутках очей, при переніссі. Обличчя висохло, і високий блідий лоб, ніби з крейди струганий, неприродно виступав і мов мерехтів: так, протопившися в сніг, тлінка з дубового коріння дивно біліє вдень, але без світучості, що — в темряві.
Мати присіла до Миколи, гладить йому чоло, відгортаючи чуб: сухий, як давно скошена травка.
В істоті хлопця вже ніби стихло життя, хоч він рівно дихав і ворушив рукою біля горла.
— Їсти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,— зашепотіла мати, як з лихоманки, і не знала, що тепер робити.
Він спокійно глянув широкими і пристиглими очима; довго мовчав, зрештою, вимовив, заспокоюючи маму:
— Я ще житиму.
Вирішила його лагідна душа, над чим мучилась, і мирно приймала все, як тече.
Очі закрилися йому на сон.
Мати безшумно відійшла: нехай спить і вкріпиться душею з відпочинку: відійшла, як примара, сіла в своєму кутку, на полу, і здаля дивиться. Хоч би хотіла слово вимовити, не знайде сили на серці: дивиться, навіть не плаче, коли чує, як натемніла над нею найтяжча хмара, її первісток вже їй не належить і вже нікому.
Вона в хаті найхудіша; трималася спромогою, дивною їй самій. Тільки раз подумала: «Це від терпцю мого давнього!» — бо справді з її сирітського життя приходило такого болю і прикрості, образ і хворості, що все стерплене зійшлося сьогодні, як спромога проти змори і немочі в голоді.
Сиділа без згадки про час: дивилася, як спить син; ніби стерегла при житті.
Менші теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матері і смутно очима світять. Просиділа до вечора, і втома з темрявою схилила її спати.
Рано хтось торохкає в вікно; Дарія Олександрівна перша, з самого стукоту вгадала, що то — чоловік.
Діти встали, і коли їх тато переступив через поріг, тягнучи добутки, то менші радісно викрикнули і кинулися до нього: Андрійко обхопив і не відходить, а Оленка взяла лікоть тата міцно в обидві руки, зчепивши пальці, аж повисла, мов грушка з гілки. Підійшов зразу ж і Микола, береться за мішки, помогти батькові.
Менші діти так і виснуть; вітається з ними батько, беручи їхні лиця в свої змерзлі долоні. Без кінця втішні діти йому і любі. Ось, побувши далеко в ці дні, відчув, що і не жив без них, що вся душа його — тут, і одному без них не варто на світі ходити.
Вони враз примовкли і спонурились, хоч їм така розрада в хаті, ніби самі з могили повиходили. Дружина теж, привітавши Мирона Даниловича, відразу затихла і стоїть, похиливши голову.
— Де ж бабуся? — питає він дітей. — Ще рано, а її нема. Всі мовчать.
— Чого ви не кажете, де бабуся? — голосно спитав, поглядаючи на маленьких, і потім обернувся до дружини.
Вона хотіла щось сказати, але не могла; витерла очі краєм хустки і, взявши чоловіка за руку, повела а другу хату:
— Немає в нас мами…
Привела його до покійниці; він на коротку мить спинився, коли побачив матір на столі: в руках свічка, гнотик якої чорнів коло грудей, як кіготь — серед воскового обідка з прикипілими краплями, гаслого кольору, ніби глина і самі руки.
Підійшов близько Мирон Данилович і застиг, мов стратився, і непорушний стояв поруч дружини, коли вона знов світила свічку; не міг стямитися з несподіванки, що зустрінула в хаті. Враз прийшло чомусь від спогадів: як досвітньої години, ніби тепер, але ще коли був юнаком, їхав до цукроварні на заробітки. Мати прощалася коло порога; вийшла вслід йому і спитала:
«Хто ж тобі їсти зварить?»
Тих слів материних не міг ніколи забути. Знов прийшли в душевний слух і віддалися нестерпним жалем. Була мати — як світло з височини, і втратилося, і такий біль тепер, такий пекучий, що не можна йому витримати — похилився він до покійнички, тільки і сказав:
— Простіть, мамо!..
Сказав і знов затих. Постояв німо. Поцілував руку матері і вийшов з хати, як поранений. Простував до сараю — труну робити. Поки ладнав і тесав дошки, металася, мов киданий приск, думка, привіяна від дідка. Вирізнявсь поволі здогад: отут навколо діють духи люті, несвітними шуліками і яструбами насідаючи — від обширу між небом і нами: так казав брат Прокіп. То ж їхня напасть обертає і мінить все в чорноту, додає гниття і жах, про який серце боїться здати собі знгг. Он як! — привиддя терзає, знаходячи свій подібок поганяй в провинах душі і чіпляючися за нього: свою власність. До часу!.. Бо скоро Вседержитель Христос огненною силою вразить хижаків, а вірну душу покійної матері, що терпіла, нагородить вінцем, який не вгасне. А… «Таки обступлять мене темрявці, — зрештою подумав Мирон Данилович. — Мене задушать, бо знаю причину».
Збив труну з старих дощок, приніс у хату і вдвох з дружиною став споряджати матір до похорону. Потім, взявши лопату, пішов яму рити. Вибрав куток біля вишень, що колись так біло, біло в світлій тишині і прозорих тінях, ніби бризком срібним обсипані, розцвітали першими в саду, і мати любила сидіти коло них, часом співаючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то — пригадані співи з молодого віку: співала і тужила, споминаючи покійного мужа. Забрано на німецьку війну зимою; прислав один лист і з того часу — жодної вістки. Далеко в безіменній могилі його загорнуто.
Де горювала мати вдовою і згадувала молодий вік, нехай спочиває до години, коли всі будуть покликані.
Мирон Данилович копав трудно, з перервами — аж до надвечір'я, поки поглибив яму.
Нести труну в садок не змогли,— поклали на санки, зразу ж за порогом. Батько і Микола тягнули, а Дарія Олександрівна і менші діти вдержували рівно і помагали везти. Поставлено труну біля могили; потихеньку спущено її на дно, в примерзлий грунт. Катранники стояли навкруг і довго не загортали яму: не була ще покійниця тойсвітньою для них, зоставалась така, як і вони всі, ось тут, перед її очима. Не хотіли холодною землею відділяти від себе.
Сім'я в найтіснішому крузі незначності серед світу білого жила рідним гуртком, де одне було для одного дороге, як весь світ.
Ріденькі сніжинки пролетіли, мов поткалися перші в саван: з хуртовини.