Жовтий князь – Василь Барка

Прийшов додому Катранник і ліг. Як ліг, в такий сон запався, що відкрив очі пізно другого дня. Зразу ж пожував печива і запив холодною водою, небагато беручи з відра: боявся опухнути. Вийшов надвір; була надія на знахідку чи добрий випадок.

Коли пускався воріт, відчував, що трохи ніби зв'язаний, невідомо чому. Оглянувся на перехресті, лихо!.. Доганяють: Щікрятов і другий, в сивастій ушанці і пальті землистого кольору.

Катранник переходить на другу сторону вулиці і чує, вони — так само. Схолонуло серце і впало: «Братимуть!» Уже тупав, як на страту. Напасники ж порівнялись і супровоять. На другому розі Шікрятов скомандував:

— Іди з нами!

Проминули сільраду і ведуть на площу. «Хіба в церкву? —здивувався Катранник.— Вона ж закрита».

А ні! — відчинено її. Заведено туди хлібороба і поставлено перед окуляри Отроходіна, що ждав коло підручного гуртка.

Селянин до «тисячника» байдужий. Очі заполонені купами зерна, заввишки в старі могили, посеред церкви і попід стінами: скрізь підгнивало. Недалеко від дверей — картопля, видно, що обмерзла; долі вона і в мішках також, по обидва боки переходу. Між купами зерна і картоплі складено пилястий ліс, дошки і обаполи — сама соснина. Недокінчена прибудова запилилася риштуванням і рядами стовпів, що їх сполучили з стіною прицвяховані рейки. Всюди порохнява і павутиння в руїні, якою обернувся недавній храм,— а був чистий, мов зірка.

Шікрятов, кинувши на приведеного, доповів:

— Осьде він !

— Як звуть? — удає неуважність Отроходін. Хлібороб подумав: відомо ж вам, кого взяли. Помовчу.

— Тебе питаю, як звуть? — раптом закричав, аж прибагрів, Отроходін.

Мовчить селянин, коли допитувач пронизує зором крізь крижанисті стекла окулярів. Знов стали насупроти і зітнулись поглядами на звуженій життьовій смузі. Один помітно обрезкнув після останніх зборів. Але другий вимарнів — на свій кістяк; обличчя означувалося тільки череповими обрисами і темніла небрита борідка, ніби з попелястого клоччя. Лоб обтягнувся: восковою сірістю віддавав, надмірно високий, над запалими очними ямками. Так часом виглядають тифозні. Очі побільшали і, здається, побілішали: стали зовсім сивасті і висвічували гіркоту душевну в пристиглому погляді.

Отроходін, що хотів криком тільки розбити мовчання, став відчувати, як нерви зриваються справді в гніві. Продовжуючи допит, відводить погляд на Щікрятова.

— Як його звуть?

— Звуть: Катранник Мирон, злісний підкуркульник; приховує предмети церкви, коли підлягають конфіскації і здачі державі.

— Он як!— протягнув Отроходін і намагався струсити з самопочуття якусь прикрість або приховати від власної думки.— Так він злісний…

Мирон Данилович дивиться, ніби мимоволі, на допитувача, здавшись на хід подій: як буде — так буде. «Хіба я злісний? — питає в думці. — Аж ніяк; мені однаково».

Вимовляючи «злісний», Отроходін глянув на селянина, але відбіг від його очей. Нерівновага в нервах посилювалася, і несло, як на хвилі, з палючою втіхою. Тільки непевність була — як допит продовжити далі? Виручив Шікрятов, земляк бистрий і второпний.

— Вирито в попелищі закопані буряки. Десь там і чаша: золота, зроблена як художня, і кругом дорогі камінці. Відома постанова комісії, щоб передати державі: а він сховав. Однесли до нього дівчата і самі повтікали з села.

— Хто свідок?— питає, для судового значення, Отроходiн.

Свідок є: одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що втекла, розказувала про Катранників. А бригадир бачив — чашу брала Катерина.

—Негайно здати чашу!— призначив Отроходін, здобувши металічний тон, мов командир при окопі.— В противному разі ти відповіси і сім'я з тобою.

— Його жінка з дітьми втекла,— повідомляє Шікрятов,— я сьогодні взнав.

— А, відчула, що злочин розкрито. Мабуть, і він намірився тікати, як спровадив сім'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович відповів без мови, розвівши руки і заперечливо головою відхитавши,— не брав, не знає. Бо вирішив: коли змовчати цілком, вони думатимуть, що сховав чашу і принімів; бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сім'ю.

Отроходін бачить і радіє в думці: «Індус розколюється! Натисну»

Тупотом набіг на селянина і закричав:

—Чого відхитуєшся! Де чаша?

Зрозумів тоді Катранник — стій мовчки і непорушне. Бо вчепиться личина в кожний знак. Застиг селянин: хоч болісно впекла напасть.

Знов викриком допитувач різав слух:

—Кажи зараз! Бо тут тобі кінець.

Насунувся хмарою, що кидає з зіниць блискавку:

—Кажи, поки дійду до п'яти: раз! два! три! чотири!.. Чуєш, одчислю п'ять і виб'ю душу з тебе, ну, я жду — кажи! Чого мовчиш?

Катранник безмовний. Тоді враз, руку відкинувши, розмахнувся Отроходін і вдарив селянина по голові. Ойкнув той і, скручуючись на місці, впав до ніг допитувача: лікті стукнули об підлогу.

Отроходін потер рукою об полу свого пальта і одвернувся, зиркнувши на обличчя селянина,— чи живий? Якщо вмер, сліди чаші пропали. Можна було б віддати впертого в сільїраду під арешт. Але хтось, добувши чашу, прикарманить; або виставиться для відзнак: через твою невдачу. Ні! краще — так. Супроти канцелярських шакалів, ледве вліз сюди, на склад, а то б і досі дерся до млина між мертвяками.

Про життя селянина, як окрему цінність, гадки в Отроходіна немає.

— Розворуши!— звелів Шікрятову.

При дверях, поруч мітли і лопати, стояло відро з брудною водою, — приніс Шікрятов і линув на голову непритомного: той відкрив повіки і застогнав; а поливач метко вдарив ногою під ребра. Заворушився тоді селянин від різкого болю і пробує встати, опираючися руками об запилену долівку.

Шікрятов і напарник — «сива ушанка» — рвонули його під руки і поставили; всилу він на ногах тримався. Голова падала на груди. Мов невидющі були очі, без живого свічення.

Від того звеселів Отроходін несамовито, вимовляючи в думці собі: «Погас! Погас!»— про брак світла в очах селянина. Навіть не приховує почуття, тільки удає, що дуже радий притомності побитого.

— От, проснувся! Хто знав, що ти такий? — торкни і вже валишся, а сам винен, бо роздразнив мене. Залізного можна збісити. Ну, кажи, де чаша?

Пождавши марно, міняє голос:

— їсти хочеш, і сім'я теж. Я нагодую!— Повернув обличчя до гурту і звелів: — Мішок пшениці!

Два підручні тягнуть від стіни обпорошену вагу.

— Скажи, де чаша, — мішок твій!

Катранник, підтримуваний з обох боків, мовчав, хоч поставлено мішок перед його очі і розкрито. Дивився безвиразно він… А вмить аж сіпнувся і втопив погляд в живий колір пшениці! Ось — хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям… І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти».

Він закрив очі і, звісивши голову на груди, мовчить.

Допитувач сказав до підручних:

— Борошно принеси!

Вже почув Мирон Данилович, що ставлять і другий мішок; не хотів дивитись, але подужала примана: бачити ще раз — справжнє борошно, білість його. Глянув… Крупчатка! З неї пекли празниковий хліб, який звали в дитинстві — «папка»; можна б сьогодні спекти, вернувшися звідси. Ще ніколи за життя таким диким зойком, нікому не чутним, проте безмірно пекучим, не рвалася в душі жадоба: з'їсти хліба! Катранник задрижав весь і простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволіючи, до відкритого мішка. Швидко ж і обпав, знеможено закривши очі, — тільки здогад проблиснув: «Це підстроєно наперед, мене погубити…» Заморочилися думки від змори і виснаження. В очах стемніло. Він обвис, як гiлка, що надломилася і зів'яла.

Допитувач побачив: жертва півмертвою випадає з рук; а вiдзначив собі: «Подіяло! З'явиться сам і проситиме». Одночасно ж досада впекла, бо примітив — на мить в очах селянина знов віджило свічення, хоч враз сховалося під повіками.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: