Жовтий князь – Василь Барка

Нові сипнуть; потчуть на білих верстатах, поставлених між небом і землею. Множиться літ і множиться, ніби ниті, що розсипані, легко рушають численністю, навіть бунтуються — б'ють, як із жмень, прямо і на сторони. І несуть чисту завісу, якою окривають хати.

Ось — свiй двір і двері; рештки саду, схожі на примари. Мирон Данилович підійшов до могилок: обидві світлі під димучою завісою; впокійні і ненаші. Дві істоти взято, найрідніші йому, кров'ю зв'язані: мати його і син,— в низці скорбного життя, з минувшин і до будучини, куди нитка первісткова пропала. Близько домують рідні — один крок до них, але страшна і найнеприступиміша в світі межа відділяє. За нею вони незбагненно далекі!.. Ні сказати їм слово, вістку даючи, ні від них почути,— стіна незрима стоїть, і ніхто не пройде крізь неї, не прогляне з мовою привітів, між найдорожчими. І гляди, поруч двох могилок стануть нові. Хоч би хоронити було кому.

Треба вранці йти війною на млин. Бо кволо сидіти — могилки множити. Будь отут дружина, заборонить речами і плачем; побоїться. А брат Прокіп сказав правду! — хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить і розриває всіх підряд.

В хату зайшов Мирон Данилович; пустка холодна. Пожувавши малясників, приліг, бо — ніби кістками розбитий.

Відпочинув і взяв сокиру: зрубати вербичку біля глинища. Робота забарна. Дерево промерзло, а сніг сліпить слабого дроворуба.

Пора сходити по остачу картоплі, закопану в кагаті; а от, замісто цього — похід на млин. Можна і післязавтра вирити запас.

Вихряться сніжинки вкруг і женуть, подібно як думки; все вколо біди. Чого захожани чужі стали мучити кожного, гарбаючи хліб собі! — від всіх, кого вимордовують. То ж наш хліб і самі повинні взяти, коли з дітьми гинемо. Кому сказати про млин? Пощастить — дякуватимуть, а ні — прокленуть. Гляди, зостався в родині батько: держить при житті дітей і жінок; пропав він — сім'я теж, себто: я вб'ю їх. Ні, піду сам, а другим хай скажуть ті, що пізній збір надумали і вранці видний — для розстрілів. Вночі півсонну сторожу легше обпасти і ховатися з ношею легше. Лихо жде, але йти треба…

Мирон Данилович порубав гілля і в сіни відніс; потім, пересікши стовбурець, упрігся в шворки і перетягнув колоди. Полежав, болісно дихаючи. Зварив трохи пшоняного супу — рідкого, аж синюватого.

15

Починало бліднути крайнебо; вже люди виходили з Кленоточі — їх більше, ніж сподівався Мирон Данилович. «Чутка обійшла через довірених!» — подумав він. Простували дорогою, потім звернули в занесений і неходжений степ: здоровіші протоптували стежку через сніг, який під повівом потеплілого передсвітанку злягався, тримаючи рівні сліди. В кожного костурець або кілок, вихоплений з недопаленого тину, і також — мішок чи торбина. Два дядьки, за якими ступав Катранник, почали притишений розбір:

— Одна смерть, хоч і смирно дихатиі

— Це сліпі в колисках бачать…

— Хліб пріє на зсипках і згнива: просто в грязі, під дірявим брезентом.

— Не ціпків треба, а чогось другого, бо ні прілої зернини так не дадуть.

— Всі зуби виставлять. Якби нас більше, — сусідські обіцялись…

— Будуть! Підняли ж нас. Треба швидко впоратись: гуртом, як один. Набрати і зразу розбігтись нарізно.

— А що якби з сім'ями, з дітьми опухлими поїхали і стали в сніг під Москвою, не відходили, поки не оддадуть наш хліб, для маленьких! — поможеться чи ні?

— Кому ж. поможеться, коли звеліли наших не пускати в Росію; завертають! Там серця нема — камінь під ребром. Сюди прислали своїх: цей страх робити.

— Я з жінкою сперечався, казав: наберем борошна чи зерна і назад. Нас багато, хіба всіх зловлять? Не встигнете нічого, — перечить жінка, — ті з гвинтівками, постріляють. А я кажу: дехто таки доб'ється до хліба. Ні, — говорить вона, — ті такі люті, що всіх покладуть, і ти б зостався дома; страшно мені. Відмовляю їй: одна смерть — сидимо сумирне дома чи пробуємо хліб забрати. Все повторює жінка: не йшов би, не скінчиться добром; якби на початку голоду рушили, взяли б, а тепер і людей рідко, — вже повимирали. Я їй вичитую: хіба можна дома сидіти, коли всі йдуть? Знаю,— сказала вова з сльозами, — тільки чує серце, що нічого не буде, крім біди.

Переказав суперечку селянин і замовк; сусід докоряє:

— І так. досиділись. Не зуміли зразу зібратись, тепер ходiм, бо виморять, як комашок!

Мірон Данилович певен: будь жінка дома, не пустила б сюди. Коли ж сам зостався, не сміє відмовити — не буде виправдання, бо ні жінчині сльози, ні просьби дитячі не спиняли, а сидів дома. Була б ганьба тяжка. Мусить іти: і не ради честі самої, але з конечності — також! От нічого в місті не здобудуть і вернуться такі голодні і зморені, що похворіють, тоді без харчів — хто видужає? Мерзлої картоплі мало, гляди, і ту хтось вигріб. Півзими, до перших бруньок треба перебути, а вже, крім решток лузги і пшона в вузлику, нічого немає. Страшний край життя, мов прислон при безодні, зовсім близько. Тут же, куди всі йдуть, є хліб — треба брати його: сьогодні, негайно, і можна продержатись…

Мряка, що облягала сніжний простір, почала розточуватись, як розірвана намітка на окремі невстижимі волоконця. Вони помалу відмирали, відступаючи перед сірою виднотою з східного обрію. Небо — в сивих хмарах, повних тіні.

Похід хліборобів розділився на окремі течії; від сусіднього села теж кілька потоків людських сунуло через сніг. Обидві сторони, зустрівшися, постояли трохи і повернули в напрямку до млина.

Щодалі, все дужче розділялися стрічки того спільного руху — на ряди, ланки, гуртки. Зрештою, людська множина, зовсім розпорошена, темно-сірими постатями всіяла степ, що виднів і ставав, проти хмар, білий, як березова кора, і рівний, як празникова скатерть на столі: без видимого кінця.

Рухалися селяни через холодну просторінь в одну сторону, однією думкою, про яку свідчив мішечок чи його подіб'я різного роду в кожного.

Кволо починався рідкий сніжок і скоро стихав. Надходячи до млина, людський рух звужувався в передніх низках, як хвилях, що повинні навкруг обгорнути прибережний камінь.

Степ, ніби рівний, але для хідця приберігає численні горби і пагорбки, рівчаки і видолинки, вимоїни і менші скривленості грунту, вкриті в сніг.

Мирону Даниловичу випав, як нарочито, безперервний збір нерівного місця, що виснажував серце і роз'ятрював досаду. Поки доплуганиться чоловік, то борошно розберуть, якщо пощастить проскочити в млин. Або — перші вхоплять, а пізніших обаранить варта, прислана на підмогу: вистріляє чи арештує.

Невиголоджений, він би випередив багатьох, — сьогодні ж, охлявши, відстав і мляво борсається в сніговинні.

Із-за горбів млина не видно: дряпайся або виходь навскоси. Скрізь сліди; тут походжено і зрито сніг і землю в розшуках городини. Зайшла тривога: і до кагату теж можуть добратися, хоч то — в другу сторону від села. Але скоро сподіванка здобути борошно знов заполонила серце. Відчував селянин, що він інша істота, ніж був, виходячи з двору. Тепер ніби повідь виносить в обшир, проходжений людьми. Недовідома досі почуттєва пружина запанувала над його намірами, мов закон. Якби спитали попереду про її присутність, він би плечима знизав з дива: про що спитали?— не знає. Вона взяла собі, проти хвилювання, всі рушії свідомості, мов видноти, звідки обкинулося значення в довколишній світ, щоб відати його чоловікові, будучи собою. Здаеться, дужча, ніж сама воля, якраз стала на місці неї і діє однаково, з необхідністю і також з надією, що тут — порятунок для всіх в хаті. Страшно багато це означає для душі, що замкнута серед глухої покинутості, і тільки той милий острівець зберіг радість: від бачення при спільних вікнах, де поділено також нещастя в дожиданнях. Як гніздо птахові, там схоронок для серця і майбутність його; і так — кожній з темно-сірих постатей, що мовчки поспішали до млина. Не здобудуть хліба, — знищиться світло життя: тобі і гурткові рідних істот, при обмерзлих дверях.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: