— Як і теперішні. Силу мають.
— Мають, на наші голови, і ніякого замка ніхто не придумає. Все заберуть. Так і тоді; обкрадали злодії скрізь: комори, хліви, сараї, клуні, хати, мов чума якась, років з три.
Сусідка, що в береті, числячи, перебирає на пальцях:
— Теперішні — років з п'ятнадцять.
— І хтозна, чи скоро кінчиться. Хоч би вже їх…
— Аз тими що було?
— Раз сторожі через ліс верталися додому, і було вже пізно. В лісі зустріли двох, що гнали четвірку волів. Поздоровались і поспішили далі. А вже як від'їхали верст на дев'ять, тоді давай питатися, чого це так пізно скот гонять? Де це видано, щоб у глупу ніч через густий ліс гнати воли. Вертаються і наганяють тих погоничів з волами і розпиють:
«Звідки це худобу женете?»
«Та он з того дальнього хутора».
«А куди?»
«На станцію женем».
«До кого?»
«Знайомі наші виїдуть на ярмарок».
Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничів: ні з тим, чиї воли, ні з тим, чому власники не самi женуть, — бо сторожі знали тих людей. Не повірили погоничам, забрали їх з волами і доставили на розслід. Виявилося: воли крадені. Головних злодіїв схопили, судили їх і вислали. Вже їх ніхто в нас не бачив.
— Хоч би й цих ми не побачили.
— Колись діждемось.
— А що ж ті менші?
— Їх зоставлено: таких, як Потап… Дарували йому, кажуть, хай сидить — цей сам не шкідливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став дуже пити і п'яний повісився.
Завівав сніг, мов заблуканий; куріючи, повихрився вподовж білих тротуарів. Коли ж на хвилину порідшав, тоді пронизали простір дуже хуткі окремі сніжинки. Скоро метелиця знов понесла тьмами їх, понесла їх поривами і враз побушувала так люто, що перетнула всі напрямки. З посвистом і шумом погнала морозну димряву проз сиві будинки. Втомившися, зважила в повіві плавкі цятки і повела їх просто, кладучи на заметений брук. Потім взялася часто сипати. Навіть змінила хід: війнула назад. Та миттю спам'яталась і знов помела в попередньому розгоні — рівно і страшною масою, як в обстрілі білими безважними кулями. Декотрі з них близько кружили, ніби чогось шукаючи; пороїлися сліпо і втекли в швидких течіях, мов послані до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.
Стихла хуртовина раптово, як і схопилась; але вже було холодніше.
Знов довелося, глядівши на хлібний кіоск, жувати домашні малясники з лузгою, привезені в торбинці.
Багато опухлих: відходили від черги під паркани і опускалися на сніг — конати.
Мимо поспішають «шишки» в чорношкіряних кашкетах або в кольорових картузах, яскравих, як папужки; червонов'язі і вибриті до баклажанної синьості. Очі киплять бляклою жовчю: вилиняли від безсоння, проведеного в допиті і мученні в'язнів.
Один безвиразно промовив, проносячи налитий ніс над кислими губами:
— Працювати не хочуть. Лізуть по хліб.
Ці слова вжалили душу Дарії Олександрівни, але вона не насмілилася сказати нічого; тільки в думці вилаяла: «Хай вам так світу бачити, як нам робити не хотілось, — тільки й знаєте жили з людей тягти, а працю їхню з'їдати, виродки! — щоб вам добра не було!»
Настав над ліхтарями чорнющий вечір: без місяця і зоряного світла. Черга зморила всіх; Дарія Олександрівна то закриє очі, дрімаючи з дітьми, то прокинеться — стежити всяку біду, що могла напасти. Сусідки в черзі скінчили спогади і куняли. Чути одноманітну розмову двох горожан, що відступили з рядів і, обпершись об паркан плечима, набивають папіросні гільзи тютюнцем, з дрібної машинки.
Ніби вчителі; під їх ліктями сіріють книжечки, вкладені в часопис. Капелюхи і пальта лихі, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханині біля ларка. З приятелів один — блідий і великовидий шатен; нерівне підстрижені вуса; і звис чорний дінурок від шкелець, крізь які мерехтять білясті очі. Другий — тонколиций худець і горбоносий; очі карі, в скорбній кротості тепліли з-під вигнутих бровиськ, а губи, ніби в тисячолітньому терпці, прилягли за рудими вусами і кучерявою борідкою того самого кольору. Щось бубніли старі горожани, возячися з куренням.
Поруч селянка, байдужна до їх справи, пригорнула дітей, що тулилися, мов пташенята; нагріла їх плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами. Подрімала трохи. Багато хто скраю дожидає, як вона і два курці,— обпираючись об паркан або сидячи при ньому на цеглі чи на торбі. Так примостилась і Дарія Олександрівна з малими: біля сирих дощок.
Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять півчутно курці: якраз коло неї. Коли навіть стишуються до шепоту, їх слова чути, та й небагато страху перед голодною селянкою, що мучиться з дітьми на морозі.
Довго розмовці перебирали на всі ребра — і журнали, і спілки.
— Чи знає «він»? — розмислюється великовидий.
— Знає! Згори, від високого козиря пішло до нижчого, від того — далі вниз, і так по драбині з сотнею щаблів спустилося сюди: отже, розігралась п'єса, коли «хазяїн» обідав. Він квапиться, як їсть: голову опустив і слухає члена Цека, який аж тремтить, доповідаючи:
«Смертність масова, вже — міліони…»
В цю мить був клопіт із дрібною жилкою в одбивній: «хазяїн» не міг відразу перегризти; і морочився, бо влізала між двома сусідніми зубами. Витягав і ловив на гостряки, щоб скоріш перекусити. Коли ж перетнув її і ковтнув кусок, — враз спорожнив стакан і косо огризнувся, обтираючи вуса:
«Не говоріть мені про це: в нас людей досить!» — І знов задвиготів виделкою і щелепами.
— Уявляю: як обурився «він», що перебито смак…
— Власне. Тверде жилка, мабуть, рідко стрічалася в чудовому м'ясі.
— Ви сказали: одбивна?
— Так. Можливо, мiцна жилка перший раз, а то б відклав кусок.
— I менi тряпалось — ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо ніж тупий.
— Хотів «хазяїн» неодмінно перекусити: впертість! М'ясо — з господарства, що все достарчає тільки на його стіл. Літак возить свіжозарізаних барашків для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в «Капіталі» Маркса, в розділі .«Історична тенденція капіталістичного нагромадження». Між іншим, соратники, — не ті, що ратиці мають, а, так би мовити, «совожді», хіба гавлять? Існує небідний Лазар: в нього маєток — на заздрість кожному «предводітелю дворянства». Там построєно комунізм не по Енгельсу, а по циганському королю. Лікери всюди: де їсть, де спить, де бриється. В кожного подібний едем, крім спільного всім заведення для ночі, але то — дрібниця. Пасуться при «мечі революції», і гріють казан сатанйла.
— Плюс міраж. Іноді я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Ні! — існує далі.
— Бо передвіщено, — сказав рудобородий, — передвіщено для воцарення бельзебула, чиї служники, ніби змії, гризтимуть життя…
— Змії? Ні, спецпотяги; один бігає тільки вночі, і стережуть його таємницю, але проточується…
— Яв школі теж чув. Питаю партійців — бояться сказати. По очах видно: знають.
— Декотрі, вже кликані туди, сказали по секрету родичам, а ті — світові. Біля ларка, де продають самі кістки від коров'ячих голів разом з рогами, теж говорять.
— Про ці речі скоро двері і вікна казатимуть.
«…Все — вірно: про все, що робиться, — думає Дарія Олександрівна, — від чого ж гинем…»
Великовидий продовжив:
— Пригадується вірш, в якому два рядки повно виявили причину:
Й в желтьіх окнах засмеялись,
Что зтих бедных провели.
Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:
— Це найгіркіші рядки, писані в наш вік.
Глянув угору, над обриси засніжених міських домиків: там вирізнялися крізь млу величезні урядові озії з яскравими вікнами.
— Дивно, дивно! Мені видалося: звідти зирнула мара в жовтих шибках.
Він застиг, мов прислухається до невідомого відшуму.
— І я ніби чув крижаний подих, коли читав вірш, — згадує великовид.
Чомусь і в Дарії Олександрівни стрепенулося серце, коли слухала: вмить — мов розлігся сміх зловісний: «Лихо буде! ; Треба стерегтись…»
Вона гостро роздивляється, куди можна тікати, он, хоч крізь проламину в паркані — недалеко.