Жовтий князь – Василь Барка

— Я чула, пригуркотів котрийсь Каганович — забира наш хліб до зернини.

— Он який! — сказала старша хустка.— Був колись один, звався Жульга; тоді хліб продрозвьорсткою вимітали і голод косив. А той прибився з Курщини, сказав: я такий; а хто він і що робив попереду, ніхто не знав того. Жила вдова поодаль від села; він і пристав до неї. Нічого не робив, а все — то одно прибудує в садибі, то друге. Людям видавалося підозріло, хоч ніхто не міг нічого доказати; так і мовчали. Тільки ж стала худоба скрізь пропадати: то коні виведено вночі, то корову зайнято в степу, восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено з хліва. І це — далеко наокруг, на якусь сотню верст; і тяглеся лихо біля трьох літ.

В наших родичів добрі коні були і лошата, їх замикано в конюшні — на шину, гвинт в одвірках ключем закручувався.

Стали примічати господарі, що все хтось наглядає ввечері. Їм сусід сказав: глядіть, бо коло вашого двору з десяток їх вештається, — підстерігають з обротьками напоготові.

Двір на рогові стояв, і собаки були, через те злодії боялись шуму.

Один з них приходив удень і попереджував: дивіться, бо хотять ваші коні вкрасти, я чув і хто, та не знаю напевно. Ви вже бережіться, я вам добра хочу.

— Вони однакові! — сказала сусідка, що в береті. — Все нам про щастя кричать; повні вуха.

— Однакові, — згодилась оповідниця. — Той злодій хотів на коні глянути. Заходив і все поглядав на замок, куди закладається ключ: тільки туди очі й косив. Як він пішов, господар каже: отакий Потап! — і вашим, і нашим, прийшов замок обдивлятись.

Декілька ночей спати не могли, бо все кругом злодії шастали, бували не раз біля конюшні, а не одімкнули.

В інших місцях їм легко йшло: притягнуть віск і по тому брозміру заказують ключ і виводять коні.

А в наших родичів свояк був коваль; він придумав ще один гвинт зверху в замку: крізь цей гвинт нарізка в ключі спершу повинна пройти, а тоді вже можна дістатися ключем до замка.

Злодії подряпали кругом — все пробували відімкнути, а секрету вгадати не змогли; так і відійшли ні з чим. Вже на весні в гнойовому кагаті знайшли наші родичі купу обротьок: то злодії покинули, відходячи.

— Теперішні розбили б конюшню, а вкрали! — сказала молодиця, що в береті.

— Тоді плохіші були, — згодилась оповідниця, — тільки ж і вони швидко бралися: кругом по селах крадіж, і нікого піймати не можна. Бо далеко відводили скот і спинялися в лісі чи інших скритих місцях, перестояти, поки йдуть розшуки. Скрізь мали своїх людей — через них крадене гередавали на продаж.

— Як і теперішні. Силу мають.

— Мають, на наші голови, і ніякого замка ніхто не придумає. Все заберуть. Так і тоді; обкрадали злодії скрізь: комори, хліви, сараї, клуні, хати, мов чума якась, років з три.

Сусідка, що в береті, числячи, перебирає на пальцях:

— Теперішні — років з п'ятнадцять.

— І хтозна, чи скоро кінчиться. Хоч би вже їх…

— Аз тими що було?

— Раз сторожі через ліс верталися додому, і було вже пізно. В лісі зустріли двох, що гнали четвірку волів. Поздоровались і поспішили далі. А вже як від'їхали верст на дев'ять, тоді давай питатися, чого це так пізно скот гонять? Де це видано, щоб у глупу ніч через густий ліс гнати воли. Вертаються і наганяють тих погоничів з волами і розпиють:

«Звідки це худобу женете?»

«Та он з того дальнього хутора».

«А куди?»

«На станцію женем».

«До кого?»

«Знайомі наші виїдуть на ярмарок».

Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничів: ні з тим, чиї воли, ні з тим, чому власники не самi женуть, — бо сторожі знали тих людей. Не повірили погоничам, забрали їх з волами і доставили на розслід. Виявилося: воли крадені. Головних злодіїв схопили, судили їх і вислали. Вже їх ніхто в нас не бачив.

— Хоч би й цих ми не побачили.

— Колись діждемось.

— А що ж ті менші?

— Їх зоставлено: таких, як Потап… Дарували йому, кажуть, хай сидить — цей сам не шкідливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став дуже пити і п'яний повісився.

Завівав сніг, мов заблуканий; куріючи, повихрився вподовж білих тротуарів. Коли ж на хвилину порідшав, тоді пронизали простір дуже хуткі окремі сніжинки. Скоро метелиця знов понесла тьмами їх, понесла їх поривами і враз побушувала так люто, що перетнула всі напрямки. З посвистом і шумом погнала морозну димряву проз сиві будинки. Втомившися, зважила в повіві плавкі цятки і повела їх просто, кладучи на заметений брук. Потім взялася часто сипати. Навіть змінила хід: війнула назад. Та миттю спам'яталась і знов помела в попередньому розгоні — рівно і страшною масою, як в обстрілі білими безважними кулями. Декотрі з них близько кружили, ніби чогось шукаючи; пороїлися сліпо і втекли в швидких течіях, мов послані до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.

Стихла хуртовина раптово, як і схопилась; але вже було холодніше.

Знов довелося, глядівши на хлібний кіоск, жувати домашні малясники з лузгою, привезені в торбинці.

Багато опухлих: відходили від черги під паркани і опускалися на сніг — конати.

Мимо поспішають «шишки» в чорношкіряних кашкетах або в кольорових картузах, яскравих, як папужки; червонов'язі і вибриті до баклажанної синьості. Очі киплять бляклою жовчю: вилиняли від безсоння, проведеного в допиті і мученні в'язнів.

Один безвиразно промовив, проносячи налитий ніс над кислими губами:

— Працювати не хочуть. Лізуть по хліб.

Ці слова вжалили душу Дарії Олександрівни, але вона не насмілилася сказати нічого; тільки в думці вилаяла: «Хай вам так світу бачити, як нам робити не хотілось, — тільки й знаєте жили з людей тягти, а працю їхню з'їдати, виродки! — щоб вам добра не було!»

Настав над ліхтарями чорнющий вечір: без місяця і зоряного світла. Черга зморила всіх; Дарія Олександрівна то закриє очі, дрімаючи з дітьми, то прокинеться — стежити всяку біду, що могла напасти. Сусідки в черзі скінчили спогади і куняли. Чути одноманітну розмову двох горожан, що відступили з рядів і, обпершись об паркан плечима, набивають папіросні гільзи тютюнцем, з дрібної машинки.

Ніби вчителі; під їх ліктями сіріють книжечки, вкладені в часопис. Капелюхи і пальта лихі, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханині біля ларка. З приятелів один — блідий і великовидий шатен; нерівне підстрижені вуса; і звис чорний дінурок від шкелець, крізь які мерехтять білясті очі. Другий — тонколиций худець і горбоносий; очі карі, в скорбній кротості тепліли з-під вигнутих бровиськ, а губи, ніби в тисячолітньому терпці, прилягли за рудими вусами і кучерявою борідкою того самого кольору. Щось бубніли старі горожани, возячися з куренням.

Поруч селянка, байдужна до їх справи, пригорнула дітей, що тулилися, мов пташенята; нагріла їх плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами. Подрімала трохи. Багато хто скраю дожидає, як вона і два курці,— обпираючись об паркан або сидячи при ньому на цеглі чи на торбі. Так примостилась і Дарія Олександрівна з малими: біля сирих дощок.

Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять півчутно курці: якраз коло неї. Коли навіть стишуються до шепоту, їх слова чути, та й небагато страху перед голодною селянкою, що мучиться з дітьми на морозі.

Довго розмовці перебирали на всі ребра — і журнали, і спілки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: