Жовтий князь – Василь Барка

— Тату, хто хотів хліба, на машині в степ везуть, — повідомив син.

— Чого в степ?

— Викидають…

— Нащо ж так?

— Далеко від міста викидають, — пояснює доня, — щоб не дійшли по хліб і вмерли.

— А ми втекли, — сказав син.

— Через двір бігли і собак боялись, — додала доня, — бігли довго, а між дошками ночували.

— Промучились марно: хліба для нас немає! — промовила дружина.

Вона відразу ж лягла, в лихоманці, діти хоч як змучені, ходять по хаті, заглядають на піч, знов злазять додолу.

Мирон Данилович заходився біля чавуна: варити картопляний суп; від пайки, схованої під подушкою, взяв половину.

— Страшно було і гірко,— оповідає Дарія Олександрівна,— але хотілося хліба взяти, хоч по скибці для дітей! Ні, не дали.

— Цеглину дадуть, замість хліба,— сказав чоловік.— Таких прислано, що рівні з чортами.

— А правда: вже рівні.

— їздять і дивляться в двори; як бачать, що сліду нема, значить, вимерла сім'я. І вони такі веселі! Радіють, сміються, папіроски викурюють і вціляють недопалками в вікно,— справжні пекельці.

— Це я лежу, нехай хвора, а таки в своїй хаті, тут кожний куток рідний. І на серці світліше.

Пили картопляну юшку з ложок.

Дарія Олександрівна, присівши на постелі, обережно тримає миску перед собою, ніби дорогоцінність. Діти, хоч хирними примарками вернулись, гомоніли біля столу, стиха зітхали, стукали ложками, коли ждали страви. Вибирали ж її з мисок незграбно, мов старички, а пожадливо і так пильно. Кожну дрібку від картоплин досмаковували. Миски були — як вимиті.

— В місті все є: не про нас! — безнадійно сказав Мирон Данилович.— Ми запрацювали, а взяли чужі.

Дружина скоро заснула і діти коло неї. Коли ж прокинулася, раптом спитала:

— Чи з млина дають борошно?

Прикра і приманлива назва вимовилася в хаті. Мирон Данилович хотів розповісти про вихід і розстріл; мовчав. Нащо лякати? Але борошно тільки там — за брамою.

— Не давали. Ще раз піду: востаннє.

— Навідайся!

— І ми з тобою, тату! І ми підемо! — обізвались діти; просяться, розохочені побачити млин, звідки борошно дають.

— Ні, одпочиньте, та вам і глядіти не треба, що там робиться.

— Куди б ви пішли, ледве ж добрели до двору. Сидіть! — звеліла мати.

Побрів сам. Хмари тяжкі і нависли низько, без просвітів; сутінок затоплює сніжний степ. Але потепліло і сніг зачав злягатись.

Біля млина людей — як тіней в ліску. Мурашками прилягають на в'їжджену і стоптану землю, де сніг трохи протанув. Весь час підходять нові, з Кленоточі і сусідніх сіл: ждати. Підвода рухається посеред живого кладовища; стає коло пухлих мерців і погребники кладуть їх через полудрабки і відвозять до ям — ближчих, ніж попереду були вириті.

Один з голодуючих проказав:

— Снопи повезено, — рівно кладуть і вапном присиплють, щоб переїдало зводянілих; а зверху знов давай…

Катранник, мов приском прошитий в груди, жахнувся: «Чи й мені доведеться так лягти? Бач, які погребники!» Дивиться в сторону ям: як там складають «снопи»; і не хоче — всім серцем противиться, не хоче повірити, що впаде і він мертвий під вапно, в черговий ряд.

«…Все чоловік на щось надіється!» — сказав сам собі; очі від могил одвів.

Стоять селяни, втеплюючи зір в заборонену браму або в недалекий похорон — мов бачать лихі сновиддя. Вже знати: даремно ждуть. Вертаються погребники. За час, як відвезено і вкладено трупи в ямі, — померло декілька хліборобів серед зборища, і тепер їх забирають. Підвода, вже навантажена, відходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться до неї і просить погребників:

— Візьміть мене! Все одно вмру.

Він так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:

— Полеж тут, поки вернемось, тоді візьмем і живого — вже так тому бути!

Той лежить і дожидає.

Вертаються погребники по нього, а він — готовий; поклали на підводу і їдуть до інших, що їх декілька лягло біля дороги.

Вартові позиркують на живі і мертві тіні, тримаючи гвинтівки впоготів: при самих воротах, звідки часом виходять партійці з мішечками і, швидко звантажившись на сани або віз, мчать дорогою.

Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму, як приворожений: серед багатьох односельчан, що їх очі, ніби висохлі і розлущені плоди, — такі мерхлі, — теж звернені до сподіваної вістки з млина. Але нема її.

Пролунав брязкіт віддалеки; потім посилився так, що хлібороби-тіні повернули обличчя йому назустріч. То йшов незнайомець, певно, з котрогось сусіднього села: середніх літ мужчина, сірувато-блідий, ніби вапняна маска, з небритими щоками і скуйовдженою головою; без шапки і босий. Очі теж біліють, повні недужою, мов кипучою, збудженістю. На ньому розідрана сорочка, стемніла від непрання, — самі постріли з неї, що держаться, бо зверху навинуто цепи: і прямо через плечі, і впоперек через груди, живіт і крижі і до полатаних колін, як також навхрест по грудях. Облягли його, вкривши і звисши разом з рамтинами від полотна.

Він не дивився на сторони, але з гіпнотичною діловитістю обторкував довгастий ящик, виліплений із снігу. Обережно проносив його між примерлими хліборобами, то бурмочучи сам собі в наведенні, то підспівуючи і підводячи голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як віршик.

Мирон Данилович зблизька побачив: то — подобизна труни в руках божевільного; як модель. Ідучи, чоловік тримає річ перед собою, — здається, зобов'язаний комусь її скоро доставити. Перевіряє, чи віко справно підходить.

Всі, хто був там, гляділи на одягнутого в залізо і ждали, що далі буде.

А він кроком зайнятого чоловіка підійшов до варти, виставив сніговий гробик наперед і почав проказувати рівно, якречення до подарунку:

Заразар — заказар

наварив цепів,

празник пошив,

на кості надів,

рудою запив,

ой-ой-о-о-й!

Заразар — заказар,

кому на, кому ні,

кому труна, кому сніг

ой-ой-ой!

Вартові і їх начальство, що виступили слухати причинного, вмить обтемніли на лицях і схопились бити його лозинами, спершу по плечах і спині, від чого залізо задзвеніло, а потім по голові. Але він тримав свій гробик і, розкривши, просив:

— Сюди всипте! Борошна: для діток…

Декілька гвинтівочників кинулись на нього і потягли в двір, підохочуючи прикладами, — так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено в двір і вштовхнуто в якісь дальні двері, що наполовину входили під грунт.

— Просвітив орду! — озвавсь один з кволих, що прилягли на сніг.

Відходив додому Катранник, і тривога тінила, болісна і чорна, мов північна туча, з якої невидимі вістря пронизували душу, мучачи погрозою.

Нічого не придумаєш. Пропадай — і годі!.. Біля крайніх хат, звернувши круто, пішов навпростець по вузькому сліду. Сутеніло. Біля глиняної стіни, що одна зосталась від житла, побачив кінський маслак, весь кругом обгризений гладко, як кремінь, — хтось ішов і кинув.

Дивився на кістку Мирон Данилович і тоді, через невиразний відрух душевний, проблиснув здогад — з відрадою і також непевністю. Поспішив селянин додому: мерщій збиратися в дорогу; здобич, про яку згадав, могла врятувати сім'ю, або хоч позбавити тепер від найлютішої муки.

Жінка дивиться, чого він метушливий.

— Як там було?

— Жди їхнього добра! — відказує Мирон Данилович, беручи лопатку і сокиру. — Міліція помагає партійному тягти борошно, а кругом хліборобська кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: