Дядько стояв біля мішка, поставленого долі, і довго слухав лайку, а не стерпів:
— Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землі не вилазили, хліб роблячи. Я жили свої напинав, як сірий віл, і залізні мозолі нажив, — тепер забрано хліб.
— Ледар, не хочеш робити! — репетує товстун, схожий на старочасного крамаря.
Другий дядько, весь обношений, і жердкувато довгий, і прехудющий, що лежав на середній лаві, схопившись, крикнув:
— А-а, личино! Я тобі покажу, як клепати!
Пишний товстунець підхопив свої великі валізи, обшиті блідно-жовтою шкірою, з блискучими мідяними обковами, і понісся в сусідній вагон.
Катранник дивується: «Чого йому треба? Розтовстів .на людській нужді, а самих нещасних поганить, — от чорна душа! Злий».
22
Весь берег річки поділений між хлопцями з села — вони здобувають корм, знаний з первісних тисячоліть. Андрій працює поруч однолітка Олекси, що має прізвище Крілик; горнуть граблями черепашки.
Олекса спитав:
— Скажи, чому рибина зветься «лин»?
— Скажи сам!
— Тому, що линяє.
В цей час гримнув на них рудий, як з пожежі, і здоровенний Гриць:
— Біжіть відціля! Бо огрію по плечах, зразу будете линами — полиняєте так, що матері не впізнають.
Гриць сильний, але надто немирний; де зауважить, що в інших пожива знайшлася, забирає її собі — поступається тільки перед дужчими. І тепер: має свою ділянку, а проганяє. Взяли хлопці грабельки, торбинки підкинули на плечі і — далі! Куди ж ткнуться, вже зайнято.
— От ненаїда! От обжера! — нарікає Андрій.
— Нічого, — потішає Олекса, — то він з голоду; а він непоганий; часом оборонить. Завтра мій батько збирається по рибу, з ним підемо. Ви від якого місяця голодні?
— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.
— Від грудня? Тепер нема такого місяця.
— Ні, є грудень.
— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.
— Як по-новому грудень?
— Зветься: трупень.
— Січень — як?
— Зветься: могилень.
— А ті, що попереду?
— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.
— А після січня?
— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув. Так приходь завтра!
— Чого ж ні? — прийду.
Вони розійшлися коло пустельних дворів, коло хаток з винесеними дверима і вирваними вікнами. Андрій віддав свій добуток мамі, що сказала:
— Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки! — свіжий харч…
— Ми б назбирали більше, так Гриць напав.
— Відходьте і не бийтеся!
— Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.
— Гаразд; але це — непевна річ: піймаєте або ні.
Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок і, вливши трохи води, накрила його і посунула в піч.
Оленка дивилася, сидячи на постелі,— худенька, аж прозора, як мармурова, і носик зовсім витончився. Коли мати показувала їй скойки, вона підійшла, торкнула їх і знов сіла.
Тим часом хлопець лагодив вудки.
Мушлі повідкривалися стулками, коли зайшла пара. Тоді мати повибирала їх на миску і присолила. Поживну воду з чавунця налила в чашки — для кожного.
— Ідіть їсти!
Посідали за стіл. Жують мушлі і жують. А мати нагадує:
— Соліть іще, коли не смачно!
Посипали вони сіллю і знов жують міцні мушлі. Оленка скоро склала руки.
— Не смачно? — питає мати.
— Ні, дуже смачно, я наїлась. Знов сіла на постелі; дивиться непорушне. Але перед хлопцем зникли всі мушлі і чашка швидко спорожніла.
— Глянь, як Андрійко їсть — може б, ти ще взяла?
— Ні, мамусю, я вже годі!
Хлопець пригадує: звідки йому смак мушель знайомий? — ну, певно, мов білок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дінеться — нехай би ховраха з нори виливав.
Мати питає, журячись:
— Де це наш тато? І листів довго нема. Він, може, і таких мушель не бачить.
В неї покотилися сльози: одна по одній, аж ніби димучі з гіркоти, від душевного терпіння її.
Одвела їх долонею і почала прибирати з столу.
Хлопець сидів, похиливши голову: і сам дуже жалів батька, і не смів очі підняти перед материним горем; так смутно було, що він принімів.
На світанку другого дня він виглядав своїх супутників — Олексу і старого Крілика — біля річки. Дивився на людей, що, невеликою кількістю виживши, ходили в полі і при берегах. Виснажені, вони в чомусь невідомому всі змінилися, і навіть сам світ став якийсь інший, ніж був. Здавалося, обшир його стратив свою прозорість і взявся огненністю в самому собі, як дивна пожежа серед сірої прохолоди. Не торкає і не палить нікого, але стоїть невидимою грозою. Люди, рідко зоставшися живі, мабуть, перейшли тут, навколо, в незнаний світ і перестали бути, ким були досі. І поводяться по-іншому, мов стратили думку, що досі мали, і почали жити з другою, зовсім невідомою нікому.
Ждав хлопець, здивований, що Крілики, батько і син, набагато спізнюються; аж ось — вониі Батько виснажився, пожовк з лиця, і в нього дихання важко наповняє груди. Але ні Олекса, ні Андрій на це дуже не зважали, нетерпеливі ловити рибу. Взяли ключ у старого і відімкнули замок на ланцюгу, яким човен був прив'язаний до корінястого пенька. З неширокої заводі випливли на простір: там брижі, мов срібні стружки, зрізані від дзеркала, перебігали через глибочину.
Закинуто гачки. Ждано без кінця. Іноді клюне рибина і вмить відійде. Міняли місце, ближче до греблі і далі — до дикого берега; однаково: нічого нема!
Стомилися, відпихаючи човен жердкою і веслом об дно річки. Пристали до берега недалеко від околиці села; ледве торкнули землю, як старий упав — півмертвий лежить у човні, слабо дихає. Хлопці так злякалися, що зразу побігли кликати матір Олекси.
Біля околиці проїжджала підвода, супроводжена дядьками-погребниками, що обдивлялися скрізь і забирали неживих.
Андрій і Олекса бігли вже помалу, бо задихані болісно; худі обидва, як тернові гілки.
— Чого ви біжите, хлопці? — спитався один з дядьків.
— Батько вмирають! — скрикнув Олекса. — Онде, в човні!..
Подалися хлопці. А підводчики підступили до човна і дивляться на старого Крілика: бачать, таки вмирає чоловік; зовсім доходить. Переставиться скоро, потім ради нього знов через село їхати. Поклали його на підводу і вирушили звідти до свіжої ями, недалеко від села, що без трупів стояла. Там перенесли Крілика на дно, хоч він іще дихав. Їдучи від ями, казали всім:
— Оце мертвого Крілика одвезли! Біда.
Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловік; знавши рибальство гаразд, порадами служив і наділяв рибою.
Хлопці прибігли в хату і покликали господиню. От спішить вона до берега, ведучи сина за руку. Андрій же не міг рухатися, — відстав на околиці.
Приходить господиня з сином до човна, а вже її чоловіка немає.
— Де ж тато?
— Коли вони вмирали, тут проходила підвода…
Біля села стрічають знайому жінку, що говорить Крілисі:
— Вашого чоловіка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а де — не знаю.
Стоїть удова і думає: «Чи поможеться мертвому, що я піду до нього і постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед смертю. Коли ж тепер підкріпити, він виживе. Піду в правління і на одчай скажу: дайте кілограм борошна — на похорони! Не відстану, поки не дадуть». Так і зробила. Пішла і почала плакати, просячи допомоги — на похорони, і сталося, що їй видали той кілограм: можливо, хотіли показати один раз турботу про людей під час лиха, ними заподіяного. Взяла вдова кілограм борошна і пішла годувати сина.
А тоді мимо ями проходив голодаючий і побачив, як старий Крілик ворушить руками на дні. Хоч перехожий сам дійшов до стану тихого півбожевідля, однак він рибалку впізнав. І пішов дорогою, бурмочучи, мов дивак; стрінув кількох виголоджених дядьків і промовив так, що всі почули:
— За вишеньками в ямі Крілик сидить, іще живий…
Дядьки здивувалися; один порадив:
— Чого марно ходимо? Взяти б кілки і добити крілика: дрібна тварина, а їстівна.