Повагавшися, пішли шукати ломак; озброєні ними, попростували до ями. Проходять і бачать, що там на дні — не тварина крілик, а рибалка, на прізвище Крілик, якого всі знали. Вже мертвий.
Дядьки дивляться; один і каже:
— Крілик, та не той!
Посміхнулись хмурно і пішли понад околицею села. А там, на дорозі до станції, сільрадівська варта в супроводі кількох селян вела дівчину. Руки її скручені; вона вирватися хоче, але нічого не зробить.
— Навіщо взяли і куди ведете? — питаються дядьки. Один з гурту селян, що при варті, відказує:
— В район ведем — збожеволіла і зарубала матір.
Дівчина, білявиця в порваній жакетці, зовсім слаба, вже знеможена, та і сторожі її небагато сильніші; знов пробує вирватися — вони б'ють її.
Потім ще трохи пройшла і впала серед дороги; недовго мучилась перед смертю.
Коли затихла, тоді ті, що вели її, забули свій гнів; мовчки стояли коло покійниці. Вартовий пішов кликати підводу.
Андрій вертався додому навпростець; підходячи до дверей, побачив пса — марного і з вигляду малосильного.
— Мамо, собака в двір забіг! Коло воріт. Виглянула мати і сказала:
— Наш пропав, так приблудився чужий. Зловім, буде що їсти! Треба заманити в сіни.
Мішок в одну руку взяла, в другу — малясник, і подає його псові, приманюючи до порога. Пошепки ж наказує дітям:
— Андрію, швидко візьми качалку і стань за дверима, — як убіжить собака, вдар по голові з усієї сили, а ти, доню, бери в хаті держак від сапаниці і ставай бити!
Пес дивиться на малясник зосереджено, з поблисками жадоби в гаслих очах, і слухає підмани, нашорошивши вуха. Підходить трішки до дверей і зупиняється. В той час на вулиці, біля перехрестка, стояли два перехожі: виголоджені, заздро дивилися на заманювання і теж блищали очима; скоро пішли своєю дорогою.
Пес то наближався, то застигав на місці і довго, мов зачаклований, глядів на кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив переступити через поріг, в нешироко відкриті двері, що зачинилися враз. Андрій ударив качалкою, і приголомшений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія Олександрівна накинула йому на голову мішок. Почала бити костуром, що колись брав її чоловік, коли ходив вулицями, де є злі собаки. Але, раптом опритомнівши, пес підскочив, вирвався з мішка і почав метатися по сінях.
Оленка з самого початку затрусилася від жаху, впустила держак сапаниці і вбігла в хату — зачинилась там і тремтить, стоячи біля одвірка. Оченята, ніби в божевільної, з переляку; її чути поруч гуркання, гавкіт, крик, тупіт.
В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб'ється через вікно, зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.
Пес осідає і тільки лізе — вже не скочить. Востаннє він смикнувся і впав, тонко поскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса: так трудно! — тративши дихання і сполотнівши. Підвелась напівпритомна.
Патрала і перемивала до вечора, і варила псятину, що бридко несмачною виявилась! Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її.
Кістляві спостерігачі, що стояли недалеко від перехрестка, перезирнулися, коли відходили, взявши напрямок до свого родича — давнього каліки.
Він колись так відморозив собі обидві кисті рук, що їх довелось відрізати. Жив милостинею: просив, сидячи на вулиці, і гроші брав колінами і обрубками рук, якими вів їх до кишені; обрубками ж вів вижебраний хліб до рота — їв, придержуючи ними. Мешкав одиноко.
Обидва перехожі, голодні до лихоманковості, мов помішані, що тепер з'явилися до жебрака, були йому двоюрідні брати, — сказали, бігаючи поглядами:
— Зайди до нас сьогодні! Переночуєш. Дещо їсти буде.
Чемно подякував він, нічого не підозріваючи. Коли ж прийшов гостювати, то в сінях стояло четверо: два родичі і два їхні спільники, — перші боялися, що самі можуть не впоратися з калікою. Було надвечір; в сінях темно. Каліка став біля дверей і не наважувався заходити, бо вже — недобре передчуття на серці. Один з родичів виступив за поріг і запрошує, не дивлячись в очі:
— Заходь! Заходь, не бійся, в нас є дещо їсти — хліба трохи…
Потім розповідали люди, що той родич навіть показав кусник хліба каліці, коли заманював.
— Заходь! — настоював він.
Каліка був зболілий душею, голодувавши з самої осені, повагався недовго і зайшов. Як переступив поріг — враз дожидачі вчепилися в горло. Він, хоч худий, але жилавий, відчайно оборонявся; вчотирьох насилу подужали, бо були кволі. Вже, коли один схопив за ноги, а три валили в плечі, він упав; тоді накинулись і задушили його.
Через два дні Дарія Олександрівна, біля хати, почула розмову чоловіка і жінки, що проходили мимо:
— Наш сусіда, калічка, пропав, — міркує чоловік, — не інакше, як до родичів пішов: там і пропав…
— Куди б же ще? — сказала жінка.
— І я так думаю: порізали на м'ясо! Заманили і порізали.
Дарія Олександрівна застигла, налякана; уявляє, як того каліку різано — ніби тут, в сінях, було! — крик і противлення.
Аж темна неміч напала від згадки! І дивно, як люди певно правду знаходять і здогадуються. Ніхто ж не бачив, куди покликано каліку і де пропав, а знають люди; докладно знають, що сталось, ніби ясновидці. А можливо, опинився хто-небудь поблизу як свідок; або один з тих божевільців чутку виніс…
Доїдали собачатину, присмажуючи повторно і присолюючи; остогидла — від неї всіх нудить.
Одного дня хлопець брав торбу, намірившись піти в ліс.
— Гляди ж, — велить мати, — ні до кого не заходь, хоч нехай як припрошують і заманливу їжу показують!
— Ні! Крім лісу, ніде не буду.
— І там обережно ходи, бо ловлять… Ходи, де живих нема, і не приставай ні до кого!
Андрій, гостро попереджений від матері, взяв торбу і пішов у ліс, що починався ген за греблею. Де гурти людей вештаються, там не страшно: при нападі треба кричати, і сусіди оборонять.
Минувши байрак, хлопець поглядає на високі сосни, що на їхніх верхів'ях лелеки помостили гнізда. Не добратися туди, бо високо, здається, аж під хмарою; а стовбури без гілок і сучків.
Полянами люди проходили в різних напрямках, шукаючи їстівного. З'явився чолов'яга, запалий скронями і оброслий, як сірий ведмідь. До ноги прив'язав собі один кінець вірьовки, яку потім обмотав навкруг стовбура; взявши в руки другий кінець її і хитро діючи, погнав угору: скоро добрався до гнізда. Другий мав саморобні кліщі з заліза — великі, як для ремонту телеграфної лінії. Вибрав ще більшу сосну і, чіпляючись кліщами, прив'язаними до чобіт, виліз на верхів'я; там почав хазяйнувати.
Андрійко позаздрив їм і відійшов на бічні доріжки, де хлопці вже нишпорили в купках старого листя — переворушували, виглядаючи живих створінь. Він теж почав перегортати; захоплений, відійшов далеко в хащі. Помітив біля коріння кущів здоровенного їжака і на мить заціпенів з несподіванки, коли ж отямився, то плигнув і накрив його мішком. Зразу ж поніс додому здобич.
Мати раділа:
— Буде страва! Це — чисте м'ясо.
— Який колючий, — промовила Оленка, повівши долонею по рудих і трішки сивастих голках.
Мати обпатрала їжака, ніби порося; на полум'ї колючки його обгоріли і шкірка взялася скоринкою. Спеченого, подано на стіл і порізано шматочками, їли, солячи. Хоч хлібного не було, але посолене м'ясо і так всім подобалося. Оленка, досі мовчазна, хвалила:
— Смачний їжак!
І мати тішилась, бачачи, що доня охоче їсть, і сама теж хвалила печенину. Жадібно їли всі, бравши тремтячими руками, вже тільки бліді і приречеш привиди, замісто людських істот.
23
Потяг став на глухій станції, коло перелісків, і враз пройшла чутка: довідки перевіряють. Недалеко від дверей будинку, на пероні, збився натовп під вартою — самі селяни з торбами. Від потяга весь час приганяють народ.
Почалася втеча, хто куди! Спершу вартові переслідували, а потім відстали, бо надто багато збігців між кущами і деревами. Можливо, хотіли вартові схопити хоч невелику частину і показати, як справно стережуть, ганятися ж довго були неохочі. А люди в перелісках пересиділи до вечора; потім одні пішки подалися до спокійнішого місця, другі вернули до станції, гадаючи, що стихло.