Жовтий князь – Василь Барка

Під час того оповідання нестерпний смуток і жаль пройняв селянина: «Скрізь горе! Скрізь наруга, пекельна наруга над душею».

Вдарив дзвінок.

— Оце мій потяг! — сказала жінка. Він взяв її мішок і поніс до вагона.

Зоставшися один, думав свою думу без кінця: «Виходить: таки справді панують найчортячіші вороги неба і вірних; розруйновують життя і серця — аби обернути люд в заражений скот, і тягти з нього кров безперешкодно… Це — правда! Це — правда про татарщину москвинів».

Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в двері і, як звик до верхньої лави, то там і ліг; жг і знову думу свою поткав гіркими нитками.

А подорожні входять і входять; один, особливо сердитий, лається на всіх. Катранникові ж дивно стало: «І чого він кип'ятиться? Все одно йому вже ліпше не буде, бо вкрай випасений і ситий, одіж добра; а кругом злидні; ходив би тихо — ні!..»

Випасений лаявся, крикливо і вчіпливо:

— Напхалися в вагон, ніде пройти! Ледарі кляті, робити не хочуть і катаються потягом, — через їх жити не можна; не хочуть робити, нехай умирають!»

Дядько стояв біля мішка, поставленого долі, і довго слухав лайку, а не стерпів:

— Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землі не вилазили, хліб роблячи. Я жили свої напинав, як сірий віл, і залізні мозолі нажив, — тепер забрано хліб.

— Ледар, не хочеш робити! — репетує товстун, схожий на старочасного крамаря.

Другий дядько, весь обношений, і жердкувато довгий, і прехудющий, що лежав на середній лаві, схопившись, крикнув:

— А-а, личино! Я тобі покажу, як клепати!

Пишний товстунець підхопив свої великі валізи, обшиті блідно-жовтою шкірою, з блискучими мідяними обковами, і понісся в сусідній вагон.

Катранник дивується: «Чого йому треба? Розтовстів .на людській нужді, а самих нещасних поганить, — от чорна душа! Злий».

22

Весь берег річки поділений між хлопцями з села — вони здобувають корм, знаний з первісних тисячоліть. Андрій працює поруч однолітка Олекси, що має прізвище Крілик; горнуть граблями черепашки.

Олекса спитав:

— Скажи, чому рибина зветься «лин»?

— Скажи сам!

— Тому, що линяє.

В цей час гримнув на них рудий, як з пожежі, і здоровенний Гриць:

— Біжіть відціля! Бо огрію по плечах, зразу будете линами — полиняєте так, що матері не впізнають.

Гриць сильний, але надто немирний; де зауважить, що в інших пожива знайшлася, забирає її собі — поступається тільки перед дужчими. І тепер: має свою ділянку, а проганяє. Взяли хлопці грабельки, торбинки підкинули на плечі і далі! Куди ж ткнуться, вже зайнято.

— От ненаїда! От обжера! — нарікає Андрій.

— Нічого, — потішає Олекса, — то він з голоду; а він непоганий; часом оборонить. Завтра мій батько збирається по рибу, з ним підемо. Ви від якого місяця голодні?

— З осені дуже голодні, а зовсім — від грудня.

— Від грудня? Тепер нема такого місяця.

— Ні, є грудень.

— Нема, вже нема! Тепер місяці нові — вчора нам сусід сказав.

— Як по-новому грудень?

— Зветься: трупень.

— Січень — як?

— Зветься: могилень.

— А ті, що попереду?

— Вересень тепер розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень.

— А після січня?

— Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень, а далі я забув. Так приходь завтра!

— Чого ж ні? — прийду.

Вони розійшлися коло пустельних дворів, коло хаток з винесеними дверима і вирваними вікнами. Андрій віддав свій добуток мамі, що сказала:

— Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки! — свіжий харч…

— Ми б назбирали більше, так Гриць напав.

— Відходьте і не бийтеся!

— Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.

— Гаразд; але це — непевна річ: піймаєте або ні.

Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок і, вливши трохи води, накрила його і посунула в піч.

Оленка дивилася, сидячи на постелі,— худенька, аж прозора, як мармурова, і носик зовсім витончився. Коли мати показувала їй скойки, вона підійшла, торкнула їх і знов сіла.

Тим часом хлопець лагодив вудки.

Мушлі повідкривалися стулками, коли зайшла пара. Тоді мати повибирала їх на миску і присолила. Поживну воду з чавунця налила в чашки — для кожного.

— Ідіть їсти!

Посідали за стіл. Жують мушлі і жують. А мати нагадує:

— Соліть іще, коли не смачно!

Посипали вони сіллю і знов жують міцні мушлі. Оленка скоро склала руки.

— Не смачно? — питає мати.

— Ні, дуже смачно, я наїлась. Знов сіла на постелі; дивиться непорушне. Але перед хлопцем зникли всі мушлі і чашка швидко спорожніла.

— Глянь, як Андрійко їсть — може б, ти ще взяла?

— Ні, мамусю, я вже годі!

Хлопець пригадує: звідки йому смак мушель знайомий? — ну, певно, мов білок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дінеться — нехай би ховраха з нори виливав.

Мати питає, журячись:

— Де це наш тато? І листів довго нема. Він, може, і таких мушель не бачить.

В неї покотилися сльози: одна по одній, аж ніби димучі з гіркоти, від душевного терпіння її.

Одвела їх долонею і почала прибирати з столу.

Хлопець сидів, похиливши голову: і сам дуже жалів батька, і не смів очі підняти перед материним горем; так смутно було, що він принімів.

На світанку другого дня він виглядав своїх супутників — Олексу і старого Крілика — біля річки. Дивився на людей, що, невеликою кількістю виживши, ходили в полі і при берегах. Виснажені, вони в чомусь невідомому всі змінилися, і навіть сам світ став якийсь інший, ніж був. Здавалося, обшир його стратив свою прозорість і взявся огненністю в самому собі, як дивна пожежа серед сірої прохолоди. Не торкає і не палить нікого, але стоїть невидимою грозою. Люди, рідко зоставшися живі, мабуть, перейшли тут, навколо, в незнаний світ і перестали бути, ким були досі. І поводяться по-іншому, мов стратили думку, що досі мали, і почали жити з другою, зовсім невідомою нікому.

Ждав хлопець, здивований, що Крілики, батько і син, набагато спізнюються; аж ось — вониі Батько виснажився, пожовк з лиця, і в нього дихання важко наповняє груди. Але ні Олекса, ні Андрій на це дуже не зважали, нетерпеливі ловити рибу. Взяли ключ у старого і відімкнули замок на ланцюгу, яким човен був прив'язаний до корінястого пенька. З неширокої заводі випливли на простір: там брижі, мов срібні стружки, зрізані від дзеркала, перебігали через глибочину.

Закинуто гачки. Ждано без кінця. Іноді клюне рибина і вмить відійде. Міняли місце, ближче до греблі і далі — до дикого берега; однаково: нічого нема!

Стомилися, відпихаючи човен жердкою і веслом об дно річки. Пристали до берега недалеко від околиці села; ледве торкнули землю, як старий упав — півмертвий лежить у човні, слабо дихає. Хлопці так злякалися, що зразу побігли кликати матір Олекси.

Біля околиці проїжджала підвода, супроводжена дядьками-погребниками, що обдивлялися скрізь і забирали неживих.

Андрій і Олекса бігли вже помалу, бо задихані болісно; худі обидва, як тернові гілки.

— Чого ви біжите, хлопці? — спитався один з дядьків.

— Батько вмирають! — скрикнув Олекса. — Онде, в човні!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: