Жовтий князь – Василь Барка

Дарія.Олександрівна, страхаючись, поглядає на стареньку: «Воно хоч і гріх ікону спродувати, але треба! Хоч бабуня не виживе, з очей знати… Отак через смерть багатство роблять!» Була срібна застібка в Дарії Олександрівни; річ старовинної роботи, материн подарунок… «Продам, Андрійка нагодую, а мені хоч і вмирати: чи з подарунком, чи без нього».

Виписано папірець. Вона, тримаючи його однією рукою, а сина другою, мандрує через будинок, проз скляні прилавки.

— Що ми купимо? — питається сина.

Він дивиться великими очима на всякі харчі, але мовчить.

— Чого б ти хотів?

— Хліба.

— То купим борошно і спечем корж.

Він мовчить: згоджується.

— Вже ми забули і смак справжнього хліба,— сказала мати.— Дивись: борошно, як сніжок.

Їй дали трохи того борошна, і вона, знявши торбу з плеча і добувши чисту торбинку, всипала його туди: Сховала торбинку і повела сина мерщій геть, щоб не дражнити неприступними наїдками, від яких — спокушення і мука також для голодних очей, що зазирають з вулиці.

Ідучи тротуаром до вокзалу, мати і син бачать невисокого чорнявця середніх років: фабричного, з вигляду, і підлітка, років шістнадцяти, що теж мав темний волос. Вони розглядають вітрини, переходячи від однієї до другої в тому ж напрямі, куди спішать Катранники; підліток звертається до старшого:

— Харчі дурно в Торгсіні і на складах лежать, а люди вмирають з голоду. Я б так не робив,— я б нагодував.

— Це ти б так робир: по правді. А вони не хочуть. Хазяї найшлись!

— Не наші, і не хочуть,— сказав підліток. — Вони чужі і вбивці.

— Звідки це в тебе?! — злякано озираючись на сторонніх, питає старший.

— Якби не вороги, — сумовито продовжував підліток, — не вбивали б народ голодом.

Дарія Олександрівна відзначає собі: «От ледве хлопець на ноги зіп'явся, а вже причини шукає, вже бачить, відкіля лихо».

А підліток — своє, мов від наведення, вимовляє:

— Знаю, для кого вони…

— Тихіше! Що ти знаєш? — знов тривожно озирається фабричний; побачивши тільки похилені голови замучених і обшарпаних істот, він заспокоюється, в той час, коли підліток доходить до свого:

— Це — чорне діло, оброблене з тими, що звуть себе іностранцями; війна проти трудящих.

— Де це навчився? Мовчи, хоч — поки додому дійдем!

— Я більше ніде не кажу, — захищається підліток.

— Ти в мене ранній! Он до чого достукуєшся: правди хочеш? Довго її шукати.

Вони звернули в бічну вулицю, звідки доносився базарний гамір. А тут, коло магазинів, величезні «хвости»: товпиться селянська біда.

— Там хліб дають, мамо!

— Хочеш ждати? Це — довго.

— Як дуже довго, то краще поїдем.

Повагавшись трохи і боячися нападів на черги, хотіла простувати на вокзал, та вже нехай! «Може чогось їстівного дістанеться синові; як почнуть ловити — зразу втечемо».

Стали в чергу за комерційним хлібом. Гризли останні маторженики, тверді, як кремінь. Люди юрмилися до вечора, але хліба ніхто не дістав. Розходячись, казали, що треба чергу застояти відрання, іще перед світом. Дехто зостався на цілу ніч.

Дарія Олександрівна нагледіла, недалеко від магазину, приступці при дверях: там сіла з сином і скоро дрімати почала, опустивши голову на руки. Син, прихилившись до неї, враз заснув. Ніч випала холодніша, ніж звичайно,— з вологістю і пронизливим вітром, який зривав навіть зелений листок з яблуні в дворі — і кидав через паркан на цеглу, ледве освітлену від номеркового ліхтаря. Мати то куняла, то прокидалась, промерзши. Подумала собі, що то всіх відриває лихо від життя, як листок, і кидає в погибель.

Час тягнувся страшенно поволі: мов слимак волочить свою домівлю через мокрий пісок.

Почали сходитися люди в чергу, якраз тоді, коли мати міцно заснула. Розбудив гамір: набилося народу, страх! — вся черга б'ється і кипить; ніби дітвора, бавлячись, вужівкою бунтує воду на обидві сторони. Всі кричать і лементують, штовхаються без перерви і напружують рештки сил, щоб не впасти під жорстокими навалами. Когось потоптано, але голосу його ніхто не чує; люди, здається, гуртом віддані душевній лихоманці, досі незнаній; від неї найтихіші, дичавіючи, коять зло. Штовханина вщухла і роздражнені люди сяк-так розмістилися в «хвіст», який проліг ген далеко! Немає надії дійти до порога.

— Треба озвіріти, з залізними ліктями, — сказала мати до сина, — а ми з тобою, як були останні, так будем і тепер.

Здалеку ледве манячить магазин. Ждали і ждали, поки сонце високо підбилося над іржавими покрівлями. Знов — невдача, бо весь хліб «вийшов» попереду, ніж четверта частина черги встигла добути його. Тоді «хвіст» почав розсипатися, хто куди.

Дарія Олександрівна всилу на ногах стоїть; от-от голова їй закрутиться і світ, стемнівши, пропаде з очей: «Мабуть, смерть моя близько, — хоч би не на вулиці!» Пішла вона з сином від тієї черги, не знаючи що далі робити.

— Може, поїдем додому? — питає Андрія. — В черзі не буде щастя для нас.

Андрій зрадів: скоріш додому!.. Там десь можна ховрахів ловити, а тут і самої землі не видно — тільки асфальт і камінь.

На вокзалі люди юрмляться, ніби в мурашнику. Обстали будинок довкруги і полягали на бруковиках — по всій площі і в скверику з кволими деревами і розламаною загородкою. Скрізь повно обшарпаних і виснажених селян: ніби цвинтар, який ворушиться при сонці.

Знов ждати, ждати безконечно, поки прикотить потяг, а він спізнюється надовго. Сидить мати з сином під стіною і, зовсім знесилена, знов куняє.

Коли прибув потяг, миттю такий заколот зчинився, що тяжко доступитися. Відпихали один одного, протискаючися з несамовитою натугою до дверей, бо для кожного вони були входом до порятунку, нехай і тимчасового, від смерті на мокрому камінні — серед тисяч, які конали.

Натовп навкруг засотує, відтягаючи від дверей і треба відриватися від нього рукавами і торбою; так само роблять сусіди в загальному вирі. Лізуть через плечі і кричать. Потяг рідко приходить! Кожен, хто смертно змучився, днями лежавши на холодних бруковиках, знав, що коли пропустить двері, то зостанеться на площі труп для мертвецької тягарівки, і божеволів, продираючися крізь юрму. Від того в двері вривався вир з гамором, стогоном, лайкою, штовханням, шарпаниною: він затягнув Дарію Олександрівну і сина, покружив і здавив так, що ребра тріщали, а з одежі, яка поролась, відскакували гудзики. Раптом чує мати, що вона з сином розділена, і їх відносить на протилежні сторони, — шарпнулася вона, закричала з відчаю до Андрійка, але її голос потонув серед несвітського лементу. Ще дужче їх віддалено в різних течіях товпища. Пручалася вона, як спіймана рибина, але її штовхали торби і чемодани, лікті і плечі, збиваючи з ніг, здавлюючи до втрати віддиху і відкидаючи далі від дверей. Ось потяг рушив, і вона зосталася! Почала тікати геть з гущини, бо, коли син десь тут, він її шукає — треба до нього поспішити. Вже пробиратися легше крізь натовп, який після відходу потяга знесилів, мов розмагнічений; рідів і розточувався.

Побігла вона між людьми, кличучи: «Андрійку! Де ти? Я тут, Андрійку!» Обдивляється скрізь, але немає сина ніде; певно, його внесло з старшими в двері і він поїхав. Застигла на місці з страху, при одній думці, що він же дороги не знає і тепер вони з ним надовго розлучені, можливо, назавжди! Була в невиразимому розпачі. Тоді майнула думка: «Він спитається в людей, як їхати, і йому скажуть». Втішає себе мати і вже тільки одне поривання в її душі — скоріше додому!.. Спекти корж і нагодувати сина, бо в хаті ж нема нічого їсти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: