Жовтий князь – Василь Барка

Відломила трохи від коржа і з'їла. Другого дня ждала, западаючи в незносимий смуток. Мучилась, як і раніше, від голодності, але душу опанував ще більший біль: ніби лихоманка з тривогою, що руйнує думки. Все навкруги мов зрушилося для уяви, прагнучи напливти на душу, звихрену і повну різкого терпіння, для якого немає назви. Змушена душа стати серед жорстокої примари, що досі схована була в глибині видимості, а тепер, розкрита, забирає, мов присуд — на ватру, в якій горіти, клопочучися безнемірно.

Від тієї гризоти пішла Дарія Олександрівна на пустош назбирати щавельного листя. Вернувшися, зварила юшку і знов відломила кусник коржа: пообідала. Загорнула надламаний корж в скатерку і сховала під синовою подушкою і зверху поклала дрібний лист: щоб Андрій ждав маму, вона скоро вернеться; а тепер іде його шукати.

Не могла вийти за поріг, така скорб охопила їй серце. Чує вона, мов треба тут несвітську межу перетупити. Прощалася до кутків, обходячи їх. Знайшла зшиток покійної Оленки, притулила до обличчя, як на похороні, і облила сльозами гіркущими, примовляючи: «Нещасна моя!» — сховала зшиток на грудях і вийшла з хати. Замкнувши двері, поклала ключ на старому місці, під стріхою. Поволі простувала на станцію, надіючися, що, гляди, з'явиться синок ще до того, як їй треба буде сідати в потяг.

Проходить околицею села і згадує: тут завжди біліли хатки в садах, над ними тополі зеленіли, в шнурок або парами, наче стережучи ворота і хвіртку, а листя вершинок — аж коло сонця. Скрізь так чисто було і любо для зору людського. З кожного двору від віконня висвічували барвиста квітнички; мак жарів, соняшники палахкотіли яскравіші, ніж ткання на ризах, дивина здіймалася, зоріючи м'якими квітами. Діти в світлих одежках, мов янголята, ходили — бавилися. Пташки скрізь подавали голос. Все було, як Бог звелів; жили в красному світі, дякуючи за милості.

А ось, дивиться Дарія Олександрівна — лихо!.. Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор, — самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена з золотомлицькою каганівщиною. Серед бур'янів чорніють, свідками страшного нещастя, самотні комини — там, де були огнища родин з їх радощами при безневинному дитячому щебеті.

Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, над всенародною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур'янів.

Селянка, прийшовши до станції, розглянулася навкруги — з дітей там нікого нема. Сіла і дожидає. Через деякий час її почало ввижатися, що загублений син десь мучиться, гинучи, тоді всю істоту її охопила нестерпна туга: як ще ніколи.

26

Хлопець розгубився, коли течія внесла в вагон — самого; він кликав маму, а голос тонув серед лементу в бурхливому тискові. Неможливо назад пробитися: кидає від дверей, мов з прорваної греблі. Потяг рушав, тоді рвонувся хлопець до вікна: погукати в натовп, можливо, мати почує. Поки проліз крізь тісноту, вікно віддаленіло від юрми.

Обдивився вагонні переходи — таки немає матері. В кутку розпачливо поплакав; коли заспокоївся, став стежити стрічні станції. Декотрі мали вигляд, ніби якраз такі, де треба пересідати, але чимсь одночасно чужі, тому він проминав їх. Заснув біля вікна: там люди дали клаптик місця.

Прокинувся пізно і вискочив з вагона; знаючи, що в сні пропущено багато станцій, пристроївся на зчепах товарового потяга: їхати назад. Вночі, знайшовши станцію, схожу на Кленоточівську, ждав біля стіни, поки розвидниться. От проясніло в небі і полі; повно блиску і тепла від сильного сонця, що зійшло. Незнайома дорога, але він пішов, бо до села недалеко; вагони всі такі голодні, а тут можна поживний корінь вигребти. В селі ні душі; бур'яни вигнались над головою, як ліщинник. Протуляючи їх, пошелестів хлопець переулками руїни і прямує до цілішого житла.

Всередині все — так, ніби недавно жили: на столі полив'яний глечик і кухоль, посуда на миснику, лава під стіною і стільці коло вікон. Але ніде ні постелі, ні одежі жодної! Ні ковдри і рядна, чи матраца, ні рушника: нічого матерчатого. Також — ніякого харчу ні риски…

«Чума», — подумав хлопець, виходячи за двері; пригадав, як мати означувала мертвий стан довкруги. Сусідні хати порожні, як гробівці.

Зрештою, натрапив хлопець на домівлю, де в печі курів димок від вугілля. Долі — рештки рубаного табурета, але сокири нема. На столі горнятко стоїть з варениною старих буряків і свіжих трав. Хлопець випив її всю: кислу, як борщ, і шависту, зовсім несолону.

Вийшов і почув, що недалеко, в деревистих бур'янах, шумить. Повагався: йти туди чи ні? — страшно, бо, гляди, там людоїди! Однак цікавість переборола. Обережно, ніби мисливець, підкрадається він; помічає зламані стеблини і сліди ніг.

Враз зупинився! На прогалині біліють різні-різні кістяки: пса, кота, грака і якихсь інших дрібних істот. Поряд — кілька цеглин, складених докупи, як піч; і зола внизу. Знов далі прокрадається хлопець і знов замирає, бо шелест близько. Переждавши з хвилину, ступає наперед; тихо відхиляє рядки бур'янів.

Ще кілька кроків, і він застиг! Перед очима — поляна: там, коло здичавілої вишні, дід перебирає зілля; відклавши його набік, підводиться — в одній руці згострена ломака, в другій камінь. А сам худезний і сивий, як хуртовина, схожий на прияву: борода через груди, вся сіда і вся покуйовджена; а з голови пасма, мов диміючи, сипляться вниз. Очі ввалені під пониклою сіткою бров'яною. Ганчір'я на босому і непідперезаному, стемнівши, пацьорками висить; мотуззям пов'язано окремі рамтини, щоб трималися біля кістяка.

Загледів дід непрошеного гостя:

— Хто ти такий?

— Я заблудився.

— Не ходи тут. Піймають і зварять.

— А вас?

— І мене: як знайдуть. Навару не буде. Кістка суха, а жили твердли — не годяться. Сам завтра вмру; корінці зварю і завтра вмру. Тікай, бо тут лихо!

— Діду, чума забрала всіх?

— Ні, синку, то — государство!

— Ви сховались?

— Як набігли, то недужий був. Ішов по воду і впав. Трава висока, — обминули мене. Біжи на станцію. Тут бродять . помішані: заріжуть.

— Прощайте, діду! — Хлопець побрів до пустельної вулиці: побрів недумно; і притьма, в тривозі від дідових слів і безлюдності, помчав звідти і гак мучилося серце, мов огонь пекельний, в'ючися зміями, гнав з порожнього села. Захеканий вкрай, хлопець почув, ніби гукає хтось: агу! — пролунало, як від кладовищенського з'явця. І знов німо скрізь; жаска тишина в бур'янах, з останками хаток.

Дожидав хлопець біля станції, на похилі, проти якого потяг повинен стишуватися, беручи височину. Коли простопадні риси в обрисі вагонів перестали миготіти розпливчасте, хлопець розігнався, ніби наввипередки, і схопив поруччя. Сіпнуло йому плечові суглоби, але він з підбігу вмить докинув стопи на підніжок і пристав до швидкості.

При вузлі залізниці його зігнали з потяга. Тоді побачив, що роблять хлопці: підлазять під пасажирські вагони і там чіпляються серед залізяччя. Він і собі — туди; влігся, як інші. Мандрував так до півночі. Коли схотшося їсти, аж шкіра щеміла, він виліз; виліз на вокзалі невеликого міста і нишпорив скрізь, штовхаючись між людьми, поки набрів на лушпайки з яблука. Підібрав їх, обтер і з'їв. Знайшов розбиту коробку — там були, в розірваній обгортці, рештки печива; вибрав їх і довго нюхав запашний папір. Напився теплисто-бруднуватої води з бака, вживаючи бляшаний кухоль, що гримів на ланцюжку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: