Дарія Олександрівна вернулася на станцію, де загубила сина, і вже не могла звідти відійти; все ждала. А раз вирішила твердо; їхати додому! — однак, тільки склала це в думках, як відчула непевність. Знов нещаслива станція, мов тягнущий магнет, непереможно в'язала. З'явився сумнів, чи син дома, і настрахав можливий поворот подій: от вона приїжджає в село, якраз — коли син, шукаючи її, добіжить до цієї станції, бо тут загубив маму.
Від часу втрати з нею настала переміна, ніби щось невмолимо зрушилося в її житті і в самому душевному складі. Раптові напади невиразимого страху чергувалися з короткию безпам'ятністю: в місцях, які недавно бачила і згадувала. Тепер стоїть і не знає, де вона; від того жаский, не відчутний в тілі, але пекучий, мов ватра, біль напливає на її свідомість і серце. Часом зляканість виростала в найдикіший жах, що обгортав зір, і вона знічувалась решткою думок. Відверталася ними від нещастя, ніби від чийогось близького нападу і помсти, з обвалами в самому існуванні. Не дивилась ні на що навкруги і думала: аби тільки не пропасти! Аби втриматися при самому житті — тоненькою ниточкою змислу, що збережена їй наостанок.
Надвечір, виснажена вкінець від голодного терпіння, від'їхала в напрямку до свого села, вчепившися за березові дрова, з сірою скрученою корою — на товаровому потязі. Але в дорозі зневірилася: бо син же вернеться до станції або до міста, куди його завезе кожен потяг, якщо станцію пропустити. В місті знайде тепер щось на поживу — це не зима, коли все було завіяне; і він знає, де переночувати можна між дошками. Чого б він до порожньої хати їхав, знаючи, що мама тут зосталась?
Вернула до міста, і, розгублена думками, вже не встереглась: її, разом з багатьма селянами, схоплено і на тягарівці відвезено в глухий степ. Там викинуто, — добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.
Брели знеможені, з сонною повільністю переставляючи ноги; живилися корінцями, виритими в ярках, торішніми перемерзлими бурячками і картоплинками з покинутих городів. Часом знаходили дрібні соняшники — їх насіння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася Дарія Олександрівна до станції;' щоб не мозолити службовцям очі і перебути непомітно, відходила в сусідні переліски.
Оселя біля самої станції чимала: з будівлями, біля яких можна знайти скоринки, картопляні лушпайки та іншу остачу поживності. Про ночівлю досить і куточків по пустельних дворищах, дірявих сарайчиках, підворітнях.
Був погожий день; пішла Дарія Олександрівна по полю, шукати їстівного рослиння. Знайшла щавель і з'їла його кйслющі листки. Коли верталася, вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на нерівні дитячі літери і знов окропила їх сльозами, за якими вже світу не могла бачити. Постояла і трохи втишилася серцем.
Якраз тоді під'їхав потяг і вона поспішила, надіючися, що міг синок приїхати, — не побачивши її тут, помандрує далі. А вона так гірко задихалась!
Люди з вагонів бачать: іде до станції висока і худа, як комишина, жінка. Раптом падає.
Декотрі, вискочивши з потяга і підбігши до неї, взяли її і поклали коло стіни — там, де бак з водою. Набирають води і хлюпають на обличчя. Один з тих людей кладе їй скибочку пшеничного хліба на рукав. Знаходиться серед них також лікар: перевіривши пульс, він сумно хитає головою:
— Вже кінець; надмірне виснаження!
Стоять пасажири і не знають, що робити. Жінка померла на їх очах. Риси обличчя, блідого, мов хліб, що лежав на темному рукаві, такі строгі і гарні, при всій жахливій худорлявості; мов вирізьблені в світлому камені.
Зняли люди картузи і капелюхи, хто що носив на собі; не зняв шкіряної кепки тільки подорожній з викривленими і брезкливими губами, одягнений у френч жовтастого відтінку.
— Чорт з нею, — сказав він, — такі, як вона, не хочуть робити!
Сказав це злісно і пиховито, по-російському, хоч і невиразно, бо окремі звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папіросу.
Люди всі повернулись до нього і глянули так похмуро, що він відметнувся від них, погано лаючись.
Той, хто клав хліб, знов глянув на покійницю і питає:
— Що в неї в руці?
Він і лікар, нахилйвшися, з трудом розняли пальці мертвої і взяли зошит. Лікар розправив його і читає вголос: «Зошит учениці… Олени Катранник».
Помовчавши, він додав:
— Найдорожча річ була в матері від покійної доні, мабуть, остання, вся оплакана: з нею і смерть…
Він опустив очі; відвернувшись, пішов, ніби присліплий. Саме тоді вдарив дзвінок, і всі поспішили до вагонів.
28
Вертаючися через бур'янисті садиби, хлопець почав збирати старі кісточки з ягід. На аркуші бляхи, покладеному зверх двох'цеглин, рівно прогорнув їх, а внизу розвів огонь. Смажені кісточки зробилися крихкі і смачні зернятами. Їв їх, як лузають насіння — одну по одній. Частину зоставив на другий раз, бо зробився скупий собі самому і також передбачливий, мов старичок або вивірка. Але скибку він опожив! — спожив, бачачи, що хліб висох і зачав черствіти. Скоро пропаде, — то краще вже підкріплятись, поки можна.
Помітив: коло низького пенька, від спиляних воріт, незаклеєний лист біліє на бур'яні. Село і вулиця, район і округ названі вірно, але прізвище інше, Кантарик. «Як вони не бачать? — дивується хлопець.— Це ж не нам, а старим коло перехрестя; я однесуі»
Довга вулиця — ніби в сні. Біля того двору, де жив шкільний товариш Дмитрик, що помер від сухот, збереглася частина огорожі. Там став бородатий чоловік з торбою і пробує хвіртку відчинити, але не може: руки не слухаються… «Це Петрун, батько покійного Дмитрика», — впізнав хлопець. Помагаючи, він відкрив крючок на хвіртці. А бородань не входить; не може ніяк.
Подумав тоді хлопець: «Такий наш тато був слабий; ми б до хати ввели, якби раніш побачили».
Він вчепився Петрунові в рукав і підсобляє рушати до дверей і через сіни, і аж до ліжка довів, де той ліг, мов тяжко хворий. Увійшла його жінка, маючи зілля на руках, і загомоніла з порога:
— От і прийшов! От і добре, а я вже сон стратила: все жду — прислухаюся.
— Прийшов, та бачиш, який: не ввійду в хату, — хлопець тягнув.
— Аби дома був, і поправишся.
— Мені б трохи хліба. Ось, візьми гроші, всі, що зосталися, піди, де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю. Взяла вона гроші і, виходячи, попросила Андрія:
— Побудь тут, — я скоро вернуся!
Пішла і довго не було її. Чоловік дрімав. Коли ж вернулась вона, то тримала пляшку, в хустині загорнуту.
— Що це? — відкривши очі, спитав Петрун.
— Не бачиш хіба: горілка.
— Як, горілка? Навіщо мені?
— Випий, так радять. Більше нічогісінько в продажі нема! Тільки горілка.
— Мені хліба, бо гину, а ти горілку принесла,— навіщо?
Жінка мовчить.
— Навіщо ж гроші перевела, останні?! — гірко докоряє Петрун.— Голодному випити її, зразу смерть, як від отрути.
— Так нічого ж нема ніде в цілому селі, — відказує жінка, — хто вертається, всі беруть горілку, кажуть: помагає, бо хлібна. А при дорозі, біля сільради, двоє мертвих лежало, мати і дитина. Мабуть, вони здалеку. Кропива пожована в роті, в неї і в дитини, від того потруїлися. Зразу видно: такі доходяцц, що їм би ні хліб, ні молоко вже не згодилось. А горілка ж не з кропиви, — вона з чистого хліба!
— Всі мруть і мені пора, — промовив Петрун.
— Підождіть, я принесу скибку! — сказав хлопець.
Він вернувся додому і, розв'язавши торбинку знов, почав ножем розміряти на скорині: скільки кому. Спершу поділив на три рівні частини; потім передумав, бо матері належить пайка найбільша, а сам з'їв недавно шматок і має останок коржа, через те зоставить собі окраєць. Врізавши хліба, знов загортає в папір і виносить під пахвою.
Коли прийшов до сусідів, господиня обмивала моркву, а Петрун їв; їв жадібно, хрумкав і затинався. Побачивши хліб, так і простягся десятьма пальцями по нього. Взяв і все примовляє:
— Оце спасибі, хлопче, спасибі, ти пожалів мене! Я чую: з'їм хліба, хоч скибку, і видужаю. Горілка і морква не поможе. Хліб — це мені лікарство. Ну, спасибі, — колись і я тобі поможу!