Голодні, обкрадені суки,
Віддавши щенята свої в лірачі
Учитись пісенної штуки.
Не слухай, як виють хурделі і пси,
Що вили і витимуть завше.
Пильнуй патериці,
торбину неси,
Бандуру від гроз заховавши.
Око, як близну свербливу, віддай,
1 котре сліпе й недосліплене котре,
Потовчений в гамуз,
покручений вкрай
Безбатченку,
байстре
і лотре!
— Ви, дядьку, до мене? —
озвався один.
— Кінчили?
— Рушаємо звідци?
— Зі всіх пирогів — тільки жменька крихтин,
— Бач бо, які ненаситці!
— Пан-отче !.. Рушаймо!
Доріг не боюся!
Що я молодий і недужий?
Так що ж !..
Спитайте, пан-майстре, в оцих міхонош,
Чи вартий чого я й на що пригожу ся.
Ми геть позмітаємо порох з шляхів
І пустимо наші дороги, як змії ! ..
Промовив який’ся, і вії склепив,
Недоброю вільгістю зрошені вії.
— Ти прагнеш, водирю, доріг лірача?
Іч, спрага яка невситима,
Дитино злидарська,
лихе потерча
З посохлими й злими очима!
Так нутио ж! — Сліпцям манівців вистача!
Ходім, недоноску, ходімо!
Ходімо,
несімо лукаве дання,
Найлюбше моє,
найдорожче,
Неношене ненькою, скурве щеня.
Ходімо — ганьба нас, як псів, виганя
На зраду, неначе на прощі.
Так згода?
Рушаємо в мандри удвох?
Тремтиш і лякаєшся, хлопче?
Зважай,
бо доскочеш таїн багатьох,
Як серце, мов лапоть, протопчеш …
Мій сину проклятий!
Хай ліпше заб’ю,
Ніж візьму за неофіта !..
Як тяжко рушати в дорогу твою,
Двічі зраднику й двічі банито !. .
Нехай .. . Добреду! Допалаю. Доп’ю!
Спраго несамовита !..
Ти знову в мені, непоборне страховище,
Плюгава й нудна самоти суєта …
Ти чуєш ? ..
Невже ти б зі мною пішов іще,
Нащадку замучених,
утле уровище,
Голодом вишкрябане з живота ! ? .
А був би з тобою,
як матір із сином,
З загнилим ще в матернім лоні синком. . .
Постояв хвилину,
й пішов попід тином,
І зник вдалині,
вдалині за горбком …
Скриплять, розриваючи пута з лози,
Насаджені задом на випнуті шкворні,
Рипучі й робучі, чолаті вози,
Неначе скарбівні гонорні.
Роздувши драбки, мов огвари, стоять,
Віддавши на ґендлі веселі,
Пахнющу й барвисту, мов райдуга, кладь,
Соки, плоди і зела.
Купи травних і коштовних скарбів
Вивалює, репнувши, бесаг,
Заради пихи
і для ґендлю розкрив
Господар, привівши для славних боїв,
Вельможну твердиню на дужих колесах,
Природні клейноди володаря нив,
Державця на луках та плесах.
Стоїть коло возу,
в брилі набакир
Величаючись, як в авреолі,
Воєвода з левад,
хуторський багатир,
Князь на стожаллі й в стодолі.
Розгортає він груди, як браму, насилу,
Бо м’язень на м’язня берем’я ляга.
Просторо та повно гуляє по тілу
Устояна добре,
хазяйська юха.
Розсунувши жили,
беруча гамула,
Патьоками м’язні гарячі вгорта, —
По шиї спливає,
на груди звернула,
На клубах зачовгала, жирна й товста.
Хазяїн вслухається:
тепло лоскоче
У м’ясо, у сало зав’язаний плин.
Хазяїн м’якого й штудерного хоче —
Чи баби, чи пісні.
Вслухається він —
Стогоном вовчим і клекотом орлим
Сурмить над майданом владущий хосен
У кожне зчорніле, роззявлене горло,
Роз’ятрене з мляви, горілки й пісень.
Ось вона — пісня трактирів і лазень,
Смугастих абахт і товарячих тирл!
Горлай чи лупежник? Лабазник чи блазень?
Мандрьоха базарна чи багатир?
Щоб пісню, як бабу, обм’ять і обсмикать,
Щоб висмоктать пісню, мов пляшку, мов хіть,
Вже рта ворушиться скоцюрблений
кікоть,
Що вміє вчепитись, і ссати, і пить.
— А йди но сюди, галайдацька псявіро!
Заробиш чи гріш чи з товчеником книш.
Музику крути нам,
рипи нам на ліру,
Співай, чортів старче, гучніш і бучніш!
— Та ось вам і пісня, сліпенька зароба!
Гукнули — й почула музика сліпа . ..
І напнувся старий,
аж тече з-попід лоба,
З повік, вкритих вразами, жовта ропа.
Заверещала розхитана корба,
І знявся, мов хмарка, над лірою пил,
І смик вересливо поскубує,
корпа
Мотуззя костричене й кручево жил.
Ящик дощатий виляскує глухо.
Гунких дощечок верещання і стук.
Ліра рипить — ярмаркова рипуха,
З вереття висмикує зниділий звук.
Ліра рипить — ярмаркова жебрачка,
Жебруча тужільниця,
вірниця скрух.
Бреде, затинається, стогне заплачка,
Стогнеш, заплачко? —
— Ух, ух!
Горільчаний дух
Оковити, варенух, запридух!
Закривайте ярмарки,
Наливайте нам чарки!
Чарко моя, чепурушко,
Тебе вип’ю я, моя душко,
Тебе вип’ю я та не виллю,
Люба чарка мені на похміллю.
Я з тобою, чарочко, погуляю,
Наче біла рибонька по Дунаю,
Бо я хлопець — чарці друг,
Добрий зух,
Ух!
Добрий зух,
І п’янюга, й волоцюга з волоцюг!
Шинкарочки, шинкарки,
Наливайте нам чарки!
Сало смажте, сало шкварте,
Виставляйте калачі,
І горілки повні кварти
Наточи, наточи!
Дай книшів, дай книшів,
Розбивай барила
Для хазяйської душі,
Хазяйського тіла!
Усі враз, усі враз!
Розгулялись дуки.
Б’ють в підкову, б’ють в обцас,
Садять в закаблуки.
Витинають гопака,
Розривають шати.
Моя ж доля вже така —
Піти й пригравати.
Ух, ух!
Ледь не спух
З тих бенкетів та наруг.
Клята доля, ой недоля, у старцюг!
Доля — злигодні мої,
Чом я десь не дів її!
Доброточки — хазяї,
Люди праведнії, милостивії.
Та простріть же ви руку даящу,
Та згляньтесь на душу пропащу,
Подайте на Отченаш, на обмоленіє,
На своє спасеніе.
Ой, майте ж, моя мамцю, жалість наді мною,
Над моєю нищотою,
Над моїм то каліцтвом довічним …
Не бачу ж я, мамцю, як праведне сонечко сяє,
Не бачу ж, моя квітю, як день Божий минає,
Не бачу, мамцю, як вечерок, моя квітю, примеркає.
А заслонило ж мені оченьки, заслонило,
Як кленовим листочком застелило.
Волів би я, мамцю, заробить,
Волів би я, квітю, заслужить,
Гірка моя, мамцю, зароба-заслуга …
1 крутиться корба,
і ліра рипить,
Ліра рипить — ярмаркова рипуха.
Навколо принишкли, —
той мріє,
той слуха,
А той, обіпершись об воза, стоїть
Та й засинає поволі.
І близько
Присунулась тиша,
і чує сліпак,
Як гупає, впавши кудись на билисько,
Царициним іменем битий п’ятак.
Похнюпився дід і припав до* струменту,
Та й слуха, як струни бренять,
як із тьми
Спотикаючись, човгаючи чобітьми,
Хтось до нього задумливо плента.
Підійшов.
Зупинився.
Ступив ще на п’ядь.
Поволі схилився,
й долоня волога
Торкнулась лиця, як уміють торкать
Тільки допитливі руки сліпого.
— Хто це, питаю ? ..
Та хто це, питаю?
Товариш ? ..
На біса товариш мені!
Нехай він деінде …
Бо тут назитаю
І сам на гертиху та кунсо хобні.. .26
— Я не товариш вам, діду,
й не недруг,
Хоч і приблуда сліпий між людей…
Ні датку собі, ні дівчат товстобедрих
Я не шукаю…
Ви, діду, ачей
Не перший десяток вакуєте з лірою
І знаєте добре сліпецькі путі,
Що їх я ніколи не взнаю,
не зміряю …
Діду! Скажи — чи дороги оті,
Замучивши згаймо душі,
виводять
Співців та їх вірних в ясний вертоград?*
Чи певність та звагу,
чи просто — байстрят
Блукаючи світом, бандурники родять?
Чи всохла остання краплина води
В бандурній, лункій та сухій шкаралущі?
Чи, може, вже води могутніші й дужчі
Гримлять об пороги мужицьких твердинь ? !
Ти ходиш по світі не перший десяток,
Не на першому стовквищі ницьма лежиш.
26 Оліпецькою “тайною” мовою — бо тут нажебраю і сам
на горілку та хлііб грошей.
* Надруковано помилково “вертоград” — Б. К.
І ліра стара та посвячений ніж,
Та, може, ще мудрість і скруха — твій статок.
Запльований,
зганьблений більш над усіх,
Це ж ти —
найнещасніший з відданих лірі,
І розпач холоне на більмах твоїх,
Одчай, що зневажливу зроджує щирість …
А лірник мовчить,
і пливуть,
і пливуть
Нерухомо спливають два ока підласі,
Несучи білий мул і гнилу каламуть
З продавлених ям в зашкарублому м’ясі.
А лірник мовчить,
наче він не зловив
Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди.
Навколо сліпців порозходились люди,
Не добравши в тій бесіді глузду і слів.
А лірник мовчить,
і видзвонює муха,
Принаджена соком м’ясистих повік.
Він спить?
Десь ширяє думками?
Чи слуха?
І, поруч, присівши,
веде чоловік
Все далі своєї:
— Я вчився три роки
І очі склепились зогнивши.
Отак
Пішов придивлятись до світу,
безокий
Мандрований лірник, незрячий жебрак.
Я бачив багато й питаю не вперше,
Востаннє?
Не знаю.
Знаю — не вперш.
Ти відаєш, діду, —
є всякі тверджі,27
А сумнів, певне, найбільша з твердж.
Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену,
Розкопую,
б’ю,
вивертаю її.
У кожну шпарину,
у кожну прогалину
Встромляю заюшені пальці свої.
Ти думаєш — так,
засурмивши у сурми,
Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови?
Ні!
Треба в страшні і розпачливі штурми
Кидати чорне ядро голови.
Маячня повсякденна,
шугання думок, наче струмнів,
Що дзвонять у скроні
та геть одлітають у мить.
Легко зломити голову —
важко зломити сумнів,
Здолати його і на горло йому наступить.
Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти!
27 Тверджа — твердиня.
Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ!