Сліпці – Микола Бажан

І тліють їх очі, як в тихім огні,

У ніжній сухій золотусі

І сиплються,

сиплються вії кальні

На щоки при кожному русі.

На теплі й змокрілі повіки ляга

Дрібною, летючою рінню

Золотушна перга,

сухозлотна перга,

Сліпоти передчасне цвітіння.

Обсипається око, як пух із кульбаб,

Обскубана кулька квітчана.

А рана цвіте —

бо коли не змогла б

Квітнути плекана рана?

Щоб квітнула рана,

щоб око, померши,

Не оживало, —

сліпцям оддає,

Як першу сльозу,

як засмученість першу,

Зморене око й дитинство своє

Сліпецький водир,

поводир, міхоноша,

Що торбу і руку кобзарську несе,

Що стає найдорожча йому над усе

Лебійська засмерджена ноша.

Звикає приймати на гостре плече,

Приречене схнути й хилиться,

Правицю, що душить, лама і пече,

Врочисту кобзарську правицю.

Стенувшись і зблідлій зведеться хлопча

І руки сліпої примари

Покірливо візьме

й не скине з плеча

Того п’ятиперстого він пернача,

Тієї руки-костомари.

Обтяжений мудрістю, злом і жалем,

Із серцем голодним і голим,

Стає перед кожним народженим днем,

Перед кожним новим видноколом,

Стає й, тремтячи, прислухається він,

Як, за сотні верстов і за тисячі гін,

Минущі і неминучі,

Надходять події прийдешніх годинgt;

Зустрічі, люди та бучі.

Гогочуть далеко страшні ярмарки

В гопашній, безумній хурделі,

Стлівають дороги,

вщухають стежки,

Розпадаються прахом оселі.

Пробігають і зойки, й огні по юрбі,

Що шляхами,

здригаючись, лізе.

І багато вогнів заховає в собі

Око каправе та зизе,

Доки закриється в сліпоті,

Наповнившись грузом дощенту,

І доки не стануть видющими ті,

Дерев’яні орбіти струменту.

… І вкручуй у пісню,

як в плесо,

як в змрок,

Чорториї заюрені мозку!

Співай, як причинний,

крутись, як пророк,

Смердючий і злий недоноску!

Не слухай, як глухо скавчать уночі,

Дощату постелю рвучи й гризучи,

Голодні, обкрадені суки,

Віддавши щенята свої в лірачі

Учитись пісенної штуки.

Не слухай, як виють хурделі і пси,

Що вили і витимуть завше.

Пильнуй патериці,

торбину неси,

Бандуру від гроз заховавши.

Око, як близну свербливу, віддай,

1 котре сліпе й недосліплене котре,

Потовчений в гамуз,

покручений вкрай

Безбатченку,

байстре

і лотре!

— Ви, дядьку, до мене? —

озвався один.

— Кінчили?

— Рушаємо звідци?

— Зі всіх пирогів — тільки жменька крихтин,

— Бач бо, які ненаситці!

— Пан-отче !.. Рушаймо!

Доріг не боюся!

Що я молодий і недужий?

Так що ж !..

Спитайте, пан-майстре, в оцих міхонош,

Чи вартий чого я й на що пригожу ся.

Ми геть позмітаємо порох з шляхів

І пустимо наші дороги, як змії ! ..

Промовив який’ся, і вії склепив,

Недоброю вільгістю зрошені вії.

— Ти прагнеш, водирю, доріг лірача?

Іч, спрага яка невситима,

Дитино злидарська,

лихе потерча

З посохлими й злими очима!

Так нутио ж! — Сліпцям манівців вистача!

Ходім, недоноску, ходімо!

Ходімо,

несімо лукаве дання,

Найлюбше моє,

найдорожче,

Неношене ненькою, скурве щеня.

Ходімо — ганьба нас, як псів, виганя

На зраду, неначе на прощі.

Так згода?

Рушаємо в мандри удвох?

Тремтиш і лякаєшся, хлопче?

Зважай,

бо доскочеш таїн багатьох,

Як серце, мов лапоть, протопчеш …

Мій сину проклятий!

Хай ліпше заб’ю,

Ніж візьму за неофіта !..

Як тяжко рушати в дорогу твою,

Двічі зраднику й двічі банито !. .

Нехай .. . Добреду! Допалаю. Доп’ю!

Спраго несамовита !..

Ти знову в мені, непоборне страховище,

Плюгава й нудна самоти суєта …

Ти чуєш ? ..

Невже ти б зі мною пішов іще,

Нащадку замучених,

утле уровище,

Голодом вишкрябане з живота ! ? .

А був би з тобою,

як матір із сином,

З загнилим ще в матернім лоні синком. . .

Постояв хвилину,

й пішов попід тином,

І зник вдалині,

вдалині за горбком …

Скриплять, розриваючи пута з лози,

Насаджені задом на випнуті шкворні,

Рипучі й робучі, чолаті вози,

Неначе скарбівні гонорні.

Роздувши драбки, мов огвари, стоять,

Віддавши на ґендлі веселі,

Пахнющу й барвисту, мов райдуга, кладь,

Соки, плоди і зела.

Купи травних і коштовних скарбів

Вивалює, репнувши, бесаг,

Заради пихи

і для ґендлю розкрив

Господар, привівши для славних боїв,

Вельможну твердиню на дужих колесах,

Природні клейноди володаря нив,

Державця на луках та плесах.

Стоїть коло возу,

в брилі набакир

Величаючись, як в авреолі,

Воєвода з левад,

хуторський багатир,

Князь на стожаллі й в стодолі.

Розгортає він груди, як браму, насилу,

Бо м’язень на м’язня берем’я ляга.

Просторо та повно гуляє по тілу

Устояна добре,

хазяйська юха.

Розсунувши жили,

беруча гамула,

Патьоками м’язні гарячі вгорта, —

По шиї спливає,

на груди звернула,

На клубах зачовгала, жирна й товста.

Хазяїн вслухається:

тепло лоскоче

У м’ясо, у сало зав’язаний плин.

Хазяїн м’якого й штудерного хоче —

Чи баби, чи пісні.

Вслухається він —

Стогоном вовчим і клекотом орлим

Сурмить над майданом владущий хосен

У кожне зчорніле, роззявлене горло,

Роз’ятрене з мляви, горілки й пісень.

Ось вона — пісня трактирів і лазень,

Смугастих абахт і товарячих тирл!

Горлай чи лупежник? Лабазник чи блазень?

Мандрьоха базарна чи багатир?

Щоб пісню, як бабу, обм’ять і обсмикать,

Щоб висмоктать пісню, мов пляшку, мов хіть,

Вже рта ворушиться скоцюрблений

кікоть,

Що вміє вчепитись, і ссати, і пить.

— А йди но сюди, галайдацька псявіро!

Заробиш чи гріш чи з товчеником книш.

Музику крути нам,

рипи нам на ліру,

Співай, чортів старче, гучніш і бучніш!

— Та ось вам і пісня, сліпенька зароба!

Гукнули — й почула музика сліпа . ..

І напнувся старий,

аж тече з-попід лоба,

З повік, вкритих вразами, жовта ропа.

Заверещала розхитана корба,

І знявся, мов хмарка, над лірою пил,

І смик вересливо поскубує,

корпа

Мотуззя костричене й кручево жил.

Ящик дощатий виляскує глухо.

Гунких дощечок верещання і стук.

Ліра рипить — ярмаркова рипуха,

З вереття висмикує зниділий звук.

Ліра рипить — ярмаркова жебрачка,

Жебруча тужільниця,

вірниця скрух.

Бреде, затинається, стогне заплачка,

Стогнеш, заплачко? —

— Ух, ух!

Горільчаний дух

Оковити, варенух, запридух!

Закривайте ярмарки,

Наливайте нам чарки!

Чарко моя, чепурушко,

Тебе вип’ю я, моя душко,

Тебе вип’ю я та не виллю,

Люба чарка мені на похміллю.

Я з тобою, чарочко, погуляю,

Наче біла рибонька по Дунаю,

Бо я хлопець — чарці друг,

Добрий зух,

Ух!

Добрий зух,

І п’янюга, й волоцюга з волоцюг!

Шинкарочки, шинкарки,

Наливайте нам чарки!

Сало смажте, сало шкварте,

Виставляйте калачі,

І горілки повні кварти

Наточи, наточи!

Дай книшів, дай книшів,

Розбивай барила

Для хазяйської душі,

Хазяйського тіла!

Усі враз, усі враз!

Розгулялись дуки.

Б’ють в підкову, б’ють в обцас,

Садять в закаблуки.

Витинають гопака,

Розривають шати.

Моя ж доля вже така —

Піти й пригравати.

Ух, ух!

Ледь не спух

З тих бенкетів та наруг.

Клята доля, ой недоля, у старцюг!

Доля — злигодні мої,

Чом я десь не дів її!

Доброточки — хазяї,

Люди праведнії, милостивії.

Та простріть же ви руку даящу,

Та згляньтесь на душу пропащу,

Подайте на Отченаш, на обмоленіє,

На своє спасеніе.

Ой, майте ж, моя мамцю, жалість наді мною,

Над моєю нищотою,

Над моїм то каліцтвом довічним …

Не бачу ж я, мамцю, як праведне сонечко сяє,

Не бачу ж, моя квітю, як день Божий минає,

Не бачу, мамцю, як вечерок, моя квітю, примеркає.

А заслонило ж мені оченьки, заслонило,

Як кленовим листочком застелило.

Волів би я, мамцю, заробить,

Волів би я, квітю, заслужить,

Гірка моя, мамцю, зароба-заслуга …

1 крутиться корба,

і ліра рипить,

Ліра рипить — ярмаркова рипуха.

Навколо принишкли, —

той мріє,

той слуха,

А той, обіпершись об воза, стоїть

Та й засинає поволі.

І близько

Присунулась тиша,

і чує сліпак,

Як гупає, впавши кудись на билисько,

Царициним іменем битий п’ятак.

Похнюпився дід і припав до* струменту,

Та й слуха, як струни бренять,

як із тьми

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: