В одному місці з-під ніг Андрія метнулася зелена тінь. Заблищали під променем Сатурна дивовижні пластинки ромбовидної форми. Зникли. Савенко здивовано зупинився. Невже живі істоти? Тут, в світі без повітря?
Проте що в цьому дивного? Адже на Місяці є житія. Воно ліпиться в кратерах, на сонячному боці, проникає в глибокі щілини, використовує внутрішнє тепло планети. Проте на Місяці нема рухливих істот. Там лише нижчі форми, схожі на земні мохи або грибки. А це щось химерне, рухливе, схоже на кристалічну черепаху. А може, просто показалося? Може, впав обвалений камінь?
Вперед, вперед! Можна буде дослідити потім. Головне — аміак!
Та що це? Савенко вийшов з-поміж скель і потрапив до широкого коридора між невисокими хребтами. Той коридор тягнеться аж ген до обрію. Вперед і назад. Савенко схилився, присвітив ліхтарем. Що за дивина?
Ось тут, де він тільки що стояв, порода звичайна, непорушна. А тут, в цьому дивному коридорі, розтоплена. Таке враження, ніби через всю планетку пройшов гігантський утюг. Тільки ні, не схоже. Ось з одного боку коридора пасмо високих гір, обрив, а з другого боку, всього через десять метрів, зовсім інший профіль…
Андрій підійшов ближче, поглянув, здивовано свиснув. Ба, навіть мінерали зовсім інші. Незрозуміло. Наче хтось взяв і припаяв дві частини планети одну до другої. Проте кому це під силу? Хіба якимось фантастичним велетням?
Феноменальне явище. Якими геологічними явищами можна пояснити його? Може, через щілину сюди вилилася магма? Так чому по боках щілини були різні породи? Може, Енцелад утворився з двох половинок? Тоді яка сила припаяла ці половинки?
Андрій з хвилюванням збагнув, що натрапив на слід якоїсь велетенської таємниці. Він рушив вздовж коридора, наблизився до прямовисної стіни. В ній зяяв гігантський темний отвір. Він був на диво правильної овальної форми, висотою в двадцять метрів. Андрій повернув туди, ступив кроків десять…
І раптом щось трапилося. Що саме — Андрій не міг збагнути. Він занепокоєно оглянувся, кинувся назад. І наткнувся… на прозору загороду. Що це — галюцинація? Ні. Позад нього виросла стіна з невидимого твердого матеріалу. Діючий механізм? Значить, це штучна споруда? На Мімасі живуть розумні істоти.
Андрій відчув, як похололо під серцем. Він потрапив у якусь пастку. Може, ця споруда діє автоматично. Він не зможе вибратися з неї. Товариші залишаться самотніми. Що робити?..
Але ж до біса цікаво! Така несподівана загадка. Коридор, очевидно, штучного походження. Це ясно! То звідки ж тут представники Розуму? Невже вони породження цього супутника? Ні, неможливо. Тоді з Сатурна? Навряд. Хіба може бути високе життя в ураганній, отруйній атмосфері? А може, це пункт космонавтів з інших сонячних систем?
Думки завихрилися в голові Андрія, але він зусиллям волі відкинув їх. Треба діяти. Як? Зв’язатись з товаришами…
Андрій включив передавач, повернувся в той бік, де була ракета.
— Викликаю вас, друзі, — промовив Савенко. — Чи чуєте ви мене?
Ефір не відповідав. Савенко повторив спробу. Прислухався. Жодного шамотіння. Жодного звуку.
Андрій з люттю вдарив по прозорій стіні. Певне, ця проклята штуковина повністю зупиняє радіохвилі.
Він ще раз покликав друзів, повертаючись в різні боки. В ефірі було німо.
Андрій одступив від стіни, намагався заспокоїтись. Треба щось вирішити.
Він освітив овальне приміщення, в яке потрапив. Воно було висічене в суцільній скелі. Трохи далі від прозорої стіни вниз ішов темний тунель п’яти метрів в діаметрі. Андрій підійшов до нього, зупинився і задумався.
Може, піти вниз? Тут стояти безнадійно. Очевидно, розгадка таємниці внизу. Можливо, там є живі істоти. Тоді все з’ясується!
Андрій рішуче ступив на похилену площину. Обережно пройшов кілька кроків, освітлюючи шлях прожектором. Гладенькі стіни тунелю переливалися малиновими відтінками, по них повзли ледве помітні темно-фіолетові лінії. Знову рівна площина. А спереду бездонна прірва. В ній густа імла. Як спуститись туди?
Раптом над головою Андрія щось блиснуло. Невидимі обійми схопили його, оточили сферичними стінами. Космонавт рвонувся. Даремно. Дивна сфера колихнулася, попливла вниз, у таємничу прірву.
“Невже кінець?” — промайнула болісна думка,
Сфера прискорювала стрімке падіння. А спереду загоралося серед суцільної імли, ясніло казкове рожезе сяйво…
ЧЕКАННЯ
— Андрію, ми викликаємо тебе… Андрію, ти чуєш?
В сотий раз повторювала ці слова Шура. Савенко не відповідав.
Давно вже Огнєв склав всюдихід, вдвох з Шурою вони перевезли частину запасів на ракету, а їхній товариш не з’являвся.
Дівчина кілька разів поривалася йти на пошуки. Вона благально дивилася на командира, умовляла його. Та Огнєв був невблаганний.
— Не можна, Шуро. Зрозумій же. Ти заблукаєш. Ми ще зачекаємо. Може, він за лінією обрію… тому й не долинають радіохвилі…
— Ви заспокоюєте мене, капітане!
— І себе, дівчинко… Тримайтесь. Ще попереду багато незгод.
Шура знову схилялася над пультом передавача, печально, вперто повторювала через кожні п’ять хвилин:
— Андрію! Ми викликаємо тебе. Андрію, чи чуєш ти нас?
В ЇЇ голосі звучали біль, надія і ще щось… Огнєв довго прислухався до інтонацій дівочого голосу, знову й знову ловив себе на думці: чому його так цікавить це “щось”? Що ж воно таке, невидиме, але реальне, що непоборно струмить з душі дівчини? Він згадав прощання в кораблі перед катастрофічним гальмуванням. Він тоді відкрив Шурі свою таємницю… Сказав… або майже сказав, що любить її… Вона перебила, не захотіла слухати! Чому?
Може, не слід було випускати йому з глибин душі таємне почуття? Навіть перед лицем смерті? Понести його в небуття разом з чистою пам’яттю дружини і двох любих синів! Справді, занадто велика різниця… Відлюдкуватий, сивий космонавт, напоєний гіркотою життя, і сповнена пристрасті, пошуків і сумнівів двадцятилітня дівчина. Ні, не треба було тих слів… Як він не міг догадатися, що іншому звучатимуть ніжні слова, іншому буде дарований неповторний погляд… і почуття… Ось, воно чується в кожному слові Шури, в кожному її зітханні:
— Андрійку, чи чуєш ти нас? Андрійку, ми викликаємо тебе…
Значить, Андрій… Безумовно, він… Що ж, тим краще. Може, так і треба…
Шура підвелася з-за пульта, тінню наблизилася до ілюмінатора ракети. Довго мовчазно дивилася на зоряний небосхил, що повільно схилявся до обрію. Профіль її в променях Сатурна здавався мертвим. Командир здригнувся, ступив крок до неї.
— Шуро…
— Я слухаю, капітане…
Він поклав долоні на її худенькі плечі, повернув обличчям до себе.
— Що з вами?.. Ви зовсім інша… ніж звичайно?..
Дивлячись на командира темними заглибинами очей, ніби десь з іншого світу, вона, задихаючись, сказала:
— Мені важко, капітане… Страшно… Я не знаю, що це таке? Дійсність?.. Кошмар? Пробачте… Я не знаю, що зі мною… Цей Сатурн, як жахливий фантом… Ці скелі навколо, тіні… і тиша… Як в небутті… Безмовність, смерть… Для чого? Чому? Де люди, життя, рух? Чому ми тут? І навіть його нема!..
— Кого, Шуро?
Дівчина схилила голову, ледве чутно прошепотіла:
— Андрія…
— Ви… любите його?..
— Так… Люблю… І він пішов. Його нема… І я боюсь збожеволіти… серед цієї тиші… Ви були недавно там, біля корабля… Я сиділа сама, біля пульта… і я не могла зрозуміти, чи існує світ… О капітане! Не гнівайтесь на мене… Я не боюсь. Я просто не знаю, що зі мною діється. Я не боюся смерті, я не боюся труднощів. Я йшла назустріч цьому, але тільки хай буде не так… не так. Хай буде стремління, рух, боротьба!..
Огнєв легенько струснув дівчину і, дивлячись прямо в очі, повільно, строго сказав:
— Де ваша мужність, Шуро? Більше віри… дівчинко…
Став поряд з нею, поглянув за ілюмінатор. Помовчав кілька хвилин і вів далі зовсім іншим — теплим, задушевним голосом: