Вихор підняв Савенка вгору, немилосердно жбурнув у глибоку прірву.
— Друзі, — прохрипів він у відчаї.
Сильний удар погасив свідомість. Тіло покотилося кудись вниз.
…Так було довго, дуже довго… Свідомість космонавта розривали болючі видіння. Навколо з’являлися жахливі примари, зникали. Потім з чорної безконечності народилися картини рідного краю. Зелені луги, шумливі гаї… Заструмилася голуба стрічка веселої пустотливої річки. Чому так душно? Звідки жара? Андрію стає нестерпно. Він зриває одежу, поспішає в прохолодну воду. Спрага зникає, тілу легше в обіймах течії…
Та ось блакитне небо сповивається сивим туманом. То не туман, то густа завірюха. Здіймається вітер, несе хмари снігу, січе обличчя крижаними кристалами. Андрій хоче вискочити на берег, щоб одягтися. Не можна! Вода починає замерзати, крига ріже тіло. Андрій ламає її, пробирається до берега… а берег все віддаляється, зникає за густою імлою снігу. Крижаний панцир стискує груди, холод проникає до самого серця…
Савенко заплющив очі. Невже смерть? Ні, не може бути!
Зібравши всю снагу душі, весь жар серця, він рветься з смертельних обіймів…
Сутінки навколо. Хаотичні нагромадження скель. Вгорі — гострі жала зірок. Куди він потрапив? Невже в прірву? Але яка сила могла кинути його, коли навкруги порожнеча? Може, якісь невидимі істоти…
Застогнавши від болю в плечі, Савенко звівся на ноги. Ввімкнув прожектор. Освітив скелясті стіни пастки знизу до горішнього краю. Ого! Височенько. Метрів п’ятдесят, не менше… А що це внизу? Якась блідо-зелена маса. Вона схожа на кригу… Може, замерзлий газ?.. Те, що він шукав. Удача! І недалеко від ракети. Тільки повідомити друзів — і можна добувати. На всюдиході є портативний підйомний кран, контейнер…
Довгенько доведеться поморочитися, але пальне в ракеті буде.
— Андрійку, де ти? Андрійку, чому ти не відповідаєш? Ми дуже турбуємось за твою долю…
Хто це? Шурочка. її любий голос. Яке щастя. Сили знову вливаються в змучене тіло, душа сповнюється вірою і впевненістю.
— Андрійку, ми викликаємо тебе. Каштан виїхав всюдиходом на розшуки. Де ти, друже, обізвись?
Тремтячими руками ввімкнув схвильований Андрій передавач, крикнув:
— Я чую, друзі… Я живий і здоровий…
В ефірі на мить запанувала тиша. Потім радісне зітхання і за ним злива слів:
— Андрійку, любий! Де ти, кажи скоріше… В тебе залишилося кисню на півгодини.
Андрій, посміхаючись сам собі, стінам, зіркам, кричав, піднявши лице вгору, туди, де мусила бути вона — кохана дівчина, єдина в цілому Всесвіті:
— Все гаразд! Упав у прірву. Недалеко від ракети. На глибині метрів п’ятдесяти. Дивне явище — мене сюди кинув невидимий вихор!..
Плачучи й сміючись, Шура кричала у відповідь:
— Капітан сказав, що це вакуумний вихор! Потім узнаєш. А зараз я зв’яжусь з капітаном…
— Жду! Передай йому мій пеленг!..
Тиша. З небуття виникає голос Огнева — турботливий, дружній:
— Я слухаю, Шуро. Ще не чути його?
— Знайшла, капітане,— почувся торжествуючий голос дівчини.— Він здоровий…
— Я тут, Іване,— обізвався Андрій.
— Де тут? — занепокоєно гукнув командир. — Чому ти не повертаєшся? Хіба не знаєш, що кисень незабаром закінчиться?..
— Не сердься, Іване Я не можу. Сиджу в прірві. Але зате величезна удача. Піді мною поклади аміаку чи ще чого-небудь, не знаю. Коротше, паливо є…
— Шуро, які його координати?
— Сто тридцять два!
— Де ти востаннє говорив з нами?
— Біля прозорої стіни, в коридорі між двома грядами гір. Там я знайшов штучну споруду. Був у підземеллі. Безодня таємниць! Поспішай до мене. їдь по коридору ліворуч…
— Ти випадково не мариш? — занепокоївся Огнєв. — Тобі не приверзлося?
— Сам побачиш! — весело гукнув Андрій. — Я жду тебе…
В ефірі почулося веселе дзижчання двигунів всюдихода…
ЗУСТРІЧ
Двісті годин тривала напружена праця. Огнєв і Савенко десятки разів побували біля прірви, перевозячи від неї аміак в невеликому контейнері. З допомогою невеликих вибухових патронів вони руйнували пласти замерзлого газу, потім підіймали на портативному крані і складали в контейнер. Щура, яка весь час чергувала біля ракети, приймала дорогоцінну речовину. Вона опускала вниз ківш, сконструйований нашвидкуруч Огневим, а потім з допомогою лебідки підіймала до люка топливних баків.
Крапля за краплею, кілограм за кілограмом наповнювалися баки. І ось, нарешті, титанічна робота закінчена. Космонавти після короткого перепочинку зібралися в уцілілій каюті корабля, де зберігалося нормальне повітря і стабільна температура.
Огнєв лагідно поглянув на Шуру, поклав долоню на її плече.
— Дівчинко… Тепер залишилось найважче. Треба летіти на Мімас. Треба до кінця розкрити таємницю Сатурна. Може, в цьому і наш порятунок…
— Що ж ви хочете від мене, капітане? — тихо запитала дівчина.
— Ти… повинна залишитись… Трьох ракета не понесе. Але все буде гаразд. Ми повернемось, і тоді…
— Я все зрозуміла, капітане, — майже нечутно перебила Шура. — Я буду спокійною…
Прощання було напруженим. Шура відчувала, ніби вона стоїть над прірвою. Ще мить, маленький поштовх — і вона полетить стрімголов до бездонної ями. Треба стриматись, щоб не закричати. Вона не має права! Друзі їдуть на таке діло, що затьмарює саме значення життя або смерті…
Сині очі Андрійка обнімають дівчину, сум і надія світиться в них, а десь в глибині — ніжність, тривога. Не витримала Шура, кинулась коханому на груди, судорожно притиснулась, стримуючи ридання. Скільки ще судилося прощань і зустрічей? Чи, може, ця остання?..
Іван одвернувся до ілюмінатора, зітхнув. Який він був сліпий! Не міг побачити, кому відкрите серце цієї чудесної дівчини… Що ж, тим краще… Доля збереже їх!
— Пора, — озвався він.
Космонавти одягли шоломи, пішли до виходу. Оглянулись.
З сутінків каюти дивилися на них очі… ні, не очі, а стиснута в тугий трагічний клубок душа їхньої подруги. Вона зробила нетерплячий жест рукою, прошепотіла:
— Я жду…
— Зв’язок не забувай, — повторив Огнєв. — По хвилині через кожні півгодини…
— Гаразд…
Ідуть по зеленкуватій рівнині двоє. Ось вони меншають, перетворюються в малесенькі постаті. Не видно, хто з них Іван, а хто Андрій. Самотність. Тиша. А може, їх і не було? І цей химерний Сатурн, ця божевільна планетка — може, галюцинація?
Над скелями сходить Сонце. Його малесенький диск раптово бризнув потоком такого веселого проміння, що дівчина стрепенулась від несподіванки. На рівнину впали від космонавтів дві довжелезні тіні. Все навколо набуло реальності, зримості. Ось друзі недалеко від ракети. Вони оглядаються, підіймають привітно руки…
Геть розпач і безнадію! Хай вони розвіються в просторі, як зелені сутінки Сатурна під променем життєдайного Сонця…
Ракета описувала навколо Мімаса спіралі. Внизу линула зелено-бура поверхня, помережана щілинами, гірськими хребтами, рівнинами, покритими сліпучо-білими плямами. Десь там, в широкому узгір’ї, трапилася трагедія кілька років тому. Чи не занадто фантастичне завдання поставили люди Землі — знайти потерпілих? Де їх шукати серед хаосу скель і щілин, хребтів і рівнин?
Над пультом, перед космонавтами, горить екран портативного проектора. На ньому зображені кадри з своєрідного фільму чужинців: падіння апарата в узгір’я, вибух, фіолетові кулі на блискучому тлі. Де трапилася катастрофа?
Минали години. Ракета дванадцять раз облетіла супутник, наближаючись до його поверхні. На тринадцятому витку екран радара спалахнув. На ньому виникла розмита пляма.
— Метал! — крикнув Андрій.
— Відзнач координати, — наказав Огнєв.
На чотирнадцятому витку командир почав гальмувати. Швидко наближалося відзначене місце. В перископі виникли зубці знайомих гір, широка блискуча рівнина. Знову спалах на екрані локатора.