Серце всесвіту – Олесь Бердник

— Все покрите замерзлими газами, — заперечив Андрій. — Тут треба спеціальні машини, щоб розрити кригу…

— Пройдемо попід урвищем…

Космонавти попрямували до скель. Вони повільно йшли вздовж кам’яної стіни, оглядаючи всі заглибини. Біля однієї з них Огнєв здивовано зупинився.

— Поглянь, Андрію! Тут хтось з них був!

Справді, біля входу в заглибину лежало кілька невідомих апаратів темно-фіолетового кольору. Один з них нагадував той, що потрапив на Землю. А на скелі, праворуч від входу, було вирізьблено грубе зображення Сатурна. Ще нижче, на одшліфованій ділянці каменя, можна помітити фіолетові хвилясті лінії.

Огнєв мовчки рушив в глиб отвору. Андрій попрямував за ним. Ввімкнули прожектори. Промінь вихопив з пітьми невисокий грот, а в глибині його… фіолетову кулю.

— Андрію… Та сама куля, що зображена в апараті. Невже це жива істота?

— Напевне. Поглянь, вона помітно пульсує. І блиск якийсь тьмяний, не металевий…

— їх було три. Чому лишилася тільки одна…

— А ось, дивись… Ще дві… Але дуже малесенькі…

Дійсно, біля великої кулі, що мала в діаметрі біля сімдесяти сантиметрів, лежали зовсім близенько дві інші. Вони були якісь зморшкуваті, ніби висохлі, і жодної ознаки руху не помічалося в них…

— Мертві, — похмуро озвався Огнєв. — Безумовно, вони загинули.

— І так дивно… як вони перебували в безповітряному просторі…

— Ми нічого не знаємо про їхню структуру, — заперечив Огнєв. — Але дивно інше… Я не відчуваю, що вони чужі. Дивлюся і не розумію — звідки це… Таке враження, наче лежить переді мною мертва людина Землі.

— Вони — соратники наші, — згодився Андрій. — Занадто багато зроблено для їхнього врятування… і все даремно.

— Хто знає, — непевно відповів Огнєв. — Може, цей великий… ще живий. Він здригається. Знаєш що? Я спробую торкнутися його.

— Обережно! — попередив Андрій. — Може, це пошкодить йому.

Командир легенько доторкнувся пальцями до фіолетового купола. По тілу дивного створіння побігли дрібненькі брижі. З-під пальців бризнули іскри.

Огнєв відсахнувся.

— Живий. Тільки що це значить? Він весь заряджений. Як акумулятор! Проте хіба в нас нема на Землі істот з електричним зарядом?

— Дивись, Іване, що з ним робиться!..

Космонавти відступили до виходу. З відстані двох метрів вони спостерігали, як істота заворушилася і почала пульсувати. Потім на фіолетовому тлі раптово виникло дві вузькі щілини. Вони поволі розширилися, засяяли прозорими вогниками, почали повертатися вгору, вниз, на боки, зупинилися на постатях космонавтів.

— Очі! Щоб я вмер — очі, — здивовано скрикнув Андрій.

— Тихо. Дивись далі…

Крім “очей” на поверхні кулі з’явилося ще кільки дивних утворів, які не можна було порівняти ні з якими органами людини. Ці заглибини, лійки, рупори вібрували, простягалися назустріч гостям, випромінювали ледве видиме сяйво. Потім знову все зникло. Істота перетворилася в кулю. Ще мить — і вона почала видовжуватись вгору, змінювати свою форму. Перед враженими людьми Землі відбувався якийсь танець форми. Створювалося таке враження, ніби в руках невидимого скульптора шалено звивається еластична різнобарвна глина, породжуючи в геніальних руках творця задумані ним обриси нового тіла. Спочатку з’явилися ноги… абсолютно людські ноги… потім торс, груди, шия… і, нарешті, голова. Розплющилися великі темні очі, відкрилися вуста. Але вони були якісь бездушні, нежиттєві. Тонкі, жіночі руки дивної істоти в німому благанні простяглися до космонавтів і впали безсило вниз. Вся форма здригалася, вібрувала…

Ось заплющилися очі, захиталася постать. Руки почали западати в тіло, зникли, потім істота зменшилася, ввібрала всередину голову і незабаром перетворилася в кулю.

— Ніколи не чекав такого! — прошепотів Андрій. — Чари якісь!

— Соколов попереджав, — озвався Огнєв. — Життя має безмежні прояви…

— Так які ж вони — кулясті чи такі, як ми?

— Може, ніякі…

— Що ти маєш на увазі?

— Побачимо, — загадково відповів командир. — Нашу форму куля прийняла по бажанню… побачивши нас. А це що?.. Поглянь!

Куля стала напівпрозорою На її поверхні попливли тіні, спіралі, хвилясті лінії. Потім з’явилися рухливі картини. Серед зоряного неба величний диск Сатурна. Космічний корабель в просторі. Падіння на скелі Мімаса. Вибух. І три фіолетові кулі на білій блискучій рівнині. Вони пливуть над нею, добираються до скель. Вгору летить невеликий диск, кружляє над супутником. Пролітає гостроноса ракета Землі. Диск приєднується до неї, зникає в зоряній безодні…

— Тепер все ясно! Вони летіли до Сатурна, — сказав Андрій.

— Тихо. Дивися далі…

На поверхні кулі продовжувалася дивна розповідь. Три істоти лежали непорушно в заглибині між скелями. Потім з’явилися схематичні лінії. Від тіл істот попливли в простір хвилі. Обсяг куль зменшувався.

— Витрата енергії, — прошепотів Огнєв.

Одна з куль приєдналася до середньої. Хвилі енергії вливалися тепер з тіла в тіло, зберігаючи потенцію середньої істоти, в той час як перша катастрофічно зменшувалася. Через деякий час таким же чином стала діяти третя куля.

Космонавти розчулено перезирнулися.

— Дві передали своє життя третій, — промовив Огнєв. — Це чудові істоти…

Раптом ритм показу став стрімко наростати. З’явилися людські постаті. Космонавти впізнали самих себе. Вони наблизилися до кулі, разом з нею попрямували до ракети. Ракета полетіла до Енцелада. Потім куля з’явилася в просторі, від неї простяглася лінія до Сатурна.

— Все ясно, — зітхнув Андрій. — Пропонує летіти на Енцелад. Там у них пункт, який я бачив. Потім вони повідомлять на Сатурн. Але як же ми її дотягнемо до ракети?

Куля мовби зрозуміла слова людини. Вона піднялася на кілька сантиметрів над грунтом, заколихалася, тихо попливла в отвір.

— До ракети! — наказав Огнєв. — Якнайскоріше…

Вони двадцятиметровими стрибками помчали вперед. Рядом, не відстаючи від них, пливла у просторі фіолетова примарна куля…

СТРАШНА ЖЕРТВА

Куля лежала в широкому кріслі штурмана. Вона знову була непорушною, ніби витратила під час спілкування з людьми весь запас енергії. Огнев і Савченко поглянули на крісло, потім один на одного. Все було зрозуміло без слів. Наступило найстрашніше. Летіти назад можна було лише двом. Або люди без кулі… або хтось один з нею. Наступила довга пауза. Чи говорила вона про сумніви, страх? Хто знає? В душі людини є поряд з осяйними вершинами глибокі темні прірви найдревніших почуттів. Але в людей великого серця світло завжди розгонить пітьму…

Першим озвався Огнєв. Він рішуче сказав:

— Ми розуміємо один одного. Є тільки один шлях. Я залишаюсь тут. Лети на Енцелад, там одвезеш на всюдиході цю істоту в їхнє підземелля…

— А ти? — похмуро запитав Андрій.

— Я буду ждати… доки ти вернешся за мною…

— Ми витратимо майже все пальне… Доки я його добуду, минуть сотні годин. А в тебе кисню максимум на сорок годин… Отже…

— Отже, іншого виходу нема.

— Є, Іване, — важко сказав Андрій. — На Мімасі залишусь я.

— Ти забув, що я командир!

Савенко м’яко усміхнувся, похитав головою.

— Тут наказ не підходить, друже. Не перебивай мене. Ти забув, що попереду важкий і небезпечний політ до Землі. Твій досвід важливіший, ніж моє життя…

— Друже… я один. А тебе чекає мати на Землі… Шура, нарешті…

— Не треба про це, — сумно сказав Андрій. — Я вирішив, капітане.

В цей час почувся сигнал виклику, потім голос Шури. Пролунали тривожні, схвильовані слова:

— Черговий виклик, друзі! Де ви? Чому не відповідали на попередні виклики?

Огнєв хутко включив передачу, почав говорити. Слова його звучали різко, напружено:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: