Звідусіль котиться мла, застилає обрій. Та що там, над скелями? Зелений вогник. Земля… Вона посилає прощальний промінь своєму сину…
З сивого туману з’явилося обличчя неньки. Вона простягає до сина струджені руки, очі сповнені німим благанням і відчаєм. По блакитному небу прокотилися білосніжні хмарини, розтанули вдалині, перетворилися в зграю лебедів…
Страшний біль пронизує груди, розтинає серце розпеченим шворнем. Сліпучий блиск виник перед очима космонавта. Постать мами хитнулася, впала, покотилася в темну прірву…
— Ненько, — прошепотів Андрій…
— Ненько-о-о! — відгукнулося в безконечності, і луна мільйони разів повторила той заклик, посилила, понесла до зеленого вогника…
Кривава імла насунулась звідусіль, згустилася, проковтнула свідомість…
КОЛОНІСТИ САТУРНА
Ціною нелюдських зусиль Огнєв і Шура наповнили частину баків аміаком. Вони буквально валилися з ніг. Через двадцять дві години командир сказав:
— Більше чекати не можна. Я стартую. Дівчинко… ти чекай тут, в каюті корабля. І вір…
Шура мовчки хитнула головою. Вона одягла шолом і, обнявши Огнева, пішла до виходу. Та, востаннє поглянувши в ілюмінатор, раптом скрикнула.
— Що з вами? — занепокоївся Огнєв.
Вона показала рукою на ілюмінатор, в її очах з’явився вираз безмірного подиву. Командир кинувся до оптичного отвору, поглянув. З неба опускався якийсь утвір. Він був схожий на велетенську дзигу. Поверхня його переливалася іскрами в променях Сатурна і Сонця.
— Космічний корабель, — прошепотіла Шура.
Дзига наближалась. Вона опускалась по скісній лінії, виростала в розмірах, закривала собою диск Сатурна і зірки.
— Що це значить? — замислено промовив командир. — Невже врятована нами істота викликала допомогу? Погляньте — вони опускаються прямо на нас…
Те, що трапилося далі, здавалося космонавтам галюцинацією, сном наяву. Кілометррвий корабель закрив собою велику частину рівнини. “Розум”, ракета з космонавтами опинилися всередині гігантського напівпрозорого купола. Потім могутня сила підняла колосальну дзигу вгору. Ракета теж одірвалася од грунту, летіла в просторі.
Навколо потемніло, стіни чужого корабля стали непрозорими Космонавти побачили, що їхня ракета опинилася в гігантському сферичному приміщенні.
— Вони кудись летять! — скрикнула дівчина.— А як же Андрій?
— Тихо, Шуро, — озвався зачудований Огнєв. — Ти бачиш — вони прилетіли за нами. Я не вірю, щоб вони забули Андрія… Нам треба ждати.
Дівчина сіла в крісло, з надією і нетерпінням чекала.
— Чому вони не з’являються? Де вони? Які?
— Терпіння, Шуро… Все буде добре…
Минали хвилини. Години. Не відчувалося ні руху, ні прискорення. Здавалося, космонавти висли десь в безмовності. Тільки в каюті ракети сяяла лампа освітлення, а зокола переливався вишневий морок, густий, пружний, непроникний.
Та ось знову повільно народилося світло. Стіни безмежної споруди ніби зникли, стали прозорими. Командир припав до ілюмінатора, радісно притягнув дівчину до себе.
— Шурочко. Ми на Мимасі. Ось місце катастрофи. Там я залишив Андрія.
— Де він? — несамовито скрикнула Шура, притискуючи руки до грудей. — Ви бачите його, капітане?
— Там… біля той гряди скель. Бачите отвір? Там ми знайшли істот… Дивіться — вони прямують туди.
Справді, невеликі темні апарати попливли над сліпучо-білою рівниною до урвища. Деякі з них зникли в отворі грота, один наблизився до плоского каменя, на якому щось темніло. Через хвилю з грота повернулися, попрямували до корабля.
— Напевне, вони забрали мертвих, — схвильовано сказав командир. — А той, окремий — поглянь, Шуро… Він знайшов Андрія!
Дівчина з страхом, з надією дивилася туди. З літального апарата випливли дві фіолетові кулі. Шура запитливо подивилася на Огнева.
— Це й є живі істоти, — сказав командир.
— Такі дивні, без жодної форми?..
— Зачекайте, — загадково всміхнувся Огнєв. — Не знати, хто з нас досконаліший…
Кулі зупинилися над темним предметом, підняли його. З грудей дівчини вирвався стогін.
— Це він… Мертвий…
Командир кинув погляд на хронометр. Похилив голову. Заперечувати не було потреби. Минуло сорок три години. А кисню залишилося на сорок. Вже три години їхній друг лежав мертвий… Але для чого вони забрали їхнього товариша? Куди несуть?
Літальні апарати піднялися в повітря, минули рівнину, повернулися в нутро корабля. Так, як і раніше, зненацька померкло світло, імла покотилася навколо, стіни дзиги стали непрозорими. Ракета колихнулася. Певне, корабель знову вирушив у політ. Але куди? В якому напрямі? Чому ніхто з розумних істот не з’явився до людей Землі?..
Відповіді не було. Залишилися надія, чекання, тривога…
В ГОСТЯХ У КОСМІЧНИХ БРАТІВ
Змучена безсонням, страшними подіями, безупинним напруженням, Шура поринула в глибокий сон. Темрява ласкаво обняла її, несла в невідомість, відновлюючи втрачені сили, поглинаючи час чекання.
Та ось в прірву забуття долинули тихі слова:
— Встаньте, Шуро…
Хто це говорить? Огнєв? Як важко прокидатись. Голова падає вниз, несила звестися…
— Дівчинко, тут такі чудеса! Прокиньтеся!..
Шура розплющила очі і відразу ж зажмурила їх. Крізь ілюмінатор в каюту проникало сліпуче сяйво. Дівчина підійшла до Огнева, поглянула назовні ракети.
Стіни велетенського корабля знову стали невидимими.
На півнеба виросла куля Сатурна, а внизу простягалася вдаль, мов казкова дорога серед Космосу, смуга знаменитого кільця. Якраз вона й відбивала сонячні промені, що заливали все навколо, сліпили зір.
— Феєрично, — прошепотіла дівчина.
— Не в тому справа, Шурочко. Гляньте сюди… Бачите — в самому кільці смуги сяйва? Це вже не блиск сонячних променів…
— Бачу… І в окремих місцях своєрідні спіралі. Невже штучні споруди?
— Безумовно. Кільце Сатурна — штучне, це очевидно. Вони ним збирають, конденсують енергію Сонця… а потім перетворюють в якусь іншу. Ці смуги сяють власним сяйвом. Тепер ясно, чому кільце Сатурна має такий сильний блиск…
— Невже вони летять прямо на Сатурн? Капітане, що буде з нами? На цій планеті тиск в тисячі разів більший, ніж на Землі!
— Спокійно, Шурочко… Адже їхній корабель не руйнується? А ми всередині корабля. Я вірю — скоро все з’ясується…
Наближалася поверхня Сатурна, вірніше, поверхня атмосфери планети. Вже простим оком видно було колосальні вихори в шарах повітря, безупинний рух масивних потоків. В окремих містах крізь туманну пелену проглядали якісь об’єкти рожевого кольору. До однієї з таких споруд прямував літаючий колос.
Потьмарилось, затягнулося димком чорне небо, замиготіли зірки, оточилося імлистим ореолом Сонце. Рожева споруда стрімко наблизилася. В ній відкрився гігантський отвір, справжня безодня. Корабель впевнено зайшов туди. Отвір зник. Навколо запанувала пітьма…
— Прилетіли, — несміливо озвалася Шура. — Може, вийдемо?..
— Треба чекати…
Ззовні заструмилося м’яке проміння. Ніжні барви лягли на стіни сфери. Відтінки нагадували фарби земного світанку.
— Чудово, — озвався Огнєв. — Вони створюють таке освітлення для нас. Самі господарі бачать в інфрачервоному спектрі…
— Капітане, — приглушеним голосом сказала Шура. — Зверніть увагу на прилади…
Огнєв кинув погляд на аналітичні автомати. Проглянув результати досліджень зовнішніх приладів. Зовні ракети повітря було аналогічним земному. Все — кількість кисню, азоту, тиск.
Командир рішуче повернувся до Шури, стиснув її руку.
— Вийдемо, дівчинко. Вони готуються до зустрічі. Хіба це не зрозуміло?
— Вийдемо, капітане, — з надією відповіла дівчина.
Вони скинули скафандри, шоломи. Залишилися в теплих комбінезонах. Шура крадькома вийняла дзеркальце, зачесала попелясте коротке волосся.