Серце всесвіту – Олесь Бердник

Шура мовчки хитнула головою. Вона одягла шолом і, обнявши Огнева, пішла до виходу. Та, востаннє поглянувши в ілюмінатор, раптом скрикнула.

— Що з вами? — занепокоївся Огнєв.

Вона показала рукою на ілюмінатор, в її очах з’явився вираз безмірного подиву. Командир кинувся до оптичного отвору, поглянув. З неба опускався якийсь утвір. Він був схожий на велетенську дзигу. Поверхня його переливалася іскрами в променях Сатурна і Сонця.

— Космічний корабель, — прошепотіла Шура.

Дзига наближалась. Вона опускалась по скісній лінії, виростала в розмірах, закривала собою диск Сатурна і зірки.

— Що це значить? — замислено промовив командир. — Невже врятована нами істота викликала допомогу? Погляньте — вони опускаються прямо на нас…

Те, що трапилося далі, здавалося космонавтам галюцинацією, сном наяву. Кілометррвий корабель закрив собою велику частину рівнини. “Розум”, ракета з космонавтами опинилися всередині гігантського напівпрозорого купола. Потім могутня сила підняла колосальну дзигу вгору. Ракета теж одірвалася од грунту, летіла в просторі.

Навколо потемніло, стіни чужого корабля стали непрозорими Космонавти побачили, що їхня ракета опинилася в гігантському сферичному приміщенні.

— Вони кудись летять! — скрикнула дівчина.— А як же Андрій?

— Тихо, Шуро, — озвався зачудований Огнєв. — Ти бачиш — вони прилетіли за нами. Я не вірю, щоб вони забули Андрія… Нам треба ждати.

Дівчина сіла в крісло, з надією і нетерпінням чекала.

— Чому вони не з’являються? Де вони? Які?

— Терпіння, Шуро… Все буде добре…

Минали хвилини. Години. Не відчувалося ні руху, ні прискорення. Здавалося, космонавти висли десь в безмовності. Тільки в каюті ракети сяяла лампа освітлення, а зокола переливався вишневий морок, густий, пружний, непроникний.

Та ось знову повільно народилося світло. Стіни безмежної споруди ніби зникли, стали прозорими. Командир припав до ілюмінатора, радісно притягнув дівчину до себе.

— Шурочко. Ми на Мимасі. Ось місце катастрофи. Там я залишив Андрія.

— Де він? — несамовито скрикнула Шура, притискуючи руки до грудей. — Ви бачите його, капітане?

— Там… біля той гряди скель. Бачите отвір? Там ми знайшли істот… Дивіться — вони прямують туди.

Справді, невеликі темні апарати попливли над сліпучо-білою рівниною до урвища. Деякі з них зникли в отворі грота, один наблизився до плоского каменя, на якому щось темніло. Через хвилю з грота повернулися, попрямували до корабля.

— Напевне, вони забрали мертвих, — схвильовано сказав командир. — А той, окремий — поглянь, Шуро… Він знайшов Андрія!

Дівчина з страхом, з надією дивилася туди. З літального апарата випливли дві фіолетові кулі. Шура запитливо подивилася на Огнева.

— Це й є живі істоти, — сказав командир.

— Такі дивні, без жодної форми?..

— Зачекайте, — загадково всміхнувся Огнєв. — Не знати, хто з нас досконаліший…

Кулі зупинилися над темним предметом, підняли його. З грудей дівчини вирвався стогін.

— Це він… Мертвий…

Командир кинув погляд на хронометр. Похилив голову. Заперечувати не було потреби. Минуло сорок три години. А кисню залишилося на сорок. Вже три години їхній друг лежав мертвий… Але для чого вони забрали їхнього товариша? Куди несуть?

Літальні апарати піднялися в повітря, минули рівнину, повернулися в нутро корабля. Так, як і раніше, зненацька померкло світло, імла покотилася навколо, стіни дзиги стали непрозорими. Ракета колихнулася. Певне, корабель знову вирушив у політ. Але куди? В якому напрямі? Чому ніхто з розумних істот не з’явився до людей Землі?..

Відповіді не було. Залишилися надія, чекання, тривога…

В ГОСТЯХ У КОСМІЧНИХ БРАТІВ

Змучена безсонням, страшними подіями, безупинним напруженням, Шура поринула в глибокий сон. Темрява ласкаво обняла її, несла в невідомість, відновлюючи втрачені сили, поглинаючи час чекання.

Та ось в прірву забуття долинули тихі слова:

— Встаньте, Шуро…

Хто це говорить? Огнєв? Як важко прокидатись. Голова падає вниз, несила звестися…

— Дівчинко, тут такі чудеса! Прокиньтеся!..

Шура розплющила очі і відразу ж зажмурила їх. Крізь ілюмінатор в каюту проникало сліпуче сяйво. Дівчина підійшла до Огнева, поглянула назовні ракети.

Стіни велетенського корабля знову стали невидимими.

На півнеба виросла куля Сатурна, а внизу простягалася вдаль, мов казкова дорога серед Космосу, смуга знаменитого кільця. Якраз вона й відбивала сонячні промені, що заливали все навколо, сліпили зір.

— Феєрично, — прошепотіла дівчина.

— Не в тому справа, Шурочко. Гляньте сюди… Бачите — в самому кільці смуги сяйва? Це вже не блиск сонячних променів…

— Бачу… І в окремих місцях своєрідні спіралі. Невже штучні споруди?

— Безумовно. Кільце Сатурна — штучне, це очевидно. Вони ним збирають, конденсують енергію Сонця… а потім перетворюють в якусь іншу. Ці смуги сяють власним сяйвом. Тепер ясно, чому кільце Сатурна має такий сильний блиск…

— Невже вони летять прямо на Сатурн? Капітане, що буде з нами? На цій планеті тиск в тисячі разів більший, ніж на Землі!

— Спокійно, Шурочко… Адже їхній корабель не руйнується? А ми всередині корабля. Я вірю — скоро все з’ясується…

Наближалася поверхня Сатурна, вірніше, поверхня атмосфери планети. Вже простим оком видно було колосальні вихори в шарах повітря, безупинний рух масивних потоків. В окремих містах крізь туманну пелену проглядали якісь об’єкти рожевого кольору. До однієї з таких споруд прямував літаючий колос.

Потьмарилось, затягнулося димком чорне небо, замиготіли зірки, оточилося імлистим ореолом Сонце. Рожева споруда стрімко наблизилася. В ній відкрився гігантський отвір, справжня безодня. Корабель впевнено зайшов туди. Отвір зник. Навколо запанувала пітьма…

— Прилетіли, — несміливо озвалася Шура. — Може, вийдемо?..

— Треба чекати…

Ззовні заструмилося м’яке проміння. Ніжні барви лягли на стіни сфери. Відтінки нагадували фарби земного світанку.

— Чудово, — озвався Огнєв. — Вони створюють таке освітлення для нас. Самі господарі бачать в інфрачервоному спектрі…

— Капітане, — приглушеним голосом сказала Шура. — Зверніть увагу на прилади…

Огнєв кинув погляд на аналітичні автомати. Проглянув результати досліджень зовнішніх приладів. Зовні ракети повітря було аналогічним земному. Все — кількість кисню, азоту, тиск.

Командир рішуче повернувся до Шури, стиснув її руку.

— Вийдемо, дівчинко. Вони готуються до зустрічі. Хіба це не зрозуміло?

— Вийдемо, капітане, — з надією відповіла дівчина.

Вони скинули скафандри, шоломи. Залишилися в теплих комбінезонах. Шура крадькома вийняла дзеркальце, зачесала попелясте коротке волосся.

Огнєв посміхнувся. Одвернувся, щоб вона не помітила.

— Ти готова, дівчинко?..

— Так…

— Тоді ходімо…

Невеличким ліфтом вони опустилися вниз, вийшли крізь люк назовні. Глибоко вдихнули повітря, закашлялись. Воно було сухим, трохи морозним.

Космонавти оглянулись. Стін сфери не можна було помітити. Невідомим оптичним способом розумні істоти досягли ефекту безконечності. Око не зупинялося на будь-якій деталі. їх не було. Тільки переливи кольорів—ніжних, тонких, мінливих.

Під ногами була темна підлога. Вона виднілася, скільки сягав погляд, зникала в імлі. Урочиста тиша панувала в неосяжному палаці. Та це не була мертва тиша Космосу, загрозлива тиша ворожого світу. То було мовчання таємниці, безмовність мудрості, життя, яке готове до дії.

З голубої імли з’явився якийсь об’єкт. Він швидко наблизився.

— Фіолетова куля, — прошепотів Огнєв. Куля зупинилася недалеко від космонавтів.

Завмерла, похитуючись в повітрі.

— Що нам робити? — з острахом запитала дівчина. — Може, звернутися? Та тільки вона ж не зрозуміє…

Істота почала міняти форму, видовжуватись. Космонавти вражено дивилися на бурхливу трансформацію. Навіть Огнєв, який вже один раз бачив таке явище, не міг стриматися від вигуку подиву.

— Вона стає людиною, — злякано сказала дівчина. — Капітане, погляньте… що це значить?..

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: