— Повернувся, сину! А я жду не діждуся! Чи надовго ж?..
— На місяць, мамо!
— Слава тобі, господи. А потім… знову туди?..
Мати несміливо показала очима вгору. Андрій засміявся, ствердно хитнув.
— На Марс, ненько…
Мати жалісно зітхнула, змахнула сльозу.
— Думала, налітаєшся… женишся. Такі дівчата кругом повиростали. Я б онуків гляділа… А ти…
— Е, матусю! — легковажно махнув рукою Андрій. — Біля зірок мої наречені літають. Може, десь спіймаю — тоді обов’язково привезу до тебе на поклон…
— Смієшся все…
— Та ні, серйозно!..
— То прошу ж до хати, Андрійку! Будемо гостей звати…
Та не довелося старенькій звати гостей. Сусідські хлопчаки побачили Андрія і зчинили ґвалт. Босонога гвардія помчала вздовж села.
— Савенко приїхав! Андрій приїхав!— лунало над хатами.
До хати Савенків потяглися люди. Завітав голова сільради, завклубом.
І не встигла мати вгостити сина обідом, як його вже повели до клубу. Там ждало майже все село.
Зустріч вийшла душевною, урочистою. Школярі нашвидкуруч організували концерт самодіяльності. Зворушений Андрій відповідав на сотні запитань, розглядав моделі ракет, виготовлені в школі, слухав виступи юних артистів. Особливо йому сподобався хор Фальшивлячи від хвилювання, він виконував пісню, написану місцевим поетом:
Незабутня моя, кохана
Мати рідна, Земля,
Я у світах незнаних
Бачу тебе здаля.
Бачу твої щасливі
І поля і гаї,
Чую грозові зливи,
Урагани твої,
А ніжні дівочі голоси виводили, вкладаючи в мелодію найщиріші почуття, приспів пісні:
Чи на Марсі, чи на Місяці —
У найдальших зоряних краях,
Маяками очі твої світяться,
Батьківщино дорога моя…
Потім вступив бас — худорлявий, високий, гнучкий, як лозина, десятикласник:
В небі сяють планети,
Нових Колумбів ждуть.
Я в могутній ракеті
Вирушаю у путь.
Чи вернуся — не знаю,
Вірю лише в одне:
Ти із гордістю в серці
Пригадаєш мене…
Хор гримів, підхоплюючи знову приспів, а Савенко. заплющивши очі, летів думками на далекий Місяць, де стояла, готова до старту, могутня ракета. Як здорово, як точно цей сільський автор передав почуття людини, що вирушає в космічні блукання. Саме так: невпинне почуття єднання з далекою Вітчизною. Якими далекими від життя були прогнози деяких західних філософів. Вони вважали, що людина буде одірвана від звичних обставин у космосі, і це порушить її психіку. О, маловіри! Ніде, навіть на краю безконечності, справжня людина не буде одинокою, вона відчуватиме биття сердець своєї родини, свого народу, своєї планети. Роз’єднує не відстань, а пустота в душі!.. Яка радість, що навіть діти в рідному краю розуміють це…
Концерт закінчився. Андрія попрохали розповісти про свої враження. Затамувавши подих, односельчани — і дорослі і малі — слухали про перельоти між Землею і Місяцем, про будівництво перших наукових баз на супутнику Землі, про дивовижні пригоди в безмовних пустелях іншого світу, про підготовку першого польоту на Марс.
— Наче казка! — прошепотіла старенька баба, що сиділа поряд з матір’ю Андрія. — От щаслива ти, Марино… такого сокола породила!..
— Всі вони такі, — радісно відповідала мати, тамуючи гордість і хвилювання.
Аж опівночі закінчилась зустріч. Щебетливі, рум’яні дівчата зграєю проводжали героя до хати, співали йому пісень. Хлопчаки простягали з усіх боків фотографії, жадаючи підпису. Він підписував, усміхався, ішов селом, ніби сп’янілий, поглинаючи в душу, в серце, в кожну клітину тіла неповоротний аромат степового села, нічного, скропленого зоряними бризками неба, чари місячного проміння.
І ось вони вдвох. Мати і син. Як колись, мати сідає на призьбу. Андрійко схиляє їй голову на коліна. Обоє мовчать. Там, де повнота почуттів — не треба слів.
Мати пестить поріділі кучері сина, знову і знову переживає його бурхливе життя — від дитинства до зрілості. Завтра буде біль, буде розлука… сумніви, чекання, невідомість… Та хай! Ось сьогодні — серце сина б’ється рядом з материнським серцем, його бунтівлива душа на хвилину задрімала біля батьківського порога…
— Синку…
— Що, ненько…
— А чи не страшно тобі… там… у небі?..
Лагідні зморшки усмішки лягають біля очей сина, він ледь помітно крутить головою.
— Не страшно, мамо. Ти пам’ятаєш — я в дитинстві часто дивився на зорі, на Місяць?..
— Пам’ятаю, Андрійку…
— Ще тоді в мене виникла дивна думка… а може, й не дивна… Я збагнув, що людина — не чужа у Всесвіті… що вона — частина його… так, як листок на дереві, як клітка в нашому тілі… Тільки не всі люди розуміють це! Коли я ходжу серед скель на Місяці, я бачу на небі Землю… я знаю, що на тій Землі ти, мамо… Коли я полечу на Марс, я буду бачити зелену зірочку рідної планети. А доведеться побути в інших світах, полетіти до далеких зірок — я слідкуватиму за Сонцем… Серце говоритиме, що біля Сонця є планета, де живе мати моя… Так буде завжди, матусю… Колись люди помчать за межі нашої зоряної системи, за мільйони світлових років. І юнаки та дівчата будуть дивитися в перископи на рідну зоряну спіраль. Серед мільйонів мерехтливих вогників буде один вогник нашого Сонця… А біля нього знову єдина, своя, неповторна планета… і мати…
Сльози радості котяться по щоках матері. Вона мовчить, вбирає в серце дорогий голос. О, яке щастя, доле моя! Буде летіти син у таємні світи, і слідом за ним простелеться материнське благословення.
І чорна безодня оживе від подиху тієї любові, і стане вона колись домівкою, як і тепла, обжита Земля…
Спи, мій синку… Спи, Андрійку… Хай пройдуть перед тобою дитячі роки, хай напоять душу твою цілющими спогадами дитинства.
А син дрімає, знеможений враженнями літнього дня, думами, потоком буряних мрій. В туманній свідомості народжуються і згасають дивні видіння…
…Вихором проносяться зірки на тлі чорного неба. Мов опале листя за вітром, спадають вони в темний океан, що котить важкі хвилі з невідомості. З глибини Космосу наближається вогняна крапка. Вона блискавично виростає, перетворюється в сяючий корабель. Він не схожий на ракети Землі… Це — зорельот далекого світу!
На шляху корабля виростають гострі зубці скель. Сильний удар! Полум’я вибуху високо здіймається в небо, осяває океан зловісним промінням. Андрій кидається вперед, простягаючи руки. Він несамовито кричить: “Там же люди, живі істоти! Вони загинуть!..”
— Вставай, Андрійку! Проснись! — чується турботливий голос матері.
Що таке? Чому зник чужий зорельот? Де подівся океан?..
Андрій схоплюється з призьби, протирає очі. Навколо ніч. Місяць схиляється до заходу, а в воротях стоїть листоноша — молода дівчина. Вона несміливо підходите до Савенка, вибачливо всміхається.
— Я не хотіла турбувати. Але тут написано— терміново!..
— Що таке? —не розуміє Андрій.
— Телеграма, — ледве чутно сказала мати. Вона затамувала подих, чекала. Невже? Невже знову розлука? За що? Чому? Не слід було так радіти…
Андрій розкрив листочок, при світлі місяця прочитав телеграму, рвучко повернувся до матері.
— Мені треба їхати, мамо!..
Не скрикнула, не заплакала. Тільки схилила голову, прошепотіла:
— Коли?
— Зараз. Негайно.
— І не приїдеш знову?
— Не знаю…
— Коли ж тебе ждати, синку?..
— Не знаю, ненько…
СИГНАЛ ТРИВОГИ
Соколов не спав три доби. Дні й ночі проводив він у лабораторії, досліджуючи таємничий предмет, принесений ракетою. На четверту ніч він вирішив відпочити.
Увійшовши в кабінет, він машинально включив телевізор і приліг на диван. Ішла передача якогось європейського телевізійного центра. На екрані діялося щось незрозуміле: з космічного простору на Землю опускалися дивні, чорні й страшні, грибоподібні апарати. З їхніх люків виповзали потворні істоти, схожі на восьминогів. Вони пересаджувалися в легені, рухливі машини, будувалися рядами й мчалися над Землею, спопеляючи полум’ям своїх випромінювачів усе, що попадалося на шляху — села, міста, поля. На обрії піднімалися гігантські стовпи диму від ядерних вибухів. По Землі котився вогненний вихор…