ПРОЩАННЯ
Соколов уже був біля дверей кабінету, коли пролунав дзвінок телевізофона. Академік підійшов до столу. На екрані з’явилось обличчя Семюеля Мена. Він привітався і вибачливо сказав:
— Я сьогодні лечу додому. Дізнався, що ви тепер будете проводжати своїх космонавтів. Чи не можна .. мені… ще раз побачити їх?
— О прошу! Я чекатиму вас біля під’їзду Комітету…
Мен секунду помовчав, ніби обдумував щось, потім повільно промовив:
— Весь світ стривожений… Всі вважають, що людство напередодні чогось надзвичайного… Хто виявиться правим? Ви чи я?..
Соколов засміявся.
— Поговоримо в машині. Я мушу поспішати…
Через кілька хвилин прозорий електромобіль, минувши розкішні сади Космограда, вирвався на бетоновану автостраду. Поряд з Соколовим сидів задуманий Мен. Він неуважно дивився на буйні плантації кукурудзи, що розмаїтою стрічкою слалися мимо, і говорив, наче вві сні:
— Я не спав цю ніч, містер Соколов. Я думав… Я шукав помилки в своїх переконаннях…
— Ну і як? Знайшли? — поцікавився академік.
— Туман… Вся історія — це боротьба протилежних сил, ідей. Так було завжди. Так є. Так мусить бути. Але у вашому стремлінні до єднання з чужими світами я бачу щось інше. Звідки воно? Чи не порушення це законів Природи? Що вийде з вашого задуму?..
— Тільки одне, — серйозно відповів Соколов. — Велетенський стрибок у Знанні. Ми давно збагнули, що новим рівням свідомості відповідають нові закони. Ворожість, притаманна нижчим соціальним формаціям, у вищих суспільствах мусить замінитися прекрасною боротьбою за істину. Наша країна вже стала на цей шлях. Ми без страху йдемо назустріч заклику з Космосу… Ми знаємо, що той заклик посланий Розумом. Чого ж боятися?
— Я, напевне, просто невіглас, — знизав плечима Мен. — Все ж таки симпатія або антипатія часто викликаються навіть формами — приємними чи неприємними. І це на Землі, де природа єдина, рідна і близька нам. А що можна сказати про породження чужих світів? Що спільного } них і в нас?..
— Гармонія, — лаконічно відповів Соколов. — Звук можна записати численними способами — магнітним, механічним, світловим. Але Моцарт, записаний будь-яким з цих способів, залишиться Моцартом. Яка б не була структура живих істот, які б не були в них почуття, вони теж, як і ми, йдуть до гармонії з Природою. А Природа, як я твердо переконаний, існує реально. Отже, шляхи її пізнання, які вийшли з абсолютно різних світів, все одно зустрінуться в одному пункті…
— Може… Хай буде так, — приглушено озвався Мен. — Ви знаєте, дуже важко під кінець життя переконуватися, що ти десь помилявся. Це буде страшна катастрофа…
Соколов весело засміявся, похитав головою.
— Не зовсім так, містер Мен! Не зовсім так! Прямого знання нема. Щоб ствердити якусь суть, треба, щоб існувала антисуть. Щоб відзначити світло, треба відчути тьму…
— Невесела перспектива… Всі мої переконання стануть тьмою, на тлі якої засяє ваша істина? Чи не так?..
— А яке це має, зрештою, значення? Кожен чесний чоловік робить те, що він вважає правильним… Але ось вже недалеко космодром…
Мен поглянув ліворуч. Там на обрії вимальовувались гігантські ферми естакад, кранів Поміж ними стояло сторч кілька металевих сигар — ракет.
Мен жваво повернувся до Соколова, в його очах майнула зацікавленість.
— Як же ви вирішили проблему такого далекого польоту? Чи не можна дізнатися про це?
— Залюбки. Ніякого секрету нема. План дуже ризикований, але абсолютно реальний. Такі досвідчені пілоти, як Огнєв і Савенко, безумовно здійснять його. Ви знаєте принцип нових двигунів?..
— Майже ні…
— Детально прочитаєте в спеціальних журналах. Я скажу коротко. В кораблі є два двигуна. Один — для розгону в атмосфері — електротермічний, другий — для польоту в Космосі — іонний. Силова установка — ядерна. Вона переводить енергію ядра безпосередньо в електроенергію…
— Про іонний двигун я знаю, — озвався Мен. — Це давня конструкція. А про термічний — не чув…
— Теж нічого принципово нового. В спеціальному каналі створюється температура біля десяти тисяч градусів. Робоча рідина перетворюється в плазму і реактивним потоком вилітає в дюзи. Під час польоту в атмосфері спеціальні насоси, встановлені на носі корабля, всмоктують повітря, конденсують його, поповнюючи таким чином втрачене. В попередньому проекті цього вистачало, щоб стартувати з Марса і повернутися на Землю…
— А тепер?..
— Тепер ні. Довелося поламати голову. Огнєв запропонував геніально простий вихід Супутник Сатурна Титан мас надзвичайно густу атмосферу. Перш ніж сідати на Мімас, який не має повітря, корабель зробить кілька витків у атмосфері Титана, щоб набрати в баки робочої речовини…
— Чудово. Але ж це дуже важко…
— Я вірю нашим хлопцям… Отже, вони сядуть на Мімас, виконають завдання, а повертаючись, знову поповнять пальне в атмосфері Титана…
— Ви говорите так, ніби впевнені в успіху…
Соколов нахмурився, помовчав, ніби підшукуючи слова, потім зітхнув.
— Так… Очевидно, що дійсність не завжди збігається з планом… Проте, якщо нема певності — краще нічого не починати.
Електромобіль з шурхотом вискочив на бетоноване покриття космодрому і зупинився біля великого купола диспетчерського пункту. Соколов вийшов з машини, з хвилюванням попрямував до входу. Побачив три постаті. Дві високі, одну — тоненьку, струнку. Всього кілька кроків мав зробити академік, а за той нікчемний відрізок часу перед його внутрішнім поглядом пролинула вічність…
Мільйони людей, мільйони юнаків і дітей омріювали ці знаменні дні. Вони тисячі разів проводжали своїх героїв у далекі світи, вболівали за ними в тяжких пригодах, допомагали в нещастях, раділи успіхам. І ось… ожили сторінки книг Живі герої стоять на полі космодрому, готуються в небезпечний шлях. Чи повернуться вони? Чи допоможе їм пристрасне бажання мільйонів сердець?
Вуста Соколова мовчали. Він зупинився перед своїми учнями, зустрівся з поглядом кожного.
Огнєв. Людина-камінь. Суворе обличчя, а глибоко, в очах — океан ніжності. За нього можна бути спокійним. Корабель в надійних руках.
Савенко. Мрійник, безстрашний астронавт. Для нього нема в світі перешкод. Колись ця його риса була небезпечною. Ще досі пам’ятає Соколов, як Савенко під час пробного польоту е кілька разів перевищив швидкість учбової ракети, форсувавши двигуни. За це він був на місяць позбавлений права на політ. Що ж, така пристрасть притаманна юності. Але тепер бунтівливе море заковане в гранітні береги міцної волі. На Савенка можна покластися в будь-якій скруті…
Шура… Олександра Місяць. Радистка корабля. Феноменальна дівчина. В двадцять років вона вже інженер вищого класу. І навіть опанувала майстерність пілотування ракет на трасі Земля–Місяць…
Дівчина перша кинулася до Соколова, припала до грудей. Потім схилилася, поцілувала його руку.
Академік зніяковів, поцілував її в лоб.
— Для чого ти… Шурочко?
Обличчя Шури поблідло. Вона крізь сльози дивилася на Соколова і говорила щирі, сердечні слова:
— Ви не тільки людина… Ви символ майбутнього… Вам будуть наслідувати тисячі юнаків і дівчат, які ще навіть не родилися… Ось чому я цілую ваші руки… Спасибі вам за все… Сергію Олександровичу… Спасибі, учителю., ви так багато зробили для нас… спасибі за велику, чудесну дорогу…
Хвиля ніжності залила душу Соколова. Але він стриманий, навіть трошки суворий.
— Спасибі, Шуро… Але всі ми лише здійснюємо мрію покоління… Ми тільки стріла в руках планети…
З Огневим і Савенком обнялися мовчки, поцілувалися по-слов’янському. Підійшов Мен, потиснув руку Шурі. Повернувся до Огнєва і Савенка. З трудом підбираючи слова, сказав: