Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 11)

      — Ні, ні! — Оксана нетерпляче нахмурила брови, прикусила губу. — Пройшло. Просто запаморочилося в голові… Дякую.

      Покоївка відійшла, зникла за поворотом. Оксана рішуче натиснула кнопку дзвінка. Згори, з динаміка над дверима почувся голос:

      — Прошу…

      Двері безшумно відчинилися. Оксана, затамувавши подих, увійшла до вузького передпокою. З глибини кімнати з’явилася висока постать. Ось вона на мить зупинилася. Запанувала тривожна, напружена мовчанка. Оксана, слабіючи, притулилася до стіни. Мов крізь туман, бачила, як він кинувся до неї, чула болючий і торжествуючий крик:

      — Оксано!

      Він, Василь. Живий, неушкоджений! У напівмороці передпокою Оксана бачить його обличчя. Такий, як і був — молодий, прекрасний, сильний. Він цілує їй руки, дивиться ніжним поглядом в її очі.

      — Оксано, друже мій? — шепоче він. — Як бачите, наше побачення трохи затяглося…

      Що він говорить!!! Боже, що він сказав? Трохи?!

      — Світло, — ледве чутно сказала Оксана, холодіючи від думки про те, що зараз має статися.

      Василь здивовано відступив крок назад.

      — Навіщо, Оксано?

      — Світло…

      Спалахнула велика лампа вгорі, осяяла м’яким матовим промінням кімнату. Василь скрикнув. Він розширеними очима здивовано дивився на Оксану, не маючи змоги промовити хоч слово. А в свідомості вирувала болюча думка:

      “Ні, це не та Оксана! Зовсім сива, змарніла. Тільки очі ті самі — блискучі, лагідні, зеленкуваті, ніби морська вода. Що ж трапилося, що трапилося?”

      Оксана прикрила долонею очі, сумно промовила:

      — Так, Василю… затяглося наше побачення… На двадцять п’ять років. Чверть століття. Ви бачите, що сталося зі мною? Але ви? Що з вами?.. Чому ви такий, як і тоді, в роки нашої юності?..

      Василь стиснув кулаки так, що пальці побіліли, лоб його болісно зморщився.

      — В польоті для нас пройшло за відносним часом півмісяця, а тут…

      — А тут, — похиливши голову, закінчила Оксана, — молода дівчина перетворилася в стару бабу… Сумно закінчилося наше побачення, Василю…

      — Оксано! — з болем простогнав Василь. — Ще нічого не втрачено! Ми з професором привезли з іншого світу таємницю довголіття і молодості. Наші вчені розгадають ці тайни, вам повернуть молодість, і тоді…

      Жінка заперечливо похитала головою. її наповнені сльозами прекрасні очі усміхались.

      — Попливла моя молодість, любий хлопче, в такі краї, звідки ніщо не повертається… Для чого даремні старання? Оживляти труп? Ні, не треба. У вас інша дорога. Випадково чи волею долі ви перескочили через покоління — це ж чудесно! Хіба ви не мріяли раніше про таке?

      — А ви, Оксано?..

      — Що я? Я ждала… Я мріяла… Я несла вас у серці, як святиню. Ви допомагали мені в житті, в роботі. Спасибі вам за це!..

      — Оксано…

      — Не треба, зачекайте!.. Бачите, я спокійна. Уже все пройшло… І ви не сумуйте. Все закономірно. Ви зустрінете іншу Оксану…

      — Що ви говорите?

      — Смішний мій юначе! Ви ж син мій… Не дивуйтеся, саме син! У мене є син Василь, він майже ваш ровесник…

      — Син? Василь? — здивувався Горовий,

      — Так… Ім’я йому я дала на пам’ять про вас. Я познайомлю його з вами, він теж космонавт…

      Щось обірвалося в грудях Василя, стисло в горлі. Він сів у крісло і, схопивши голову руками, глухо заридав. Оксана метнулася до нього, ніжно відвела долоні від обличчя.

      Очі його потемніли, щелепи були міцно стиснуті.

      — Що я наробив? Для чого? Я втратив вас… Оксано…

      — Навіщо так говорити? Чи ви це? Ні, не вірю… Подивіться в мої очі… Смішний, хороший хлопче! Не жалкуйте… Любов ви ще знайдете — я певна, а те, що бачили ви… навряд чи побачить хто-небудь з нашого покоління…

      Василь здригнувся, завмер. Погляд його затуманився.

      — Так, це правда, — прошепотів він. Очі його заіскрилися дивними огнями, обличчя освітилося якимсь внутрішнім світлом. А може, то тільки краплі сліз на віях? Чи гра проміння від вуличних ліхтарів та неонових реклам? Ні, то відблиски велетенських зоряних спіралей, відгомін небаченого, дивовижного чужого життя…

      — Сідайте, Оксано… сідайте і слухайте… Я розповім вам про нашу неймовірну подорож… про подорож у далекий і дивний світ…

 

Частина друга

На краю Космосу

ПРОБУДЖЕННЯ

 

      Останнє, що я пам’ятаю, — музика. Дивні, гармонійні акорди, могутні і пестливі, рвали моє тіло на частки, висмоктували кров, руйнували мозок. Свідомість жила ще якусь мить. І в ту неповторну частку часу мені здалося, що я падаю в густу, тягучу чорну рідину… Правда, навіть чорною її назвати не можна. Це був морок — густий, непроникливий, всепоглинаючий. В ньому розтанули, розвіялися мої почуття, бажання, воля, розум. Мільйони голок впилися гострими вістрями в нерви, але той біль був десь ніби поряд зі мною. Гарячий вихор налетів, захопив те, що залишилося від мене, і покотив залишки свідомості по безконечних сходах… вниз і вниз…

      Залишилася тільки музика… І я був музикою… Я був дивною гармонією, прекрасною гамою звуків, що кружляли в замкнутому сферичному просторі, звиваючись у тугу спіраль і знову розкручуючись. Неймовірне, неземне, казкове відчуття…

      Музика звучала довго, дуже довго… чи, може, мені так здавалося, бо не було взірця, виміру, з яким би я міг порівняти свої враження… і не було також пам’яті про минулий світ, про Землю, друзів, навіть… про вас, Оксано…

      Гармонія спрощувалася, звуки злітали з недосяжних висот, зливалися в єдине русло, з’єднувалися в один могутній звук, в одну ноту. Нота блискавично мчала десь в безконечність, рвала чорний морок простору, розкидала навколо блакитні іскри, хвилювала неосяжний океан небуття… Тим хвилюванням був я… Тепер я певен, що якби замовкла нота, наступила б смерть… Життя, інтелект, почуття, — все, що складало мене, жило в тій ноті, як живе рослина в зерні, в спорі, як живе майбутня машина в мозку конструктора, як живе ціле покоління грядущих людей в поцілунку закоханих…

      Та ось нота роздвоїлася, звуки розійшлися в неозору даль, охопили собою безконечність і зійшлися знову. А в те велетенське коло полилися інші акорди, сплітаючись у знайому мелодію. Мелодія наростала, могутнішала, сповнювалася значимістю і змістом…

      І ось…. у суцільному потоці замерехтіли перші проблиски світла… та ні, не світла… то ще були тільки розмаїті плями… Вони химерно спліталися між собою у такт з гармонією, знову розходилися, яснішали. Звуки і фарби з’єднувалися, закручувалися спіраллю і мчали все швидше і швидше вузьким, стрімким і пружним потоком.

      То був потік життя, знову народженої дійсності. Поверталася свідомість, почуття, пам’ять. Я відчув самого себе, своє “я”. Потім прийшла радість буття. Я довго ще не міг згадати, що зі мною. Не хотілося розплющувати очей, ворушити руками й ногами. Відчувалася дивовижна легкість, свіжість.

      Нарешті, музика поволі затихла. Останні її звуки одлунали і покотилися в далечінь… Згасли й дивовижні фарби, що супроводжували гармонію. Мені захотілося руху, життя…

      Я поворушив пальцями рук і ніг. Щось заважало. Глибоко вдихнув повітря. Груди міцно обплутувало щось м’яке. Я розплющив очі…

      Навколо мерехтіла ніжна блакить. Крізь цей лагідний тон ледь помітним серпанком пливла зеленкувата імла. І тут… я згадав!.. Ми ж разом з професором мали вилетіти з Землі! Що трапилося? Чому я не відчуваю ніякого польоту? Чому навколо така незвичайна тиша? Може, в чужому апараті знову щось зіпсувалося?

      Та вже в наступну секунду я збагнув, що помиляюся. Адже при вильоті крізь прозору сферу апарата було видно стіну лісу, небо і зелену галявину. А тепер нічого цього не було…

      Даремно я намагався розглядіти що-небудь за межами нашої кулі. Нічого знайомого! Якісь непевні обриси, примарні плями, райдужні кола…

      Мною оволоділо нетерпіння. Не вічно ж лежати в цих невидимих обіймах! Треба якось вийти з кулі…

      Апарат ніби відчув моє бажання. Тиск слабшав, обійми розмикалися. Потім безшумно розчинилися “дверцята” моєї тюрми. З неймовірним хвилюванням я зробив крок уперед. Потім другий. Озирнувся. Я опинився в знайомому овальному коридорі, посеред сфери.

      Навколо нікого не було, але мені стало якось ніяково, бо я не мав на собі ніякої одежини. В ту ж мить в кінці приміщення з’явився отвір, і з нього вийшов іншопланетний космонавт в своєму чорному одязі.

      Чужинець запитливо поглянув на мене, зрозумів. В його очах промайнула лагідна посмішка. Він відкрив якусь нішу і подав мені щось на зразок комбінезона, але малесенького, зовсім дитячого розміру.

      Я здивовано знизав плечима. Космонавт відкрив долоню, на якій лежав мініатюрний апарат-перекладач.

      — Не дивуйтеся, — почулося з отвору. — Вбрання еластичне, підходить на будь-кого.

      Я спробував. Справді темно-синя тканина легко розтягувалася. Вона м’яко облягала мої руки і ноги, зімкнувшись на шиї. Залишався ще своєрідний капюшон, але я не захотів закривати вуха. Космонавт оглянув мене, задоволено кивнув. Я з подивом відзначив, що хоч руки мої й закриті, почуття легкості й свіжості залишилося.

      Чужинець відчинив сусідню нішу. Я ждав, що звідти вийде професор Діжа. Минуло кілька секунд. Почулося радісне зітхання, потім у коридорі з’явилася постать людини.

      Я був здивований до краю. Що таке? Галюцинація? Перед нами стояла земна людина, але не професор Діжа. Це був молодий, худорлявий хлопець, міцно збудований, з матово-білим тілом і стрункою поставою. І потім… в Івана Ігнатовича була лисина, а в цього незнайомця он яка чорна чуприна! Тільки форма носа та погляд невеликих очей чимось нагадували “консервованого Моржа”. Напевне, космонавт взяв ще якусь людину з Землі?!

      — Прибули, Василю? — почулося запитання.

      Я був зовсім приголомшений і, мабуть, мав кумедний вигляд, бо хлопець зареготався.

      — Що з вами? Чого ви витріщилися на мене? Не впізнаєте?

      — Хто ви?

      — Як? — заїкнувся хлопець. — Ви не впізнаєте мене, Василю? Що ж зі мною трапилося? Невже триклята машина так мене покалічила? Я завжди був переконаний, що кібернетика до добра не доведе! Бач ти — людину консервувати, а потім знову воскрешати!

      Я не міг стриматися від усмішки, слухаючи цю тираду. Перед нами був все-таки професор Діжа, тільки чомусь він став молодшим на добрих тридцять років.

      — Заспокойтеся, Іване Ігнатовичу, — озвався я. — Якщо апарат змінив вас, то, повірте, тільки на краще. Погляньте хоча б на руки!

      Помолоділий професор простяг руки вперед, занепокоєно оглянув їх. В його очах промайнув вираз здивування, а потім задоволення.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3279
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3344

Пошук на сайті: