Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3248
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3294
      — Гм… гм! Дивно! Неймовірна трансформація! Невже вони вміють омолоджувати? Я добре бачу, що моя шкіра така, як була в дні юності! Дзеркало! Дайте мені дзеркало!..

      — Пробачте, професоре, — розвів я руками, — але в мене, крім оцієї чудної одежини, нічого нема… А у вас тим більше…

      Тільки тут Іван Ігнатович зрозумів, що він голий. На його щоках спалахнув рум’янець. Він жестом попросив що-небудь прикритися. Космонавт подав йому таке ж вбрання, як і в мене. Одягнувшись, професор знову попросив дзеркало. Чужинець якусь мить задумливо згадував, потім розвів руками.

      — Я зрозумів. Але тут нічого подібного нема. В нас в далекі часи теж вживали шліфовані поверхні, які відбивають світло. Такі речі використовували, крім побуту, в астрономії, для конденсування променів далеких світил…

      — Рефлектор! — задоволено озвався професор.

      — Але то була первісна стадія культури, — продовжував космонавт. — Тепер у нас інша техніка, інші методи. Потім ви зрозумієте…

      — Не знаю, яка тут техніка, — пробубонів Іван Ігнатович, — а подивитись на свою фізіономію нема змоги, це я добре зрозумів. То скажіть же, яким чином я став молодим? Та й супутник мій теж якийсь інший, ніби обновлений…

      Я справді відчував себе незвичайно легко, піднесено. Думки були ясні, чіткі.

      — Нічого складного нема, — сказав космонавт. — Записуючи вас у свою “пам’ять”, апарат запам’ятовує тільки потрібні, здорові елементи, а все непотрібне для організму — залишається поза програмою…

      — Зрозумів! — вигукнув професор. — Чорт забери! Це ж здорово! Це ж вирішення проблеми довголіття!..

      — Так, — підтвердив космонавт. — Ви, напевне, житимете набагато довше, ніж ваші ровесники.

      — Ех, нам би на Землю таку машину, — заздрісно сказав Іван Ігнатович.

      Космонавт похитав головою.

      — Ви все одно не зрозумієте. Поки що. Пройде десять–двадцять тисяч років, і тоді…

      Професор штовхнув мене під бік, підморгнув.

      — А він — наш господар — гуморист! Десять–двадцять тисяч! Гм. Так ніби день–два!

      — Що ви сказали? — не зрозумів чужинець.

      — Це я так, про себе…

      Космонавт граціозно підняв руку, доторкнувся до стелі. Спереду виникло яскраве світло. Воно було голубуватих тонів, переливалося ніжними, ледь помітними хвилями. Прозорі пластини сфери розсунулися, відкриваючи широкий отвір входу.

      Чужинець подивився на нас, гостинно розпростер руки.

      — Ви хотіли бачити мій світ? Виходьте. Ми прибули на кордон нашої системи…

 

СВІТ БЛАКИТНОЇ МРІЇ

 

      Мені важко знайти слова в нашій мові, щоб передати ті враження. Все було надзвичайне, дивовижне, казкове. Інколи в мене виникало почуття, ніби я сплю і бачу якийсь чудесний світ блакитної мрії. Так я й назвав той край, таким він і залишився у моїй пам’яті до сьогоднішнього дня.

      Ми вийшли з кулі. Я сподівався побачити незнайому розкішну природу чужої планети. Та ніякої природи не було.

      Під нами мерехтіла блакитна підлога. Навколо, в зеленкуватому тумані, здіймалися вгору тонкі обриси прекрасних будівель — гармонійних і легких. Здавалося, то не будівлі, а породження мрії якогось геніального художника, плід натхнення великого поета, чудова симфонія фарб, звуків і ліній.

      Недарма ніяких рослин ми не бачили навколо будівель — вони були б просто зайвими і непотрібними… Я зрозумів, що тутешні люди перевершили природу в своїх можливостях і тому, очевидно, відмовилися від її краси, створивши свою власну, за велінням розуму, почуття…

      Я був ніби у сні. Голова паморочилася, перед очима пливли барвисті кола. Та й не дивно. Жити на планеті, де ще тільки мріють про польоти на Місяць, де ще живуть у тісних і темних приміщеннях, де вважають архітектурними поемами древні собори з важких брил каменю, і раптом потрапити в такий легендарний світ. Напружені нерви ледве витримували ті відчуття.

      Я поглянув угору. Над нами розстилалося оксамитно-чорне небо, всіяне яскравими вогниками крупних зірок. Але звідки ж світло, якщо тепер ніч?

      Я здивовано оглянувся. Світло випромінювали самі будівлі, підлога навколо, кожен предмет. Хвилі м’якого проміння, здавалося, пливли просто в повітрі.

      — Що це за планета? — не стримався я. — І чому таке темне небо? Невже атмосферна оболонка дуже тонка?

      — Це не планета, — усміхнувся космонавт. — Це космічна станція для міжзоряних кораблів. Тут є все необхідне — інформація, пальне, запасні апарати.

      — Станція? Така велетенська? — ахнув професор.

      — Це ще не дуже велика. Є набагато більші. Ми можемо обійти навколо, я вам дещо поясню…

      Космонавт рушив уперед, ми за ним. Йти було легко, настільки легко, що хотілося підскочити і летіти над поверхнею дивної споруди. Сухе, насичене озоном повітря живлющим джерелом вливалося до легенів, збуджувало думку, підбадьорювало. Якось підсвідомо я сприймав слова космонавта, що йшов попереду і пояснював призначення будівель.

      Я дізнався, що ми перебуваємо в середині гігантської сфери, яка має кілька кілометрів у діаметрі і зроблена з синтетичних прозорих речовин величезної щільності, яким не страшні зустрічі навіть з найбільшими метеорами. В одній половині цієї кулі влаштована система штучного тяжіння, а також будівлі з необхідною апаратурою, про які спочатку нам говорив космонавт. Він розповідав нам про принцип роботи їхніх кібернетичних машин, але я нічого не зрозумів. Пам’ятаю тільки одне — ті люди повністю поєднали біологію з механікою та електронікою. Саме на такому принципі працював той апарат, який законсервував нас в анабіозному стані і знову перевів у звичайний стан. Я запитав про музику, що супроводжувала мене в час небуття. Космонавт пояснив, що деяка частина свідомості зв’язана з системою штучного мозку для контролю. Вона настроюється на певну мелодію, певний ритм, які супроводжують перетворення. Якщо з’являються фальшиві акорди, апарат автоматично відновлює потрібний процес, не допускаючи загибелі жодного елемента “законсервованої людини”.

      Ми ввійшли до першої будівлі. Це був центр інформації. Назустріч нам з туманного отвору великої сфери вийшли дві постаті, схожі на нашого господаря. Космонавт простягнув їм руки. Всі троє радісно обнялися і довго дивилися один одному в очі. По вигляду цих розумних істот я бачив, яка напружена думка клекотить зараз в ефірі, передаючись від одної людини до другої.

      Потім “земляки” нашого господаря зацікавлено повернулися до нас і приязно захитали головами. Ми з Діжею переглянулися, ніяково затупцювали на місці, відчуваючи себе дітьми поряд з представниками цієї цивілізації.

      Згодом ті двоє зникли знову в сфері — керівному мозку станції, як пояснив космонавт. Він оглянув кілька незрозумілих апаратів, на мініатюрних екранах яких пульсували бліді вогники. Там були записи всіх новин за ті дві тисячі років, що він провів у польоті. Ви дивуєтесь, що він так багато літав? Еге, я розумію вас… Адже апарат того космонавта міг долати будь-яку відстань за мінімальні частки часу. Тут нібито протиріччя. Але він пояснив нам, що ті тисячоліття він провів у інших світах, вивчаючи тамтешню цивілізацію.

      Все, що розповідав чужинець, було дуже й дуже складне. Тому я частково не сприймав те, що він говорив, натомість знову й знову милувався формами чарівних будівель.

      Правду кажучи, я не зміг би ні намалювати хоч приблизно тих споруд, ні описати їх. Це було щось поза буденним, звичайним сприйманням. Я бачив гармонійне, м’яке сплетіння ледве вловимих ліній, які бурхливо… так, так, саме бурхливо охоплювали свідомість і несли її на крилах уяви в царство дивної мрії. Як пояснити вам таке відчуття?

      Це можна порівняти хіба з морською хвилею під час бурі. Бачиш її форму, колір, заглядаєш в прозору глибінь, милуєшся міріадами бризок, що райдугою горять проти сонця, але не можеш охопити її, як щось ціле.

      Я ніяк не міг збагнути, як можна створити такі споруди і з допомогою чого. Професор теж не відводив погляду од велетенського купола, що мінився мільйонами відтінків барв, ніби грав якусь чарівну симфонію променів.

      Отямившись, ми запитали космонавта, хто і як будував ці архітектурні шедеври.

      Космонавт здивовано поглянув на нас, ніби не міг збагнути, чого ми хочемо.

      — Цей метод у нас вважається уже застарілим. Тепер будують набагато швидше і ефективніше. Художник-архітектор одержує замовлення побудувати необхідну споруду, йому надають потрібні автомати, матеріали. У всякого художника є свої мрії, задуми, видіння. Наймиліші мрії він втілює в реальні споруди…

      — Як саме? — не стерпів я.

      — Через ланцюг проміжних кібернетичних апаратів, — відповів космонавт. — Невже ви не розумієте? Ну, може, у вас використовують машини для трансформування слабких м’язових зусиль в набагато сильніші?..

      — Маніпулятори, — шепнув професор.

      Я сказав, що на Землі щось подібне є, але тільки на початку свого розвитку.

      — Саме на такому принципі проводиться у нас будівництво, — вів далі космонавт. — Думки архітектора чи конструктора перетворюються в енергетичні сигнали, а згідно тих сигналів автомати роблять все, що задумано. Ясно й просто…

      — Хм, — озвався професор. — Для них це ясно й просто. А в нас голова обертом іде…

      Я згодився з ним і попросив космонавта, щоб він розповів нам про свою планету, про її людей, про їх життя і роботу. А перед тим щоб він назвав своє ім’я, бо якось негарно говорити з людиною і не знати, як до неї звертатися.

      У відповідь ми почули якусь плутанину. Апарат-перекладач явно не знав, як передати нашими звуками ім’я чужинця. Космонавт занепокоєно нахмурився. На ніжно-фіолетовому обличчі поповзли сірі плями, глибокі очі потемніли. Я всім єством своїм відчував напружену роботу колосального мозку чужинця. Він напевне намагався збагнути, як спростити своє ім’я, щоб воно стало доступним нашому сприйманню. Нарешті в погляді його з’явився вираз задоволення.

      — Я знаю, — почулася відповідь. — Це буде приблизно значити Народжений Небом. А тепер підійдіть сюди, я познайомлю вас з нашою системою і розповім про історію нашої раси…

 

РОЗПОВІДЬ НАРОДЖЕНОГО НЕБОМ

 

      В стіні будівлі відкрився темний отвір. Він розширювався, охоплюючи всю верхню половину сфери. Мені стало моторошно. Створювалося враження, ніби ми стоїмо на якомусь диску, а навкруги нічого нема, крім безконечної пустелі Космосу. Над нами горіли яскраві зірки кулястого скупчення. За ними розкинулася на чверть неба гігантська зоряна спіраль — безумовно, галактика, схожа на нашу власну. Прямо перед нами простір чорнів бездонним проваллям. Там я не бачив жодної зірки, жодної туманності.

      Народжений Небом перехопив мій здивований погляд і показав рукою в той бік.

      — Не дивуйтеся. Ми на краю Космосу.

      — Що він говорить? — здвигнув плечима професор. — На краю Космосу? Гм… У нас теж колись говорили про край світу, але то було в часи зародження культури…

      Народжений Небом відчув іронію в тоні Івана Ігнатовича, легка посмішка освітила його очі. З отвору автомата-перекладача полинули слова:

      — Поняття “край Космосу” умовне. Космосом наша наука називає таку частину матеріального світу, створіннями якої являємось ми і яка доступна для вивчення, для проникнення в неї…

Пошук на сайті: