Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3237
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3284
      — Спокійно, товариші. — Потім, повернувшись до новоприбулих, сказав: — Що ви Горовий, ми можемо повірити. Я трохи пам’ятаю вас… Але Діжа — мій колега. Я в той час працював завкафедрою математики. Я бачу перед собою юнака…

      — І все-таки я Діжа! — сердито озвався Іван Ігнатович.

      — Може, й Діжа, та не та, — пожартував сивий щупленький дідок — професор біології.

      — Ну, це ти, Грицько, вже занадто! — огризнувся Іван Ігнатович.

      Дідок з несподіванки закашлявся, ображено знизав плечима.

      — Ви погано виховані, юначе! Я вам не Грицько, а Григорій Тимофійович!

      — Раніше ти цього не говорив!..

      Президент роздратовано натиснув кнопку. Пролунав дзвінок.

      — Товариші! Засідання перетворюється у фарс. Товаришу Діжа! Може, ви син Івана Ігнатовича, професора астрономії?

      — Що за дурниці! Я ніколи не мав сина!

      — Та не ви, а Іван Ігнатович Діжа, професор!

      — Я й є Діжа, професор.

      У залі засміялися.

      Іван Ігнатович розгублено розвів руками:

      — Товариші! Мені трохи дивно, що мене не визнають. Я бачу тут кількох учених, котрі раніше були моїми учнями. Адже ви Сергій Руденко? Чи не так?

      Товстий огрядний вчений заворушився, на його добродушному обличчі заграла ніякова посмішка.

      — Гм, гм. Ви вгадали. Я — Сергій Руденко. Але ж знати мене не дуже мудра штука.

      Діжа розсердився, по його худорлявому обличчю поповзли червоні плями. Він смикнув себе за вухо і роздратовано вигукнув:

      — Колись ви мене дражнили “консервованим Моржем”. Але ви, я бачу, ще більші консерватори. Нам треба доводити, що ми не верблюди. Я міг би навести багато прикладів, які наочно ствердять, що я професор астрономії. Сподіваюсь, рівень знань юнака і старого вченого неоднаковий?! Так перевірте мене!..

      — Дозвольте мені! — почувся дзвінкий голос від дверей. Потім між стільцями пройшла висока, струнка жінка. Сивіючі коси її були заплетені короною навколо голови. Біля повних вуст залягла глибока скорботна риска.

      — Оксано Іванівно? — здивувався президент. — Яким чином ви сюди?

      Зібрання вчених схвальним гомоном привітало відомого астробіолога. Вона поклонилася всім разом, посміхнулася до Василя і сказала:

      — Вибачте, що я втрутилася в суперечку, хоч і не була запрошена сюди. Ця справа безпосередньо зв’язана зі мною.

      Президент насторожився, брови його здивовано піднялися.

      — Як це зрозуміти?

      — Дуже просто. Чверть століття тому я познайомилася з Василем Горовим. Ось він перед вами. Не дивуйтеся. Він відпочивав на березі Дніпра. Там же був і професор Діжа. Я приїхала туди в гості, але їх уже не було. Горовий залишив мені записку…

      Оксана розгорнула невеликий пожовклий папірець, почала читати. Василь стиснув кулаки. Ось воно, минуле! Вертається юність, воскресає ледь вловимими тінями, звучить у тремтячому голосі сивої жінки.

      Затамувавши подих, слухали вчені. Оксана підвела обличчя, сердито зиркнула на президента.

      — Ці двоє людей прийшли сюди не для того, щоб ви встановили їх особу, а щоб розповісти про подорож в інший світ. Я стверджую, що перед вами Василь Горовий і професор Діжа. Вас дивує, що вони молоді? Послухайте їх. Пояснення дуже просте і вірогідне.

      Президент взяв записку з рук Оксани, схвильовано оглянув її. Зачудовано зиркнув на Горового, потім на професора Діжу.

      — Вчена Рада слухає вас.

      Наперед вийшов Василь. Оксана сіла на вільний стілець, стомлено заплющила очі. Не треба дивитися. Краще слухати любий голос, забути про час і сивину. За вікнами салону шумить вітер, плюскає хвиля, мимо пливуть розмаїті вогники бакенів. Ласкавий сильний голос читає вірш про велике кохання, таке кохання, що навіть вічність його не знищить.

      — Ви забули про парадокс часу!

      Оксана здригнулася. Що таке? До чого у вірші парадокс часу? Ага. Це говорить Василь. Сива жінко! Викинь з голови химеру, забудь те, що поросло бур’янами. Хай буде казка! Кожному вона потрібна. А на старості, може, ще більше, ніж у дитинстві…

      Оксана розплющила очі. Вона знову слухала дивовижну розповідь Василя. Розповідь про фантастичний політ на край Космосу, в країну голубої мрії. За вікнами хиталися каштани, ледь чутно шуміли машини, гомоніли люди. Але присутні не бачили й не чули нічого. Незміряні простори Космосу виникли перед їх уявою, полонили свідомість. Тихий голос Василя вів їх між блакитними спорудами, мчав у апараті до планети Осяйної, розкривав дивні краєвиди далекого світу, малював гігантський Храм Великої Революції і пам’ятник Вогняному Смерчу…

      Василь замовк і втомлено оглянув присутніх. Потім, після паузи, додав:

      — Найкращим підтвердженням нашої подорожі був би сам апарат, в якому ми прибули.

      — Але його нема? — озвався президент.

      — Ні. Ми загубилися в хуртовині, забули шлях.

      — Щось залишилося у вас з того світу?

      — Ні. Одежу китайські товариші викинули, адже вони не знали, що воно таке… А циліндри теж загубилися…

      — Але ми запам’ятали суть, — сказав професор Діжа. — Це дуже цінні досягнення в галузі довголіття і… як, Василю?..

      — Реактивної техніки!

      — Саме так. Гадаю, що на Землі таких відкриттів ще нема.

      Президент встав, сперся на стіл, над залом пролунав його чіткий, серйозний голос:

      — Товариші, чесне слово, я переконаний. Абсолютно. Пригода неймовірна, але ж факт. Перед нами живі експонати, які стверджують теорію відносності. Одне це робить цінним розповідь Діжі і Горового, тим більше, що наша наука ще не проводила подібних експериментів.

      У залі прокотилися оплески. Президент підняв руку, вимагаючи тиші.

      — Але, на мою думку, передавати в пресу і радіо цих повідомлень не слід.

      — Чому? — вихопилося в професора Діжі.

      — Тому що це породить нездорову сенсацію. Які докази є в нас? Ваші розповіді? Але ж такі оповідання можна вигадувати десятками. Не ображайтесь, адже я сказав, що вірю вам! Ваша молодість? Це не доказ. Косметика вже робить подібні фокуси. Деякі наукові дані про довголіття і пальне для ракет? Це теж не доказ, бо наша наука розвивається такими темпами, що невідомо сьогодні, яке відкриття буде зроблене завтра. І ще одна, слушна думка. Випадок заніс вас в неймовірно далекий світ. Навряд чи люди Землі навіть в дуже далекому майбутньому будуть спілкуватися з тим світом. То який же сенс думати про те, що не здійсниться?

      — Неправда! — гаряче озвався Василь. — Я вірю в можливість спілкування. Ви самі тільки-но сказали, що ніхто не знає сьогодні, що буде відкрито завтра!

      — Ну й вірте, — усміхнувся президент. — Чудово! Напишіть фантастичний роман про вашу подорож, хай він запалює молодь, будить мрію. Але практично ваша подорож нічого нікому не дасть. Адже ви самі майже не зрозуміли більшості їхніх відкриттів, які обігнали нашу науку на тисячі й тисячі років.

      — Правильно! — вигукнув сивий дідок. — Я думаю, що можна товаришам звернутися до спеціалістів, хай вони вивчать їхні організми. Це дуже цікаво. Адже вони омолоджені! А щодо дальшої долі, то це вже особиста справа кожного з них.

      — Згоден! — підхопив президент. — Професор Діжа після переатестації зможе зайняти місце в університеті. Правда, відбулося дуже багато змін у методиці навчання, в системі освіти, але…

      Іван Ігнатович весело глянув на президента.

      — Ні, я не повернуся на старе місце. Я змінився не тільки тілом, а й серцем, душею. Простір владно кличе мене до себе, і я… піду на той клич…

      — Ви чуєте, Оксано? — сумно усміхнувся Василь. — Коли вже консерватор Діжа скинув стару личину, то нам не можна вішати носа. Я згоден. Хай наша подорож буде сном, голубою мрією. Але ж до всякої мрії є дороги… Ходімо з вами, познайомте мене з вашим Василем. Разом з ним ми зробимо перші кроки по цій дорозі…

 

ДВА ВАСИЛІ

 

      Електромобіль безшумно виїхав на Хрещатик, влився в потік машин, що прямували в бік Дніпра. Василь і Діжа дивилися на всі боки, намагаючись відзначити будь-яку зміну, що сталася в рідному місті за двадцять п’ять років.

      Оксана задоволено посміхнулася, хитро запитала:

      — Дивуєтеся, що мало людей?

      — Еге ж. Чому це так? І магазинів ніби менше…

      — Не дивуйтеся. На кожному підприємстві і навіть у будинках є свої їдальні. В магазин ходити майже немає потреби. Хіба що цим займаються кулінарні естети. А людей в місті менше тому, що нічого тут робити, молодь не хоче після закінчення вузів залишатися в Києві. Всього чверть віку, а як змінилася психологія. Правда, і тоді вистачало романтиків, але тепер майже не знайдеш охочих бити байдики…

      — Але чому ж так мало технічних новинок?

      — А для чого? — здивувалася Оксана. — В багатьох містах світу почали будувати всякі саморушні тротуари, рухомі будинки, але в нас це не ввійшло в побут. Місто, в такому розумінні, як раніше, фактично відмирає. Тепер місто — вся країна. Є багато портативних засобів транспорту — повітряних і наземних. У будь-який час можна вилетіти чи виїхати з будь-якої місцевості. Для чого жити в тісному місті? Це просто надокучливо…

      Електромобіль промчав мимо красивого купола метро, минув заквітчаний майдан перед парком і почав спускатися вниз. Василь відзначив, що вулиці стали ніби просторіші. Цей ефект створювала відсутність всяких проводів, які раніше захаращували місто. Оксана перехопила погляд Василя, кивнула.

      — О, це було велике досягнення. Атомні батареї зробили справжню революцію. Зникли трамваї, тролейбуси, автобуси. Електромобілем може керувати всякий…

      Машина круто завернула праворуч, на Поштову площу, підкотила до високої красивої споруди. На ній великими буквами було написано: КИЇВ.

      — Річковий вокзал, — пояснила Оксана.

      — Це я пам’ятаю, — відповів Василь. — Ще при нас закладали фундамент…

      Усі троє вийшли з машини, подякували водію. Потім Василь запитливо подивився на Оксану.

      — Ви так і не скажете, куди ж ми їдемо?

      — Секрет. Сюрприз.

      — Чи не попадемо ми знову в інший світ? — засміявся Діжа.

      — Можливо. Ходімо.

      Великий вестибюль вокзалу зустрів їх прохолодою. Не встигли вони ступити кілька кроків, як до Оксани підійшов чорнявий юнак середнього зросту. Він схвильовано поглянув на Василя, на Івана Ігнатовича, схопив Горового за руку.

      — Ви Василь, правда?

Пошук на сайті: