Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3270
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3323
      — П’ять хвилин, — запевнив Гнатенко. — Там буде все — і ресторан, і буфет!

      — Правда? — зрадів Діжа. — Ну, то я готовий…

      Він легко підскочив і зник в отворі машини. Василь ще раз оглянув широке поле космодрому, зітхнув і поліз слідом за ним. Гнатенко вийняв з кишені дві чорні пов’язки, наблизився до Діжі.

      — Доведеться вам зав’язати очі на час польоту.

      Іван закліпав повіками.

      — Що це за піратські прийоми? Василю! Ми не в майбутнє прилетіли, а в часи середньовіччя! Тікаймо звідси…

      — Пізно! — зачиняючи дверцята, гримнула Оксана. — Ви в наших руках. Повний послух або скинемо на землю…

      — Без парашутів? — жалібно запитав Горовий.

      — Без…

      — Ну, то робіть з нами, що хочете. Пов’язки, то пов’язки…

      Гнатенко, сміючись, зав’язав Івану і Василю очі, помахав перед їх обличчям кулаком.

      — Тільки не зривати. Інакше — буде біда. Даєте слово?

      — Даємо!

      — Ну тоді тримайтеся!

      Сріблиста машина колихнулася, задрижала. Над нею виникло туманне коло гвинта, яке швидко понесло мініатюрний апарат у височінь…

 

ЗНОВУ РОЗЛУКА

 

      Через кілька хвилин вертоліт почав знижуватися.

      — Що, вже? — здивувався Василь.

      — Уже! — хитро відповів Гнатенко.

      — Назад в Київ прилетіли, чи що?

      — Побачиш!

      Машина легко здригнулася, заколихалася на місці. Горовий чув, що відчинилися дверцята, мотор заглух. Пролунав тихий сміх.

      — Знімати пов’язку? — крикнув Діжа.

      — Ні в якому разі! — зашипів Гнатенко. — Починається найцікавіше. Виходьте…

      Василь намацав отвір, стрибнув на землю. Під ногами шелестіла трава. В обличчя дихнув прохолодний вітрець, він ніс з собою запахи квітів і ріки. Горовий відчув, що його взяли за руку.

      — Оксано?

      — Я, друже…

      — Дивно як… Ніби в дитинстві. Що ви хочете показати мені?

      — Дитинство, Василю. Мовчіть і йдіть…

      Горовий замовк і йшов у повній темряві, спираючись на руку Оксани. Ну, звичайно, все повернулося назад. Сон закінчився, дивний, неземний сон! Минуть канікули… і він повернеться до Києва. Здавати дипломну роботу… і мріяти про чудову незнайомку… про зеленооку Оксану…

      — Оксано!

      — Я, Василю…

      — Ви плачете?

      — Ні, ні, друже… То вам здається… Мовчіть. Ще трохи.

      Під ногами м’який пісок. Він ніби запрошує лягти і спочити. Що він нагадує, який час, кого?

      — Сідайте…

      — Слава богу, — почувся буркотливий голос Діжі. — Комедія закінчилася?

      Василь обережно сів. Під ним камінь. Чому камінь? Де ж вони? Пахне димком багаття, потріскують іскри, в обличчя пашить тепло. Щось клекотить — весело, пустотливо… І пахне, пахне юхою!

      Горовий зірвав пов’язку, скочив на ноги. Ніч, зоряна ніч охопила його, обвила темно-синім серпанком, притиснула до землі. Прямо перед ним — вогнище. На триніжках — казан. А праворуч, рядом з Гнатенком та Оксаною — дід Данило. Він весь заріс бородою та вусами, згорбився, тільки очі — дитячі сині очі — сяють з хащів щетини веселими вогниками. Сміється він чи плаче?

      — Діду! — несамовито крикнув Горовий.

      — Сину!

      Обнялися гаряче, як найближчі родичі, як найрідніші люди. Дід затих в могутніх обіймах Василя, тільки плечі його дрібно тремтіли та чулося схлипування. Потім він одхилився, любовно оглянув Горового, здивовано похитав головою.

      — Чудеса, та й годі! Живий Василь! Мати рідна… Такий як і був! Коли б не читав брошури про Ейнштейна, нізащо не повірив би, що таке побачу…

      — Що я, діду! — сказав Василь зворушено. — Ви подивіться на професора!

      Дід зачудовано глянув на Діжу, який уже скинув пов’язку і, посміхаючись, наблизився до гурту.

      — Оце… професор?

      — Еге ж. Це він!

      — Той самий?

      — Той самий! Іван Ігнатович!..

      — Так він же був лисий? І старий? Ну ти — я розумію! А як же це?..

      — А його там омолодили, діду, в чужому світі… Ну та ми все розповімо!..

      — А бий тебе сила божа! — Вдарив дід руками об коліна. — Доведеться нову євангелію писати, отакі чудеса творяться! Ну, здрастуй, перероблений професор! Почоломкаємося!.. А тепер познайомтеся!

      З-за дідової спини до вогню підступив високий, дужий хлопець у білій сорочці нарозхрист, в чорних штанях. Василь пильно поглянув на нього. Хто ж це? Трохи піднятий вгору ніс, великі чорні очі, каштанове волосся…

      Хлопець наморщив ніс, застрибав на одній нозі і запищав тонким голосом:

      — Гаряче, кругле! Лежить біля посадки!..

      — Льонька! — крикнули разом Діжа і Горовий. — Не може бути!

      — Ха! — вигукнув дід. — Молодий професор може бути, а старий Льонька не може бути! Він, власною персоною!

      — Так той же був білий, як сметана!

      — Почорнів! — махнув рукою дід. — Цілуйтеся, вражі сини! Ану всі, до гурту! Бачите, юха вариться. Спеціально сома зловив для такого случаю. Спасибі Оксані, попередила, що будуть такі гості… Ну, діти, дякую вам за все…

      — За що ж, діду? — озвався Василь.

      — Мовчи. Ти ще розкажеш мені про ваші мандри. А я хочу подякувати вам за те, що… пробачте мені за дубовий язик!., за те, що дожив до світлого часу. Це ж ви мріяли про нове, чудесне життя… І воно прийшло! І очищаються душі людей від скверни віковічної, од гидоти всякої… Дихати легко, сини мої… Виднокіл уже не отам, за горою дніпровською, а між зорями. Спасибі вам, роботящі руки, голови золоті! Тепер уже і вмерти не страшно, бо кожному ясно, що вороття назад нема, де можуть ще приживатися паразити і…

      — Чиряки! — підказав Горовий.

      — І чиряки!.. Молодець! Не забув дідових слів!.. Ну, то вип’ємо ж за всіх тих, що прокладали в тяжкій праці наші ясні дороги, і за вас, любі сини мої! Чого ви так дивитеся на мене? Заплакав старий пес? Ну й що ж? Хіба нема причини? Ану тримайте стакани, згадаємо сиву давнину та вип’ємо шипучого, хмільного меду! Еге, Оксано, куди ти?

      Усі завмерли, в тривожному мовчанні дивлячись, як темна постать поволі віддалялася від багаття. Горовий одставив склянку убік, хутко наздогнав жінку. Вона не зупинилася, не обернулася.

      — Оксано! Що з вами? Куди ви?

      — Верніться назад, Василю! Не треба…

      — Ні! Так не можна. Зачекайте!..

      Він ніжно взяв її за плечі, заглянув у очі, наповнені сльозами.

      — Погляньте навколо, — прошепотіла вона. — Чари які. Та сама верба шумить плакучим листям над нами, таке ж чарівне небо і пахучі трави… І тільки я…

      — Що ви?

      — Одна я… дисонансом всьому цьому. Фальшива нота!

      — Як ви смієте, Оксано?

      — Смію, друже! Прощайте… Я піду… Тільки на пам’ять, може, прочитаєте мені свій вірш… Як колись…

      — Який з мене поет, — похмуро обізвався Василь.

      — А я почала писати вірші, — слабо усміхнулася Оксана. — І ось вам моє поетичне слово… як зуміла…

 

Стежечками старими

Не ходи.

Почуття примарами

Не буди…

Нам весни, минулої

Не вернуть,

Я пішла зозулею

В іншу путь…

Спогад тінню синьою

По сліду,

Та по ньому нині я

Не піду…

Почуття не вернеться

Золоте,

А сліди метелиця

Замете…

 

      — Хоч і погано, зате ясно… От і все, Василю… Завтра вилітаю на Марс. Там наша біологічна станція. Минуть роки… Ви завітаєте до мене… І ми зустрінемось інакше, спокійно, легко, як добрі друзі!

      — А як минуле, Оксано? — гірко промовив Горовий. — Невже треба все забути?

      — Не забути, але відкинути, — твердо відповіла жінка. — Еге, хлопче, та ви забули, що мені розповідали недавно?

      — Що ж? — понуро сказав Василь.

      — Слова Вогняного Смерча. “Не дивіться в минуле, минуле — то смерть, дивіться в майбутнє; майбутнє — то народження!” Дуже слушно сказано…

      Василь не встиг нічого відповісти. Оксана гаряче обняла його, поцілувала. Потім відступила рішуче назад.

      — Прощайте, друже!

      — Оксано!..

      Вона пройшла трохи в пітьму, зупинилася.

      — Прощай, мріє моя, любов моя! Спасибі тобі за все…

      І ось уже не чути кроків. Тільки шелест кущів та плюскіт дніпровської хвилі. Нема її, нема… А може, й не було? Може, то тільки вигаданий, вистражданий образ? Мине час, і чудовий ідеал втілиться в ще незнайомій дівчині…

      — Василю-ю-у! — докотилося з темряви.

      Горовий оглянувся. Там блимав приємний вогник, він закликав до себе, манив своєю неповторною щирістю. Там товариші, соратники майбутніх справ, бійці грядущих космічних походів…

Пошук на сайті: