Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3248
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3294
      Зв’язавшись міцною мотузкою, чотири космонавти рушили до освітленого боку астероїда. Йти було легко, хотілося підскочити, щоб пересуватися стрибками, як на Місяці. Але кожен пам’ятав про небезпеку, зв’язану з такими “експериментами”.

      Горовий ввімкнув потужний ліхтар. Гострий промінь прорізав тьму, вихопив з неї хаотичні нагромадження мертвої матерії.

      — Оплавлений базальт, — почувся голос Діжі. — Видно, що ця порода відчула на собі дію страшної температури. Не може бути, щоб тут збереглися залишки людської культури…

      — Ми ще не побували на освітленому боці, — заперечив Гнатенко. — А крім того, спостереження астрономів дуже вірогідні…

      Постать Горового, який ішов першим, зненацька з’явилася в проході між скелями. Проти сонця блиснув шолом. Командир заклично махнув рукою.

      — Скоріше до мене! — крикнув він. — Ось воно!..

      Льоня, Гнатенко і Діжа, забувши про інструкцію, прожогом кинулися до Горового. Вони проскочили скелі і приголомшено завмерли.

      Перед космонавтами темніла гігантська споруда, саме споруда, а не природний утвір. Це був кілометровий металевий циліндр, поставлений сторч. Вгорі циліндр мав пошкодження: в одсвіті сонячних променів можна було помітити рвані краї стінок товщиною в сотні метрів.

      Космонавти вражено перезирнулися. І не промовивши й слова, довго оглядали титанічну будівлю.

      — Ясно, що розумні істоти жили саме на десятій планеті, — нарешті обізвався Горовий.

      — Безумовно, — підхопив Діжа. — Гіпотеза Оксани Іванівни блискуче підтвердилася…

      — Що б могла значити така будівля? — здивовано запитав Гнатенко. — Навіщо такі розміри?

      — Згодом розгадаємо, — відповів Горовий. — Але в мене є думка… Чи не реактор це?..

      — Реактор? — недовірливо протягнув Діжа. — Таких розмірів?

      — Саме так! Ви бачите рвані краї? Стіни мають товщину до сотні метрів… Яка сила змогла б зруйнувати їх, крім енергії ядра?

      Космонавти оглянули пошкодження і мовчки згодилися з командиром. Вони рушили з місця і пішли навкруги циліндра. Циклопічні стіни не мали ніякого отвору або виступу. Напевне, вхід був під ґрунтом.

      — Василю! Дивись! — пролунав голос Гнатенка. — Праворуч дивіться! Ракета, справді ракета! І схожа на нашу земну…

      Всі дружно повернулися в той бік, куди показував Гнатенко. Там серед кам’янистих громад блищало снарядоподібне тіло.

      — А може, ще одна експедиція… з Землі? — прошепотів Діжа.

      — Ні! — різко відповів Горовий. — Апарат дуже маленький для таких перельотів. Уперед!

      Вони наблизилися до таємничої ракети, тамуючи незвичайне хвилювання. Горовий доторкнувся до обшивки, освітив ліхтарем горішню частину. В промені видно було оптичні отвори, якісь виступи.

      — Товариші! — радісно сказав командир. — Ви бачите, що апарат неушкоджений. Ми зможемо з допомогою лебідки притягти його до “Блискавиці” і забрати з собою…

      — Така додаткова вага? — з сумнівом озвався Льоня. — Ми не сядемо на Землю…

      — Залишимо на супутнику, — впевнено відповів Горовий. — А тепер треба спробувати пробратися всередину. Якщо не вдасться — залишимо спробу до повернення…

      Та не встигли космонавти пройти навколо ракети й десяти кроків, як їх чекала нова несподіванка. Поряд з снарядом, на кам’янистому виступі бовваніла постать людини! Людини чи ні? Постать була непорушною. Мандрівники затамували подих, повільно наблизилися до виступу.

      Горовий схаменувся, ввімкнув автоматичну кінокамеру. Застрекотів мініатюрний моторчик, фіксуючи фантастичне видовище.

      На шоломі істоти вирізнялися три рогоподібні виступи, вузькі плечі облягав еластичний матеріал з лускоподібним візерунком, він вільно обвисав на тілі. Горовий вимкнув кіноапарат, зайшов спереду, обережно зазирнув у прозоре віконце шолома. Звідти блиснули червоними іскрами великі, випуклі очі людини іншого світу. Вони дивилися в бік Сонця, ніби хотіли ввібрати в себе його тепло, щоб захиститися від страшного холоду простору. Скільки тисячоліть отак просидів на камені цей дивний космонавт? Як він потрапив сюди?

      Горовий обвів поглядом постаті друзів.

      — Нам надзвичайно пощастило. — Голос командира тремтів від хвилювання. — Ця істота, мабуть, і є представником тієї раси, яка таємниче загинула. Друзі мої! Негайно до роботи. Ми заберемо з собою апарат і мертву людину. Я гаряче вірю: це допоможе розгадати таємницю загибелі десятої планети.

 

З МОРОКУ ТИСЯЧОЛІТЬ

 

      Наступні місяці були найбурхливішими в житті всіх людей Землі. Повідомлення про знахідку на астероїді “Оксана” сколихнуло душі найчерствіших людей. Діти і юнаки зачитувалися кореспонденціями про експедицію Горового. Тисячі людей в Америці і Європі їхали в Крим, до Інституту астробіології, куди перевезли труп людини з десятої планети. З Марса викликали Оксану Гнатенко для участі в огляді тіла. Після огляду Оксана Гнатенко виступила із заявою, яка блискавично облетіла весь світ:

      “Завдяки сприятливим умовам, походження яких невідоме, тіло розумної істоти зберегло життєдайну потенцію. Воно перебуває в стані анабіозу при температурі двісті сімдесят два градуси по Цельсію. Я стверджую, що тіло можна оживити. Якщо це вдасться — люди Землі розгадають таємницю планети Фаетон і здобудуть неоціненні знання чужої цивілізації…”

      За прозорими стінами — манлива морська далина. Поряд, зовсім близько, колишуться віти пальм, вітер несе навколо ніжний аромат квітів. Природа владно кличе до себе, в материнські цілющі обійми. Але в залі мертва тиша. Ніхто не милується чудовими краєвидами, не думає про відпочинок. Погляди сотень учених спрямовані на чорний купол, що височіє посередині, на білосніжному чотирикутному підвищенні. Там, під тим чорним накриттям, тепер іде боротьба між життям і смертю. Дерзновенна рука людини хоче прорвати морок смерті, вернути в ясний світ свідомість і життя розумної істоти з далекої планети. Чи вдасться смілива спроба? Чи вистачить вміння і знань?..

      Серед вчених — Оксана і Василь. Вони поряд. Вуста мовчать, але серця їхні б’ються в унісон, ніби відраховують повільні секунди вічності. Особиста трагедія забута, відсунута в глибину єства новими, хвилюючими подіями. Що таке своє горе, горе одного серця, коли перед ними воскресає трагічне минуле цілої планети, великої цивілізації?!

      — Електронні машини розгадали дивні записи, знайдені нами в чужій ракеті, — прошепотів Горовий. — Це щоденник пілота, якого ми зараз воскрешаємо…

      — Що ж ви прочитали? — Це запитання Василь не почув, а прочитав на вустах Оксани.

      — Не все зрозуміло. Якісь уривки. Але трохи вимальовується картина загибелі. Це дуже цікаво і… страшно. Якби вдалося оживити тіло…

      — Якби, — мов луна обізвалася жінка.

      І знову тягучі секунди, секунди невидимої боротьби розуму з хаосом, з смертю. Та ось… Сталося!..

      На екранах замиготіли веселі зигзаги, на шкалах приладів захиталися тоненькі вусики стрілок. З сотень вуст вирвався подих радості. І знову тиша…

      Чорний ковпак з тріском одірвався від підвищення і піднявся вгору. В зеленкуватій заглибині лежало коричневе тіло. Воно вже вібрувало, здригалося, ворушилося. Вчені зашуміли.

      — Тихо! — грізно крикнув хтось.

      Тіло на підвищенні підвелося. Яка дивна, незвичайна істота! Але, безперечно, людина, носій розуму! Голова велика, звужена догори, повністю позбавлена рослинності. Шкіра суха, вкрита Дрібною лускою. За вузькими плечима хитнулися маленькі крила, вони якось зв’язані з руками. Людина-птах? Чи ні? Може, то тільки рудимент, залишок від предків?

      Розплющилися велетенські червоні очі, бездумно втупилися в простір. Та ось поступово в них з’явився свідомий вираз. Погляд людини впав на ряди вчених, сповнився здивуванням. Якусь хвилю чужинець і люди Землі дивилися один на одного в непорушній тиші. Потім груди людини-птаха судорожно затремтіли, і він, задихаючись, впав на підвищення.

      Оксана Гнатенко зірвалася з місця, голос її покрив гомін аудиторії:

      — Йому не вистачає повітря. Чуєте? Підвищіть тиск! Нам це не пошкодить, а йому необхідно!..

      Чорний ковпак знову опустився на підвищення, закриваючи воскреслого космонавта з десятої планети…

 

                  ***

 

      …Півроку вчені змагалися зі смертю, вириваючи з її кігтів життя розумної істоти, але все було безуспішно. Як показали досліди, організм чужинця був заражений смертоносною радіацією. Лише на кілька тижнів пощастило активізувати організм воскреслого і його свідомість. У ці короткі дні вчені спромоглися з допомогою електронних машин-перекладачів зрозуміти мову чужинця.

      Коли автомати відтворили слова людей Землі рідною космонавту мовою, він схопився з свого ложа, і зморшкуваті руки його радісно стиснулися на грудях.

      — Де я? — переклала машина його запитання. Фіолетові губи чужинця ледве ворушилися, в червоних очах гніздилася тривога.

      — Ви на третій від центрального світила планеті, — схвильовано відповів директор Астробіологічного інституту академік Кротов.

      — Третя планета? — тихо сказав чужинець. — Гро-оча… Притулок дикості… За моїх часів на ній жили тільки гігантські і люті тварини з мізерним інтелектом…

      Горовий перезирнувся з Оксаною.

      — Ви чуєте? Він має на увазі земних рептилій… Значить, його планета загинула десятки мільйонів років тому.

      — Де мене знайшли? — знову запитав воскреслий. — І чому я живий?

      — Вас знайшли на астероїді, — відповів Кротов. — Організм зберігся, і ми вирішили оживити вас…

      — Оживити… — Машина холодно і байдуже переклала це слово, але Оксана здригнулася, дивлячись на обличчя людини. Велике страждання світилося в незвичайних для землян очах, руки судорожно задрижали. — Для чого ви зробили це? Для чого?..

      Вчені мовчали. Запанувала важка, гнітюча тиша.

      Чужинець подивився у вікно, на далеке голубе море, і оживився.

      — А втім, хай, — пролунав його голос. — Все одно я отруєний радіацією і довго не проживу. Та й не потрібно… Один в цілому Всесвіті! Це страшно… Але я бачу за вікном бурхливе і велике життя… Ваше життя! Може, я допоможу вам своєю розповіддю про трагедію мого світу… Я задихаюсь… Можна більше повітря, сильніший тиск…

      По знаку Кротова були ввімкнуті автомати. До приміщення ринули голубі потоки рідкого повітря. Запахло прохолодою. Чужинець оживився, його фіолетові вуста відкрилися.

      — Слухайте ж мене… дивні і невідомі люди. Слухайте мене, брати по розуму. Ви почуєте про страшну трагедію планети Та-іни, сила і життя якої розвіялися в чорному мороці Космосу. Хай моя розповідь буде великою пересторогою людям вашої планети…

      Пауза… Здавалося, що замовкла вся Земля, прислухаючись до трагічних, схвильованих слів останнього жителя давно не існуючої планети.

Пошук на сайті: