Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 28)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3250
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3299
      — Веду! І вдовбуватиму у ваші дубові голови ази абстрактного мистецтва!.. Ось картина “Створення світу…” Хм! Це вже компетенція духовних осіб. А втім, дивіться — сліпуча точка. Це, напевне, “атом-батько” Леметра, в усі боки мчать промені, розділюючись на світи, галактики… Нецікаво! Йдемо далі… “Смерть космонавта”… Ну, тут я пасую… Ви всі космонавти, розумійте, як хто хоче…

      На полотні серед чорного мороку горіло криваве серце, пронизане голубими стрілами. Краплі крові стікали в простір і спалахували яскравими зірками. Друзі переглянулись і, знизавши плечима, знову довго дивилися на химерну картину.

      — Чудесна картина! — продзвенів за спинами космонавтів жіночий голос англійською мовою. — Яка глибока філософська думка!..

      — Для осла, — вихопилось у Діжі. Горовий смикнув його за руку, оглянувся. Біля них стояла молода дівчина — золотокоса, струнка, з високим чолом і блідим обличчям. Одягнена вона була в чорну блузку і малинові труси вище колін. Горовий зиркнув на її голі ноги і одвернувся. Напевне, якась розбещена панянка з викривленими смаками. Поряд з нею стара негритянка. Вона віддано і щасливо дивиться на дівчину. Мабуть, американці…

      — Я нічого подібного не бачила! — вела далі дівчина. — І як здорово зроблено. Яке проникнення в психологію героя!.. Ви незгодні зі мною, панове? Я бачу на ваших обличчях вираз незадоволення.

      — Для того, щоб зрозуміти психологію космонавта, — повернувся до дівчини Горовий, — треба ним бути!

      Пухнасті вії дівчини піднялися, на Василя зиркнули ясно-зелені очі. В них відбилося здивування, потім захоплення. Вона сплеснула руками, ляснула негритянку по плечу.

      — Джессі! Поглянь! Та це ж містер Горовий. Знаменитий космонавт! А це його друзі! Яка я рада!

      Космонавти стримано поклонилися. А дівчина радісно Щебетала далі:

      — Мене звати Барбара. Барбара Деніс. Я заздрила вам. Дуже заздрила. Але тепер — ні…

      — Чому ж то? — іронічно запитав Діжа. — Може, перевершили нас?

      — Поки що ні! — задерикувато гукнула дівчина. — Але скоро пережену!

      — Можливо! Дивлячись у чому…

      Діжа кинув іронічний погляд на голі ноги Барбари Деніс, покрутив носом. Стара негритянка заступила собою дівчину, строго поглянула на космонавтів.

      — Міс Барбара не така, як ви про неї думаєте. Міс Барбара смілива. Вона закінчує школу космонавтів. І вже два рази водила ракети на Місяць.

      Друзі здивовано подивилися на Деніс. Оця вертихвістка — космонавт? Що за дивина?

      — Джессі каже правду! — озвалася Барбара. — Я водила кораблі на Місяць. Буду працювати пілотом в космічному концерні Герда. Ну, що скажете тепер, містере Горовий?..

      Вона знову подивилася в його очі своїм ясно-зеленим поглядом, чекаючи відповіді.

      — Космос — не рекламний щит, — сухо відповів Горовий і запнувся.

      Обличчя дівчини зблідло, потім щоки залив гарячий рум’янець. В грудях Василя щось тьохнуло. На кого вона схожа? Чому так забилося серце? Кого нагадує це високе чоло, повні губи, зеленкуваті очі? Оксану! Ну, звичайно, Оксану! Ту далеку, неповторну, з дитячих років! Але ж ось вона, з’явилася перед ним ніби в казці, щоб нагадати юність! І він образив її, не бажаючи цього!

      — Я запам’ятаю ваші слова, містере Горовий! — Губи Барбари дрібно тремтіли. — Наші дороги ще зійдуться!

      — Навряд! — кинув Горовий, хоч вся його душа протестувала. Адже хотілося говорили цій дівчині теплі, хороші слова, а якийсь біс штовхав його на грубість.

      Деніс смикнула Джессі за руку.

      — Ходімо! До побачення, містере Горовий. До побачення на далекій і невідомій планеті!..

      І ось вона пішла. Пішла… Горовий не бачив ні голих ніг, ні хлоп’ячих манер дівчини… То пішла Оксана, то пішла мрія, пісня, любов… Любов? Що він думає? Хіба можна отак розпускатися? Якась випадкова вертихвістка запала в душу… і перевернула все там!..

      — А ви знаєте що? — раптом озвався Леонід. — Ця дівчина схожа на нашу спільну знайому…

      — На кого ж? — здивувався Гнатенко.

      — Ех ти, син! — докірливо сказав Леонід. — На матір твою, Оксану Іванівну!..

      Діжа не стримався і єхидно підморгнув, смикнувши себе за вухо.

      — Воно й не дивно! Хіба не бачите, що наш старий Василь не може очей звести з неї. Пропав хлопець! Десять років не дивився на жінок, а тепер… немов очманів! Егей, Василю! Заснув чи що? Правда, непоганий експонат? Ішов ти на побачення з абстракцією, а зустрів любов! Чи не так?

      Горовий не відповів…

 

ПЕРШЕ ЗАВДАННЯ БАРБАРИ

 

      Герд закрив книгу, відклав її вбік, провів по палітурці долонею.

      — Непогано. Непогано, — пробурмотів він, натискуючи кнопку сигналу. Двері до кабінету безшумно відчинилися, на порозі з’явився секретар Герда — молодий чоловік з лицем євнуха і улесливими очицями.

      — Що накажете, містере Герд?

      — Я прочитав цю книгу, Діпон. Досить цікаво. І вірогідно. Які ще є матеріали про загибель Та-іни?

      — Ніяких, містере Герд. Або майже ніяких. Вчені знайшли на Марсі та на деяких астероїдах ще деякі неістотні залишки тієї культури, але вони нічого не додають до цієї розповіді…

      — Ага. Дякую вам. А як ви думаєте, Діпон… Оксана Гнатенко не вигадала… мм… більшість подій?

      — Безумовно, вигадала! Там в передмові написано. Але частина — правда, тобто те, що розповів Сіт.

      — У передмові? Я не читаю передмов. Значить, вигадано!..

      — Не все, містере Герд. Дивлячись, що вас цікавить! Може, сам задум Нура? Хи-хи! Було б непогано й у нас… на Землі… отаке влаштувати!

      Діпон запитливо зиркнув на холодне, красиве обличчя шефа. Герд слабо посміхнувся.

      — Ситуації не повторюються, Діпон, — ліниво відповів шеф. — Земля вже проскочила потрібний для таких задумів час. Пізно. Та я не про те хотів говорити.

      — Я слухаю, шеф!

      — У мене є план. Політ на шостий супутник Юпітера. Адже планета Льо, описана в книзі, це Юпітер?

      — Так. Але я не розумію, навіщо?

      Герд пальцями постукав по столу, строго подивився на секретаря.

      — Це погано, коли ви не розумієте, Діпон. Ви повинні розуміти з півслова.

      — Іоній, містере Герд? — радісно вигукнув Діпон.

      — Еге ж. Іоній. Якщо він там був, то мусить бути й тепер.

      — Але ж минуло біля ста мільйонів років. Іоній міг повністю зникнути. Ми не знаємо періоду його розпаду.

      — Я й хочу послати експедицію, щоб з’ясувати це, — сухо відрізав Герд. — Викличте міс Деніс.

      — Як? Оте дівчисько? Та вона ж зовсім молода. Невже серйозно…

      — Ви осел, Діпон. Треба в цю експедицію послати саме її. Створиться враження, що це просто рекламний політ. Ніхто й не збагне, що Деніс летить за іонієм. Наскільки я розумію, це найсильніший серед радіоактивних елементів…

      — Ви геній, шеф!

      — Не говоріть пустих слів. Іоній прискорить побудову міжзоряного корабля. Ви знаєте, що під Москвою і Києвом будуються кораблі для польотів до інших систем?

      — Знаю, шеф, але…

      — В тому то й справа, що але… Ми не знаємо їх конструкції. Використовується сила гравітації, але як?.. Нам треба протиставити їм щось подібне по могутності. Сьогодні ж зверніться до директора мого Інституту космонавтики. Хай надішле список можливих кандидатур спеціалістів з ядерної енергетики. Вони полетять на шостий супутник.

      — Але ж це небезпечно, містере Герд. Ви читали, пам’ятаєте, яка страшна радіація!..

      — Створимо захист, — спокійно відповів Герд. — Побудуємо на супутнику тимчасові лабораторії для дослідів. Я все передбачив. Сьогодні ж викличте до мене міс Деніс. Вона вдома?

      — Так. Позавчора повернулася з Венери. Політ блискучий!

      — А ви говорите! — задоволено озвався Герд. — Справиться!

      — Обов’язково справиться! — підхопив Діпон.

      — Отже, вирішено, Діпон. Через десять днів Деніс полетить до Юпітера. Журналістам і радіо дайте відповідну інформацію. Ви зрозуміли?..

 

СТРАШНА ЗВІСТКА

 

      День згасав урочисто, велично. Сонце сховалося за гірські масиви, тільки промені його пронизували рожевими стрілами легкокрилі хмаринки. Небосхил темнів, віддалявся в безконечність. Захід наливався багрянцем, одягав у фіолетові та бузкові шати помережаний гірськими піками обрій.

      “Славно вмирає день, — подумав молодий астроном. — Мов сповнений життєвої мудрості глибокий старик… Так би вмирати всім людям — спокійно, розумно, красиво…”

      Фарби зблякли, потемніли. Чари заходу зникли. Юнак зітхнув і пішов крутою стежинкою до обсерваторії, округлі башти якої гніздилися на широкому високогірному плато.

      На небі спалахнули перші зірки. Астроном зупинився, знову замилувався роботою великого художника — природи. Тільки що перед ним творилося гігантське полотно — смерть дня, а тепер малюється не менш велична картина — народження ночі. Темна оксамитна шапка спадає на гори, небо запалює фантастичну ілюмінацію, оперізується туманним поясом Чумацького шляху…

      Астроном аж задихнувся від хвилювання. То ж міріади, квадрильйони світів палахкотять в безодні, біля них — заселені планети, що несуть на собі найбільшу силу космосу — розум! Коли ж, коли зустрінуться віч-на-віч погляди людей різних світів?

      Молодий астроном знає тільки одне — все життя, всю кров крапля по краплі, віддав би він для великого єднання світів! А в житті — все інакше! З дитинства тягнувся до неба, закінчив університет, став астрономом, і тепер день у день суха, дослідницька робота. Спостереження, фотографування, спостереження, фотографування! І так без кінця!

      Хочеться зробити захоплююче, сенсаційне відкриття!.. Як він мріяв знайти з допомогою нового гравітаційного телескопа-радара хоча б великий астероїд! І нічого!

      Астроном схаменувся і зиркнув на годинник. Пора йти. Піднявшись до обсерваторії, юнак звернув праворуч. По вузьких сходах, вирубаних прямо в скелі, він вибрався на широкий майданчик, де був установлений агрегат гравітаційного телескопа-радара. Незабаром молодий астроном уже сидів за пультом.

Пошук на сайті: