Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3257
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3304
      — Ага… Тепер зрозуміло. Це тобі сказав той тип на дебаркадері. Я його добре знаю. Самогонку глушить і спить… А ти теж гарний — по одному мерзотнику інших людей судиш…

      — Винуватий… Вибачте! — Василь так щиро посміхнувся, що старий замовк. Він поглянув на високе світле чоло хлопця, на сірі блискучі очі, наповнені дивним смутком і ласкою, і лагідно поклав почорнілу, зашкарублу від роботи долоню на його плече.

      — Ну й гаразд. Мир. І не дуже зважай на всяких таких… Хай їм біс…

      Човен знову рушив до лівого берега, а старий рибалка продовжував говорити низьким, розміреним голосом, ніби вторив дніпровській воді, що плюскотіла за бортом, ніби будував з простих, але вагомих слів чіткі, ясні і правдиві формули мудрості, перевірені довгим часом:

      — Звичайно, негарно, коли зустрічаєш в житті поганців. Вони найкращий настрій можуть зіпсувати. От буває так… Чоловік здоровий, веселий, щасливий. Взяв відпустку, поїхав відпочивати. Навколо ліс, ріка, трави, квіти… Купайся, лежи на траві, ходи в ліс. І раптом у того чоловіка вискочило на тілі кілька чиряків. Ну що таке чиряк? Дурниці? Еге! Не кажи… Всього три чиряки можуть чоловіка звести з розуму. Уяви собі — в тебе чиряк на нозі, на шиї і… ну, на невдобному місці… Шию не повернеш, в ліс гуляти не підеш, сісти — не сядеш. Не чоловік, а колода. От тобі й три чиряки. Та ще й купатися не можна, бо застудишся і тоді буде… як його називають? Ка… кур… кур…

      — Карбункул, — підказав Василь.

      — Еге ж. Одним словом, загальні збори чиряків… Василь засміявся.

      — Що, хіба я неправду кажу? Такий чоловік, як от тобі зустрічався вранці, настоящий чиряк. Псує весь настрій. Тільки ось ти перегинаєш палицю… Зустрів такого чиряка, скривився, а потім і хорошу людину зустрічаєш так, мов кислицю з’їв. Ну-ну, не сердься. І запам’ятай, що нема такого чоловіка в світі, щоб на його тілі було більше чиряків, ніж здорового тіла. Приходить час, і людина стає здоровою. Так і в житті… Профілактика потрібна, чистка… Колись люди доживуть до того, що жодного чиряка не буде…

      — Де? На тілі?

      Старий засміявся, підморгнув щетинистим оком.

      — І на тілі, і серед людей.

      — Ви вірите?

      — Аякже. До того йдеться. Інакше не варто й жити. Я часто дивуюся нишком: як то вчені сперечаються, чи варто людині жити, чи не варто, чи стає вона кращою, чи не стає?.. Читав, читав такі статейки в різних там журналах… І думаю, що такі вчені мислять не головою, а чим-небудь іншим…

      Старий іронічно хихикнув, покрутив головою, сильним поштовхом весла ввів човен у неширокий рукав Дніпра. Течія тут була повільною, вона звивалася голубим вужакою поміж густючими кучерявими лозами.

      — Ти тільки подумай, Василю, тисячоліття тому люди ходили в шкурах звіриних, билися палицями, їли одні одних, дрижали від страху перед темрявою і громом, перед зливою і пожежею. А тепер… Ну ти можеш заперечити, що й тепер є всяка пакость на світі, що й з вищою освітою або в кабінеті вченого можна бути людоїдом… Еге ж, хіба атомні бомби не людоїдство? Проте це пройде… їй-богу, пройде! Як от кір або коклюш у дітей проходить. Я часто думаю, хлопче, вночі, як вийду надвір та гляну в безмежне небо, — які чудові люди будуть в майбутньому, як житимуть чудесно! Просто казка… Тільки вбити звіра в людині, і тоді — вся природа ляже перед нею!

      — Ой, мабуть, не скоро, діду!

      — Ну то й що. А хіба Мічурін для себе вирощував сади? А робітник хіба для себе будує машини, чи селянин сам поїдає весь хліб, що вирощує? Е, хлопче, всі ми для когось робимо. Правда, по-різному… Одні так, аби день до вечора, аби скоріше до зарплати, а інші — з теплотою душевною, з любов’ю. Бо вони не просто роблять ту чи іншу річ… Вони думають про людей, які будуть користуватися плодами їх труда. Ти як вважаєш, Василю, людство рухається вперед?

      — Ну аякже!

      — Значить, людей з душевною теплотою більше, ніж чиряків. Ясно?

      Василь широко посміхнувся.

      — Ясно, діду!

      — Ну а раз ясно, то вилазь. Приїхали…

      Рукав Дніпра різко завернув праворуч, перейшов у широкий старик. На лівому березі, на піщаному горбі, виросла з-поміж кущів верболозу і осокорнику біленька хатинка з одним віконцем. На березі лежали нові куги, ліхтарі, на воді хитався, прип’ятий до верби, пошарпаний моторний човен з допотопним двигуном.

      Василь схопив торбу, черевики і вискочив на берег.

      — Ну, спасибі вам, діду. Дуже цікаво було з вами розмовляти. Приїжджайте ще сюди, їй-богу…

      — А чого мені приїжджати, — хитро осміхнувся дід. — Я тут живу…

      — То ви…

      — Еге ж, еге ж! Я Данило. Данило Романович… Василь стояв вражений, розставивши руки.

      — Ну чого дивуєшся? Іди до хати, клади начиння. Снасті для риби є? Ну й добре. Ходи туди, до кручі, там ще один рибалка. Професор. Познайомишся, разом рибу ловитимете. Хе-хе! Побачимо, що зловите. А не зловите, ввечері посьорбаємо юхи з сома. Хм, бач як побіг! Аж закуріло… Четвертак! Чи ти ба! Ну й чудило!..

 

ДИВНА УМОВА

 

      Василь розгорнув кущі, ступив на невеликий піщаний п’ятачок, що навис над водою, озирнувся. Де ж той професор? Ага, он внизу, біля берега.

      Справді, проти сонця блищала чиясь лисина, а трохи нижче, на воді, гойдався великий червоний поплавок. Василь скочив з кручі вниз, підійшов до власника лисини.

      — Ну як, клює? Здрастуйте!

      Чоловік підскочив, мов ужалений, і кібцем накинувся на Василя.

      — Якого біса ви кричите, всю рибу розігнали!?

      Незнайомий раптом замовк і розвів руками. Його сиві, ріденькі вуса під хрящуватим носом смішно смикнулися вгору і вниз.

      — Те-те-те! Кого я бачу? Та це ж… Горовий! Ну да, Василь Горовий!..

      — Іване Ігнатовичу? — й собі здивувався Василь. — От чудеса.

      Та й було чого дивуватися. Це був справді професор з кафедри астрофізики, у якого вчився Василь. Професор Діжа, або, як дражнили його студенти, “консервований Морж”. Таку дивну кличку дістав професор за виняткову впертість у захисті відмерлих теорій і за свої вуса.

      — Чого вас сюди принесло? — нарешті отямився професор.

      — Я бачу, що й ви тут?

      — Але ж я перший приїхав сюди!

      — Я не знав, професоре!

      — Послухайте, Горовий… Дніпро довгий, береги скрізь такі чудові.

      — А мені, професоре, подобається саме тут…

      — Ось як. Ну тоді доведеться мені шукати іншого місця. Чорт забери, знову все літо пропаде через вас…

      — Чим же я вам заважаю? — образився Василь. — Хіба мало кущів? Ви в одному, я в іншому…

      — А ночувати будете в Данила Романовича? — сердито запитав професор, змотуючи вудочку.

      — В нього…

      — Ще чого не вистачало. Ви мені остобісіли на лекціях!

      Іван Ігнатович раптом розкуйовдив уявне волосся, підняв кістляві руки вгору і, патетично потрясаючи ними, фальцетом закричав:

      — Я переконаний всім серцем, товариші, що життя — такий же атрибут матерії, як, скажімо, форма чи рух, простір або час!.. Ну що, хіба не так? Я запам’ятав на все життя ваші півнячі вибрики, шановний студенте, і хочу влітку відпочити від них!..

      Василь, хитро посміхнувшись, засунув одну руку до кишені, а другою, смикаючи себе за вухо, загугнявив могильним голосом:

      — Життя — це страшна випадковість у Всесвіті, товариші, і хто знає, чи вдасться колись людям Землі зустрітися з собі подібними!..

      Професор від несподіванки отетерів, потім зареготався. Василь і собі засміявся.

      — Ну й штукар, — витираючи вуса, задихався професор. — Дуже схоже! Ні-ні, я не ображаюсь, ви просто талант. Вам не в небо, а на сцену треба, Горовий… їй-богу, раджу!

      — Знову шпильки, професоре?

      — Гм, гм! Ну гаразд, не буду. Біс з вами, давайте помиримось. Взагалі, ви непоганий хлопець. Тільки одна умова…

      — Яка?

      — Не говорити на астрономічні теми. А то знову посваримося.

      — Згоден, — засміявся Василь.

      Професор Діжа почав знову розмотувати вудочку…

 

СУПЕРЕЧКА БІЛЯ ВОГНЮ

 

      Коли сутінки почали скрадати виднокрай, старий Данило вернувся з Дніпра на своїй “інвалідній моторці” (так звали в сусідніх селах його човен). Вогні на бакенах і сигнальних стовпах запалені, тепер можна відпочити.

      Від хатинки до берега вистрибом помчав хлопчина років десяти, з білою, мов сметана, головою, кирпатий, чорноокий. Це був онук Данила Льонька. “Одірви та кинь”, — казав на нього дід, а насправді дуже любив і кожного літа забирав хлопчину від батьків до себе.

      — Гості ще не прийшли з річки? — запитав Данило.

      — Нє-е, — широко посміхнувся Льонька. Рябий ніс його лукаво наморщився. — Я підглядав, як вони рибу ловлять…

      — Підглядати не можна, — суворо кинув старий, припинаючи човна до верби. — Негарно…

      Хлопчик застрибав на одній нозі навколо діда, безтурботно смикнув його за полу засмальцьованого піджака.

      — Так цікаво ж, діду! І смішно… Вони спочатку лаялися, а потім помирилися.

      — Лаялися? — недовірливо запитав дід.

      — Точно. Щось про небо говорили, але я не розібрав, потім дражнили один одного, а потім помирилися і почали ловити рибу…

      — Ну й як? Багато наловили?

      — Ги! У професора риба всі черви поїла. Він тільки й знає, що наживляє та плює на гачок…

      Данило засміявся, взяв запасний ліхтар на плечі і рушив до хатинки.

      — Так кажеш, плює, а риба не клює? — лукаво підморгнув він.

      — Еге. Так професор сказав, що тут риба якась дресирована, розсердився і ліг в кущах спати. А молодий цілий день поганяє річку спінінгом…

      — І нема?

      — Нема…

      — Гм. То гукай же їх до хати, бо помруть з голоду…

      — А вони щось гризли, чи то консерви чи то ковбасу.

      — Гукай, гукай, кажу тобі…

Пошук на сайті: