Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 31)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3237
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3284
      — Ось що, діти мої, — строго відповів дід. — Щоб мені більше про це не нагадували… Які там лікарі! Старому шкарбану сто років, а вони йому лікарів збираються привозити! Труну мені треба готувати, а не лікуватись…

      — Ви що, може й труну самі собі вистругаєте? — скипів Леонід.

      — Чого ж! Якби сила — стругав би, для чого ж людям клопіт чинити? Досить того, що нести мене будуть та закопувати… Ну, ну, не сердьтесь! Я правду кажу, хоч і жартую… Знаю, що й вилікувати мене ще можна, і трохи продовжити життя. Знаю, знаю, читав! Та тільки не треба! Вас усіх не дождуся з другої зірки, а самому скніти не хочеться. Втомився!..

      Хлопці пригнічено мовчали. Вони розуміли, що дід Данило ховає за балакучістю свій сум, горе і біль прощання.

      — Чого ж мовчите? Хіба поніміли? Чи наперед ховаєте мене? Ну, не звертайте уваги на мене, на мою балаканину… Ви краще скажіть, нічого не захопили міцного? Га? Перехилимо по стаканчику на прощання!

      — Захопили! — весело стріпнувся Гнатенко. — Зараз, діду!

      — Ну то неси! А я тим часом свій подарунок вам підготую!..

      — Який ще подарунок? — зацікавився Леонід.

      — Ага, закортіло! — засміявся дід, розгладжуючи густючий хвіст біло-зеленої бороди. — Потерпи…

      Гнатенко миттю справився до машини і назад. Він приніс пляшку спирту, кільце ковбаси, відкрив бляшанку з фруктами, нарізав хліба.

      — Оце мені подобається, — весело озвався дід, хитаючи пляшкою біля вуха. — Все як колись… Над головою шумить верба, співає хвиля, а навколо старі друзі, діти мої… Наливайте… Це що, спирт? Тим краще! Ну дай боже, щоб усе було успішно! Вертайтеся здорові, сини мої, з Центаври! Ого! Аж загорілося всередині… і в ноги вступило! Добрячий спирт! А тепер я свій суприз покажу… Дніпр! Дніпр! Де ти?

      З-за хатини вискочив, дзвінко гавкаючи, пухнастий білий цуцик з чорною латкою на грудях і, підстрибуючи, помчав до діда. Він скочив старому на коліна, облизав бороду, запитливо подивився на космонавтів, ніби дивуючись, що це за люди.

      — Де ж сюрприз? — здивувався Горовий. — Чи не оце цуценя?

      — Воно! — згодився дід. — Правда, гарне? Дніпром звати. Заберете його з собою в другий світ!..

      — Хм, — озвався Діжа. — Чи випадає нам брати собаку з собою?

      — Що значить: чи випадає? — образився дід. — Хіба можна від друзів одмовлятися? Собака — це друг! Може, він вам згодиться! А ні — просто нагадає рідний край, Дніпро широкий і мене, якщо я вам не в’ївся в печінки!.. Ну як, берете?

      — Обов’язково, діду! — розчулено сказав Горовий. — Спасибі! Знатний подарунок!..

      — Ну втішив старого! Значить, і в політ візьмете?

      — Візьмемо, даю слово!..

      — Отож то! Це все одно, що я побуду на Центаврі!.. Ну, наливай ще по одній!..

      Слова діда перебив чийсь вигук біля будинку. Всі дружно оглянулись. Хлопчина-диспетчер біг до верби, махаючи в повітрі білим папірцем.

      — Що трапилося? — занепокоєно крикнув Горовий.

      — Спішна телеграма з космодрому. Наказали негайно передати!..

      Горовий схопив папірець, похапливо прочитав текст:

      “Політ відміняється. Вашому екіпажу повернутися на космодром. Москва командирує Вас і Діжу в розпорядження Всесвітнього Конгресу Науки…”

      Космонавти широко розкритими очима дивилися на Горового, неспроможні вимовити й слова. Тишу порушив голос діда.

      — Що сталося, хлопці? Куди вас викликають?

      — Невідомо, — тихо відповів Горовий. — Але щось трапилося надзвичайне, якщо відміняється політ! Ну, товариші, мерщій до машини! Прощайте, діду, нам треба їхати!..

      — Прощайте, сини! — тремтячим голосом сказав дід. — Дніпра ж не забудьте!

      — Беру! — крикнув Василь-старший, підхоплюючи цуценя на руки. Воно загавкало, пориваючись до діда.

      — Нічого, звикне, — сказав дід, махаючи рукою навздогін космонавтам.

      Всюдихід помчав по піску, піднявши хмари куряви. Дід жадібно прислухався до затихаючих звуків машини, яка везла назустріч тривожній долі чотирьох людей і одне цуценя — найближчих, найрідніших старому Данилу істот…

 

ЗМАГАННЯ ВІДМІНЯЄТЬСЯ

 

      Барбара колишеться на гребені велетенської юрби, завмираючи від хвилювання і невимовної радості. Сотні рук обережно передавали її все далі й далі від космольота, бо кожен хотів хоча б доторкнутися до героїні, яка переборола жахливі простори Космосу, прославляючи розум і трудові руки американського народу.

      — Досить! Досить! — кричала дівчина, махаючи руками.

      А юрба шаленіла, впивалася тріумфом зустрічі. Гучномовці гриміли привітальними промовами, урочистими маршами.

      — Досить! Я втомилася! — надривалася Барбара, знеможено заплющивши очі.

      Люди помітили стомлене обличчя героїні і понесли її прямо до широченної стрічки шосе, де опустили біля відкритого автодиска. З сидіння водія встав сам шеф Самуел Герд. Його красиве, завжди суворе обличчя посміхалося, чорні очі з-під густих брів блискали вогниками радості і схвалення.

      — О, шеф! — розчулено вигукнула дівчина.

      — Здрастуй, зірко моя! Здрастуй, дівчинко! — ніжно промовив він, цілуючи її в чоло. — Ну, молодчина, потішила! Але ніжності потім, сідай скоріше в машину! Бачиш, нас знову оточують!..

      Дівчина засміялася, посилаючи повітряні поцілунки юрбі. Тисячі горлянок заревли, засвистіли. Під акомпанемент тих звуків автодиск піднявся над дорогою і на пружній повітряній подушці помчав від космопорту. Гул привітань затихав удалині. Герд скоса позирнув на Барбару. Вона впивалася чудовими краєвидами Флоріди, на повні груди вдихала густе цілюще повітря батьківщини.

      — Які неповторні місця, шеф! Яке щастя знову повернутися на Землю! Але куди ви мене везете?

      — На свою віллу!

      — О шеф, спасибі вам, але я раніше хочу зустрітися з мамою!

      Герд серйозно поглянув на дівчину, поклав свою долоню на її тонкі пальці.

      — Потім поїдеш до мами. А тепер — до мене. Не сперечайся, дочко, так треба!

      “Дочкою” шеф звав дівчину ще відтоді, як вона два роки тому прославила концерн Герда сміливим польотом в систему Юпітера, і тому Барбара ставилася прихильно до такого звертання.

      — Що ж трапилося, шеф? — запитала вона знову. — Не встигла я прилетіти, а ви мене арештовуєте…

      — Сюрприз! — лаконічно відповів Герд. — Не пожалієш!

      — Ну коли так, то згодна! Затамую жіночу цікавість і дотерплю до вілли…

      Автодиск опустився на терасі великої вілли, розташованої серед високих пальм. Незабаром Герд і Барбара вже сиділи в ізольованій кімнаті, наодинці.

      З обличчя Герда зникла посмішка, між бровами залягла глибока зморшка. Він уважно подивився на Барбару і після паузи тихо сказав:

      — Ти задоволена, дівчинко?

      — О так, шеф! Я безумно рада!..

      — Звичайно! Але я повинен зіпсувати тобі настрій! Обличчя Барбари витягнулося, криловидні брови зметнулися вгору.

      — Коротко кажучи, — вів далі Герд, — твій тріумф не вартий виїденого яйця!

      — Не розумію, — нахмурилася дівчина. — Не мучте мене, говоріть прямо!

      — Твій супротивник, Василь Горовий…

      — Горовий! — спалахнула дівчина. — Що ж Горовий?.. Шеф пильно подивився на неї і різко закінчив:

      — Він обігнав тебе!

      — Не може бути! Адже радянські кораблі два місяці тому проводили наукові досліди на Нептуні. Наскільки мені відомо, Горовий не був на Плутоні!..

      — Так, не був, наївна дівчинко! Річ у тім, що він летить в іншу систему, до Альфи і Бети Центавра!..

      Барбара від несподіванки аж захлинулася, підвелася з крісла, потім знову сіла. Обличчя її посіріло, пальці судорожно стискувалися.

      — До… Центавра? Не може бути! Як? А ми навіть не знали про підготовку? Ні, ні! Ви обманюєте мене!

      — Весь світ гримить про це! Дивися!

      Темні штори опустились на вікна. Стало темно. Серед пітьми загорівся екран.

      — Я продемонструю тобі запис сьогоднішніх передач, — почувся голос Герда. — Дивись, милуйся!

      На екрані з’явилося зображення земної кулі, а на ній блискавичні написи, що загоралися і згасали в такт зі стрімкою, бравурною музикою:

      Сила гравітації поставлена на службу людині!

      Зорельот Горового досягне субпроменевої швидкості!

      Подвиг “Космічної Дівчини” блідне перед тріумфом радянської науки!

      Горовий сподівається зустріти в планетній системі Центавра розумних істот!

      — Досить! — крикнула Барбара.

      Екран згас. В кімнату знову полилося блідо-зелене світло дня, зм’якшене густими вітами пальм.

      — І ми нічого не можемо протиставити їм? — гнівно крикнула дівчина, люто дивлячись на шефа. — Де були ви, шеф? Скільки разів я говорила вам і вашим конструкторам про міжзоряні перельоти, але ви знали тільки одне — зиск, зиск! І ось тепер маєте: престиж Америки безнадійно впав, він розчавлений!

      Герд задоволено розсміявся, потер долоні, присунувся ближче до столу. Міцно потиснув руку дівчини.

      — Ось тепер я пізнаю космічну дівчину! Браво! І щоб не мучити тебе більше — відкрию сюрприз! Ми не дамо Горовому вилетіти першим!

      — Що таке? — заїкнулася дівчина. — Я нічого не розумію!

      — А ось що… Дивися!

      Герд висмикнув з шухляди велику фотографію, кинув її на стіл.

      Барбара поглянула на неї, сплеснула руками.

      — Який красунь! Що це?

      На фотографії був зображений один з другорядних космопортів Герда. Посеред поля стояв гігантський зорельот дивної конструкції. Від основного корпуса в трьох напрямах відходили товстелезні труби, які закінчувалися рефлекторами до десяти метрів у діаметрі. На срібній поверхні корабля чорнів напис: СІРІУС-1.

      — Ось що ми протиставимо Горовому! — урочисто сказав Герд. — Вони побудували гравітаційний корабель, а в нас — інший принцип.

Пошук на сайті: