Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3250
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3298

      Світи не тільки гинуть, згасають, вмирають. Вони й народжуються. В Космосі є області, недоступні людині. Там перебувають в небутті зародки нових світів. Туди, ніби в мертве, непорушне озеро, стікає енергія часу, конденсується там.

      Що являють собою зародки світів?

      Це немислимо компактна, ущільнена маса, яка повністю затримує плин часу. Людино! Ти не забула, що плин звичайного часу — це розсіювання енергії квантів часу? А в зародках світів енергія конденсується, спіраль її закручується, готуючись до вибуху, до народження нового світу.

      Що викликає вибух, народження нового світу? Напевне, критичне накопичення маси, нова активна якість, що й стає рушійною силою творення.

      Шукай істину в найпростішому, людино! Зрозумівши суть часу, ти ясно побачиш шляхи його використання.

      Зірки випромінюють океани енергії часу. Вони стискуються, розігріваються, вибухають, скидаючи газові оболонки і, нарешті, згасають.

      Електронні і мезонні оболонки руйнуються, кванти часу створюють в таких згаслих зірках надважку інертну масу. Біля таких невидимих феноменів космосу час майже зупиняється, його енергія дрімає, але вона готова до дії.

      Людино! Звільни дрімаючу енергію часу, здобудь важку матерію темних зірок — і ти загнуздаєш плин часу, станеш володарем безконечності…

      Я, Каарраа, вмираю. Я спокійно лягаю в землю, що породила мене. Але думка моя, мій розум, моє нестримне бажання руху, діяльності, розвитку залишиться жити і штовхне тебе, нащадку, на нові шукання, на боротьбу за пізнання буття і всесвіту!

      Ти зрозуміла мене, людино? Ти чуєш мене? Я благословляю тебе! Я вітаю тебе! Тільки вперед! Тільки вперед! Бо ти — це блискавиця, яку не можна затримати на місці, бо ти — це вічний і невмолимий потік часу — великої суті Всесвіту!..”

      …Довго сиділи космонавти і Оо навколо пульта, не рухаючись, не розмовляючи, хоч давно вже замовк тихий голос Каарраа. Блискавиця нового знання — простого і ясного — пройшла крізь свідомість, сколихнувши Розум.

      — Ви здобули те, що хотіли? — нарешті, запитав Оо.

      — Так, — ніби прокидаючись зі сну, прошепотів Орраа. — Ми тепер знаємо, що нам робити. Наш гравітаційний корабель можна перетворити в стрілу часу, якщо дістати матерії важкої зірки!

      — Стріла часу! — захоплено вигукнула Барбара. — Це чудесно! Стріла, що пронизує безконечність!

      — І ми зможемо тепер скоро полетіти на край Метагалактики! — радісно підхопив Василь.

      — А матерія часу? — обережно запитав Діжа. — Де твої темні зірки? Де ти здобудеш основне: надважку речовину? І як ти здобудеш її?

      Горовий підвівся, гаряче потиснув суху руку Оо.

      — Спасибі вам, друже. Ми взнали основне, те, що вже стукало в двері науки. Все інше дасть наше бажання, необмежений потенціал знання двох світів. Ходімо нагору, звернемося до вчених. Є два шляхи до розкриття таємниці часу. Знайти корабель в Гімалаях або організувати експедицію до надважкої зірки. Ми підемо по обох шляхах.

      Космонавти рушили до виходу, сіли перед сховищем Абоо на машину і помчали по спіралі нагору, під проміння Сонця, до людей, до нових шляхів…

      А похмурий Оо ще довго стояв у дверях сховища, дивлячись їм услід, і зрідка витирав на сухій щоці рукавом чорного плаща скупі сльози радості…

 

НЕВИДИМА ЗІРКА

 

      Василь уважно перевірив роботу автоматів, обійшов каюти, де в ізольованих нішах спали товариші. Все було гаразд. Можна відпочити, сидячи в кріслі перед пультом, можна віддатися думкам.

      Скоріше б до Землі! Знову витрачено п’ять років. І все даремно! А в системі Сонця вже минуло десять. Десять років! Барбара, мабуть, дуже постаріла! Як вони зустрінуться?.. Чи не втомилася вона від безконечних мандрів, хвилювань, горіння?..

      Василь повільно пройшов кімнатою відпочинку, глибоко вдихнув аромат рії. Зупинився перед дзеркалом, посміхнувся, поглянувши у нього.

      Ось твої сліди, час, знаки твоєї невидимої ходи! Де буйний русявий вихор? Де блиск сірих очей? Чи це Василь, чи ні? Нібито й він, а тільки вже не той! Наче запилена старовинна картина, що пережила століття. Під шаром бруду залишилося те ж саме, що написав художник, але зверху… Ех, краще не дивитися!

      Ти торжествуєш, час! Ми не відкрили твоєї таємниці, не здобули твоєї надважкої матерії! Невже нам не судилося відімкнути двері, які ось зовсім поряд?!

      Василь сів у крісло пілота, схилився головою на пульт. В свідомості знову виникли минулі події — бурхливі, неймовірні! “Вітчизна” повертається з невдалого польоту! Ну, звичайно, ніхто на Землі не докорятиме експедиції, але… важко, соромно!.. Підняли на ноги тисячі вчених, керівні органи обох планет, і на тобі! Результат — нуль!..

      А Рада Вчених Наа і Конгрес Науки Землі, справді, неабияк зацікавилися проектом екіпажу “Вітчизни”. Багато авторитетних вчених підтримали неймовірно сміливі, далекосяжні ідеї. Астрофізики підтвердили теоретичні міркування Каарраа щодо існування надважких зірок, де час майже зупиняється. “Вітчизна” була обладнана антигравітаційним додатковим пристроєм, колосальна енергія якого навіть дозволяла сісти на поверхню мертвої зірки з фантастично велетенською щільністю маси.

      Обсерваторії Наа вказали місце в космосі, де повинна знаходитись невидима зірка з надважкої матерії. Відстань до неї не перевищувала двох парсеків. Залишивши Барбару і Лаамоо, “Вітчизна” стартувала з Землі, захопивши гравітаційні прилади для вивчення феноменальної зірки і обладнання для здобуття дивовижної матерії. За ризикованим проектом вченого з Наа Боораа, батька Орраа, “Вітчизна” мала скидати на зірку космічні бомби — ракети з гравітаційно-ядерними зарядами, які, вибухаючи, повинні були частково руйнувати матерію зірки.

      Колосальний вибух, за проектом Боораа, мав викинути невелику частину речовини на певну висоту, де “Вітчизна” з допомогою спеціальних пристроїв могла б захопити її. Таких бомб приготували десять. Отже, з десяти спроб яка-небудь мала увінчатися успіхом…

      Василь тяжко зітхнув. Ні! Проект провалився. Нічого не вийшло з колосального задуму…

      “Вітчизна” успішно наблизилася до зірки, вірніше, до того місця, де вона мала бути. Самої зірки оптичні і електронні прилади не бачили — неймовірно страшна сила гравітації завертала кванти світла назад. Тільки тяжіння нероздільно панувало в цьому місці космосу, породжуючи якийсь дивовижний, замкнутий простір, схожий на деформовану спіраль.

      Василь, увімкнувши антигравітаційний захист, сміливо повів “Вітчизну” на штурм невидимої броні. Корабель мчав навколо зірки по стрімкій спіралі, невпинно наближаючись до центра завихреного простору. Гравітаційні телескопи сфотографували поверхню зірки часу — це була абсолютно чорна, матова, гладенька куля біля двох кілометрів у діаметрі. Діжа гарячково ввімкнув аналітичні прилади для визначення маси, щільності, складу зірки. їх показники були неймовірні. Зірка при розмірах, що не перевищували розмір маленького астероїда, мала масу Сонця. Непереможні щупальці гравітації проникали навіть крізь антигравітаційний захист, невпинно наближаючи “Вітчизну” до поверхні жахливої зірки.

      Василь запустив космічну бомбу. П’ятеро космонавтів схвильовано спостерігали на екрані гравітаційного телескопа, як вона, вихопившись за поле захисту, зникла в суцільній темряві. Ще одна мить — і бомба вибухне! Але цього не сталося. А може, й сталося… та енергія мільярдноградусного вибуху виявилася нікчемно малою для руйнування надщільної речовини. Навіть проблиску, навіть найменшого знаку не було в моторошній темряві. Василь, тривожно перемовившись з товаришами, почав запускати по дві і, нарешті, три бомби разом. Даремно! Квадрильйони ергів енергії безслідно влилися в мертвий океан матерії часу.

      А енергія захисту вичерпувалася. Василь подивився на стрілки показників і жахнувся. Треба було вириватися з страхітливих обіймів. Він включив антигравітаційний пристрій на повну могутність і повернув “Вітчизну” геть, від зірки…

      …Так! Ми не взяли твоєї фортеці, час! Ти поки що виявився могутнішим, ніж наша земна сила, здобута Розумом в безупинній боротьбі! Але прийде пора, умножаться можливості науки, і ти будеш покірно служити людям, як служать їм електрика, атом, ядро…

 

СТРІЛА ЧАСУ ПРОНИЗУЄ КОСМОС

 

      Сотні вертольотів, тисячі альпіністів, десятки тисяч тібетців розшукували прозору кулю — дивовижний корабель з далекої системи, який у сімдесятих роках двадцятого століття повернув двох людей Землі з неймовірних глибин Космосу на батьківщину. На другий рік пошуків куля була знайдена з допомогою ультразвукових локаторів під багатометровими пластами зернистого снігу. Радість Горового, його товаришів і всіх вчених, які зацікавилися проблемою часу, була безмірною. Знову з’явилася надія, яка майже згасла після невдалої експедиції до невидимої зірки…

      Цілий рік найкращі спеціалісти в області кібернетики намагалися вивчити принцип роботи чудесного апарата часу. Але завдання було майже непосильним. У центрі кулі відкрили керівний мозок — складний механічно-біологічний агрегат, що до цього часу знаходився в стані своєрідного анабіозу. В стінах прозорої сфери проходила незрозуміла система, яка, певне, й була рушієм апарата. Найдотепніші гіпотези нічого не з’ясували. Без пояснення конструкторів, які будували унікальну машину, годі було зрозуміти її суть. Це усвідомили всі вчені — на Землі і Наа.

      І ось, в один з перших днів другого року пошуків дослідники добралися до енергетичного ядра кулі. Було відкрито пальне апарата. В могутньому магнітно-гравітаційному полі знаходилася мікроскопічна кулька надгустої матерії. Так, саме надгустої матерії часу, яку не змогли здобути космонавти. Вивчення ЇЇ маси показало, що це матерія, сконденсована з одних тільки квантів часу, дивовижний моноліт без мезонних оболонок, без електричних зарядів у звичайному розумінні.

      Горовий поставив питання перед Конгресом Науки Землі і Радою Вчених Наа про експеримент в космічному масштабі. Після гарячих, бурхливих дискусій було вирішено: “Вітчизна” летить через всю Метагалактику до системи Великого Покровителя. Спеціалістам-кібернетикам пощастило розшифрувати дані інформаційного центра апарата і скласти програму Для навігаційних автоматів “Вітчизни”. Було сконструйовано Двигун часу, який змонтували на носі космічного корабля. Принцип його був дуже простий. Раніше для подолання певного простору треба було використати відповідну кількість енергії, пересуваючи апарат механічним способом. Тепер та ж сама віддаль переборювалась іншим способом — нейтралізацією часу. Така ж сама по кількості енергія випромінювалась у потрібному напрямі миттєво, пробиваючи будь-який простір. Надважка матерія часу, вириваючись у Всесвіт, мала звільняти дрімаючу в ній енергію, несучи “Вітчизну” в запаморочливі глибини Космосу, ізолюючи її від впливу звичайних гравітаційних полів і звичайного плину часу.

      …Корабель стартував із Землі. На його корпусі, поряд із старим написом “Вітчизна” сяяла золотими буквами подвійна назва — мовою Землі і мовою Наа — “Стріла Часу”.

      Завдання було дуже почесним: привезти в рідну систему скарби високого знання людей з системи Великого Покровителя. Тому проводжати експедицію прибули тисячі найвидатніших вчених обох братніх планет.

      На широкому помості, заквітчаному і вкритому блакитним оксамитним полотнищем, стояли герої. їх було семеро — семеро нерозлучних друзів — і біля них великий білий собака з чорною латкою на грудях.

      Василь, Барбара, знову Василь, Іван, Леонід, Орраа і Лаамоо. Ніхто не сміявся. Ніхто не вигукував привітань. Урочиста, неповторна, значуща тиша була найкращим виявом загальних почуттів. Один за одним проходили люди Землі і Наа, дружньо і тепло прощаючись із своїми синами, братами, заглядаючи в їхні мужні, мрійливі очі, ніби передавали в їхні серця і свої мрії, сподівання, гарячу нестримну віру душі.

      Василь, мов крізь сон, чув привітання, бачив тих, що проводжали. Погляд його дивився в далечінь, туди, де синів обрій, де хвилювалися стиглі жита, де в прозорій блакиті, над дніпровськими горами, танули, мов дитячі мрії, легкокрилі пухнасті хмаринки.

      Рідна Земле! Чи вже назавжди я покидаю тебе? Чи доведеться ще ступити ногами на твої кохані поля, на твої сходжені дороги, на твої неповторні луги, чи судилося ще гуляти в прохолоді лісів і гаїв, слухати лагідний плюскіт річкового плину?

Пошук на сайті: