Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3270
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3323

      Ніхто не скаже цього. Майбутнє спить ось тут, в серці корабля, за могутнім магнітним полем. Його грізна пружина стиснута, вона готова до дії! Що ж, прощай, Земле! Прощай, мати моя… В тобі сплять мої близькі і рідні, в тобі спочиває прах неньки і тата, в твоїх обіймах заснули дід Данило і незабутня Оксана, і мільйони, мільярди предків. їх ім’ям, їх бажанням, їх силою і мрією ми тепер розкраємо Космос з краю в край, щоб виправдати їх існування, своє існування, щоб виправдати свою вселенську місію — місію Людини, єдиного володаря Космосу.

      Прощай, Земле, прощай, маленький кам’яний горбик над Дністром, де я пас кіз, де читав дві заповідні книжечки і вдивлявся дитячими оченятами в далекий і таємничий візерунок зоресяйних небес… Ми готові, ми не здригнемося, ми вистоїмо до кінця…

      Сліпучі стовпи спалахів змалювали в небі фантастичні дороги. По тих дорогах, на очах у мільйонів людей, ковзнув у безодню могутній корабель, на корпусі якого в промені Сонця торжествуюче горіли золоті слова: “Стріла Часу”…

      Корабель вийшов за орбіту Плутона. Автомати за програмою інформаційного центру впевнено повернули його в бік сузір’я Волосся Вероніки. Тепер можна було ввімкнути двигун часу…

      Космонавти зібралися в кімнаті відпочинку. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, ніби прислухалися до тиші Космосу. Потім Барбара ввімкнула апарат зв’язку. Пролунали мелодійні акорди гімну Наа, а згодом — Землі. Рідна система посилала своїм синам і дочкам прощальний привіт. Після паузи тихий, далекий голос диктора сказав:

      — Ми виконуємо ваше прохання, Василь Горовий. Слухайте пісню, написану знаменитим астробіологом Оксаною Гнатенко.

      Василь Гнатенко схвильовано поглянув на Горового. На його очах виступили сльози вдячності. А Василь, опустивши голову, заплющивши очі, вбирав у себе сумну мелодію пісні, зворушливі слова тексту:

 

— Хто ти, що в хащах

Дикого лісу

Став на дорозі

Хижого звіра?

Хто ти, що грізну

Іскру небесну,

Вільний вогонь

Закував у темницю?

Хто ти, що владно

З надрів глибоких

Смів здобувати

Скарби таємні?

Хто ти, що, атома

Силу здобувши,

В зоряні далі

Сміливо линеш?

— Я — то кохання,

Я — то шукання,

Я — то незламність,

Я — таємниця!

Я — то безмежність,

Я — то є мужність,

Я — то є ніжність,

Я — то є вірність!

Я — твоя мрія,

Я — це безсмертя,

Я — то Людина!

Чуєш? — Людина!..

 

      — Я — це Людина, — прошепотіла Барбара, витираючи сльозу. — Яка прекрасна душа була в твоєї матері, Василю, — звернулася вона до Гнатенка.

      Дніпр поклав голову на коліна Василя і сумно завив. Горовий рішуче встав, ясним поглядом окинув друзів.

      — От ми й почули прощальний голос батьківщини, А тепер пора…

      Діжа, ламаючи урочистий настрій, раптом закричав:

      — Та що ми, ніби вмирати збираємось. Навіть собака засумував. Хіба вперше мандрувати? Ану, веселіше, друзі! Піднімайте носи, заспівуйте пісню… Василю, вмикай “стрілу часу”! Або пан, або пропав! Може, й розірве нас де-небудь на шматочки, якщо зустрінемось з зіркою або планетою, та байдуже!..

      — Чиряк тобі на язик! — удавано сердито скрикнув Горовий. — Ніякої небезпеки нема. Ми не летимо в механічному розумінні цього слова, ми пробиваємо безконечний простір часу. Значить, матерія зустрічних систем просто не взаємодіятиме з нами!..

      — О! Ось така мова мені подобається! — пожартував Діжа. — Навіть словечко покійного діда Данила використав наш командир, царство йому небесне!

      — Тьху на тебе! — засміявся Гнатенко. — Кому царство небесне, Василеві чи дідові?

      — Та дідові ж! — захищався Діжа. — Василь, либонь, має царство небесне все життя, і не вилазить з небес!..

      Всі засміялися, навіть синьоока Лаамоо дзвінко реготалася, затуляючи долонями бліде личко. Втихомирившись, Горовий сказав:

      — Всі на місця. Слідкуйте за автоматами. Про відхилення від норми повідомляйте мені…

      В магнітному полі двигуна часу з’явилася щілина. В неї ринула колосальна, неймовірна, сконденсована енергія часу. Страхітлива сила в оптильйони кіловат вузьким променем метнулася в космос, розкраяла безконечність, руйнуючи простір, стискуючи плин часу. Люди в кораблі не відчували нічого, крім жахливої тиші, такої тиші, в якій зникло все: життя, зірки, рух, матерія. Темрява всевладно охопила світ, паралізувала розум. Тепер тільки автомати могли контролювати роботу двигунів, курс “Стріли Часу”…

      Та ось темрява розсунулася, сірий туман розвіявся, зник. Двигун часу вимкнувся, за ілюмінаторами яскраво сяяла срібляста спіраль якоїсь Галактики. Василь застогнав, переборюючи слабість, підійшов до перископів аналітично-дослідних машин. Кілька хвилин лихоманково спостерігав за результатами, які давали автомати. “Стріла Часу” вийшла в потрібне місце простору. Попереду горіла голубим вогнем яскрава зірка. То був Великий Покровитель.

      Василь проковтнув якийсь клубок, що підступив до грудей, повільно підійшов до непритомної Барбари і доторкнувся до її руки.

      — Бара, люба моя… Вставай! Друзі! Прокиньтеся! Ми перелетіли всю Метагалактику, чуєте? Ми досягли мети…

 

НА ОСЯЙНІЙ

 

      Неповторні, неймовірні дні. Це ж не чужий апарат, схожий на казковий килим-самоліт, приніс їх у країну мрії! Це розум Землі, руки Землі перемогли найголовнішу силу Всесвіту — час, принесли дітей своїх на планету Осяйну…

      Гнатенко, Топчій, Орраа, Лаамоо, Барбара дивляться і не надивляться на Храм Великої Революції, на гігантський пам’ятник Вогняному Смерчу, схиляються всією душею перед величчю культури титанів-людей. Ось вони — поряд з людьми Землі і Наа — дивні, тривожні, прекрасні, далекі і близькі водночас. Навіть Василь і Діжа, які вже колись пережили хвилюючі години на цій планеті, знову вражені фантастичним розмахом думки великої раси.

      “Стріла Часу” стоїть на плато, недалеко від Храму Великої Революції. А космонавти летять на легкій, портативній аеромашині навколо планети Осяйної. Поряд з ними сидить один з жителів системи Великого Покровителя. Хто він? Народжений Небом? Ну звичайно, це ж він, далекий друг, який відкрив перед двома смішними, ще наївними людьми Землі бездонну широчінь Космосу, його велич, його славу…

      Та ні, це тільки ілюзія! Народженого Небом нема. Нема! Це його син, який народився уже на планеті. І зветься він Син Осяйної.

      Під апаратами пливе поверхня планети, між казковими, чудесними садами і гаями райдугою переливаються колосальні ефірні будівлі, ще прекрасніші, ніж у Космосі. Василь здивовано перезирнувся з Діжею. Значить, тутешні люди відмовилися від свого попереднього наміру: повністю залишити планету?!

      Син Осяйної схвильовано розповідає дорогим гостям події минулих років. Трагічні і величні дні, дні страждань і боротьби повстали перед ними…

      …Чорні Тіні, породження таємничих, невідомих глибин між Космосом і Антикосмосом, істоти, прямо протилежні Розуму і його законам, нещадно нищили космічні станції системи Великого Покровителя, загрожуючи самому існуванню життя. Прикордонні станції гинули одна за одною, невидима хвиля смерті і руїни котилася до пунктів народження дітей та їх виховання. Сюди, в найголовніший куточок системи, Чорних Тіней не можна було допустити, бо це означало загибель майбутнього, а з ним і сенсу буття тих, що ще будуть жити. Думати довго не було коли. Ніякі розумні автомати не могли дати рятівної відповіді. Народжений Небом, який був присутній на Вищій Раді Системи, згадав: людина з далекої планети, білявий, юний богатир, не задумуючись, урятував його від чорного хижака, ризикуючи життям. Щось сильніше від розуму керувало тим юнаком. Тільки так можна було діяти і тепер.

      Народжений Небом, не зволікаючи, вилетів назустріч навалі Чорних Тіней на велетенському кораблі-станції, наповненій колосальними енергетичними зарядами. Вся система чула його голос в ефірі — прощальний голос великої любові і ніжності.

      Він загинув, увімкнувши реакцію. Страшна енергія, захована в матерії, всеспопеляючою лавиною прокотилася на мільярди кілометрів, знищуючи Чорні Тіні і все, що було з ними зв’язане… Люди були врятовані, врятована була їхня культура, майбутнє. Але вчені зрозуміли порочність науки Осяйної. Ця порочність полягала в однобокому розвитку людини та її організму, в її ізоляції від природи, що породила Розум.

      Гармонійне поєднання Матерії та Ідеї — ось яким шляхом треба було віднині йти, даючи Людині не тільки дивовижні скарби знання, а й просту, чудову радість єднання з природою — живою, теплою, рідною…

      На Осяйній знову з’явилися міста, будинки, палаци. Серед садів задзвеніли радісні голоси дітей, в гаях з’явилися закохані пари…

      А потім посланці Землі і Наа відвідали Науковий Центр системи Великого Покровителя, зустрілися з кількома видатними вченими — керівниками цього центра. Фільми, експонати, формули, короткі пояснення… Все це незвичайно ясно розкривало перед космонавтами суть Безконечності.

      Холодок дивовижного почуття — чи то гордості чи то благоговіння — пробігав поза спиною Горового. Як далеко сягнув розум рідної Системи! І як швидко, навально швидко зметнулася в Космос Велика Спіраль Розвитку! Найстаріший з вчених Осяйної — Далекий Промінь, приязно дивлячись на гостей, передає їм точне, ясне знання, сформульоване в найпростіші думки, що чітко сприймаються свідомістю космонавтів…

      — Світ безконечний. Він існує реально. Його безконечність не механічна, а якісна. Людина — породження одного з елементів безконечного світу, закономірний результат еволюції матерії. З’явившись у світ, пізнаючи його будову і закони, Людина може змінювати, вдосконалювати свою структуру, розширювати можливості почуттів, втручаючись в хід еволюції, революційно створювати нові почуття, а з їх допомогою проникати в нові сфери реально існуючого буття, в якісно інші координати безконечних існувань…

      Василь захоплено хитає головою, в душі його вирує радісна думка. Яке щастя, що люди Сонця не пішли шляхом звірячого самознищення, а звільнилися від віковічного антагонізму, щоб попрямувати єдино вірною дорогою — дорогою Великого Вдосконалення. Безсмертними будуть на Землі ті, хто в суворі і темні віки віддав енергію свого розуму і життя на олтар Майбутнього.

      А Далекий Промінь веде далі, освітлюючи тайни невідомого потужним ліхтарем наукового аналізу:

      — Ваш Каарраа правильно зрозумів суть буття. Але тільки частково правильно. Його думки — свідоме наближення до однієї з універсальних основ світу. Ми йдемо далі. Наше буття має діалектичну єдність. Світові позитивних енергій протистоїть світ негативних енергій. Особливість нашого світу — розсіювання енергії, воно супроводжується зміною якості. Суб’єктивно цей процес сприймається, як Час. Безповоротність подій — ілюзія свідомості. Цього Каарраа не знав. Суть процесів у нашому світі по принципу причина-наслідок — характерний тільки для світу позитивних енергій. А в світі негативних енергій всі процеси відбуваються по законах Античасу. Там здійснюється конденсація енергії. Те, що Каарраа називає зародком світу, а Народжений Небом називав Антикосмосом, — є не що інше, як бар’єр між двома якісно відмінними світами — потенціал нових існувань.

      Чи зможе Людина нашого світу проникнути в той світ, де плин часу повертає в інший бік, чи оволодіє вона силами багатомірної Безконечності?

      Так, зможе, мої далекі друзі! Зможе, якщо сміливо ринеться на штурм невидимого, розширить свої почуття! Саме на цьому шляху вона й досягне Безсмертя…

Пошук на сайті: