Олесь Бердник - Стріла часу (сторінка 10)

      В готелі всі сплять. Навколо мене тиша. І мої думки. Знову згадується Василь, наше дивне знайомство і ще дивніше його зникнення. Так до цього часу нічого не вияснили. Вчені поставилися скептично до неофіційного повідомлення про приліт космічного апарата (тим більше, що тоді в закордонній пресі багато говорили про польоти якихось космічних тарілок і блюдець). Кілька слідчих, а також астрономи розпитували єдиного свідка дивовижної події — Льоньку, але він нічого путнього сказати не міг. “Кругле, блискуче, гаряче” — і все. Коротше кажучи, справу зам’яли, питання залишилося відкритим. Дружина професора Діжі не дуже й побивалася за чоловіком, вона одержала добру пенсію і жила одна-однісінька в хорошій квартирі. А років їй було всього двадцять. Так що пригода швидко забулася, а оце недавно в квартирі професора Діжі з’явився франтуватий суб’єкт. Мені про це розповідали студенти з факультету астрофізики. Що там у них буде далі — не знаю, та й знати не хочу. Ненавиджу таких, як ця заблуда… І що в ній бачив Іван Ігнатович — просто диво. Хіба тільки те, що молоде…

      Ну а що стосується Василя, то про нього згадувати нікому було. Він же сирота. Між студентами ходили якісь непевні чутки, а згодом вони зникли. Тільки я день у день думала про його незвичайну долю. Ба ні, неправда!.. Ще не забував Василя дід Данило — куговщик. Оце перед захистом диплома я завітала до його старенької хатинки. Він був один. Льонька ще не приїхав на літо.

      Я звернула увагу на те, що дід дуже схуд. Став якийсь понурий і задумливий. Я побачила в нього цілу купу книжок. Це все були популярні брошури і журнали про космос, ракетні апарати, про Ціолковського, про походження людини, світу і навіть книжки про теорію відносності. Дід перехопив мій погляд, зніяковів. А згодом пояснив, що після випадку з Василем втратив спокій і вночі не може байдуже дивитися на зірки.

      — Мов чую якусь вину за те, що Василь пропав… — Говорив він, змахуючи з щетинистих вій невидиму сльозу.

      — Але ж невідомо, що з ним? — заперечила я. — Може, Василь ще вернеться.

      Дід важко зітхнув і покрутив головою. Очі його були звернені у вікно, в дніпровську далину, заросле щетиною підборіддя дрібно тремтіло.

      — Хіба з того світу вертаються? — тихо промовив він. — Я розпитав Льоньку. Він мені все до тонкості розказав…

      — Що? Що він розказав?

      — Василь правду писав у записці. Це було точно щось з далеких планет. Як він там писав? Я згадую… “З позагалактичної системи”… О! А я оце читав книжечки і знаю, що воно таке… Чумацький Шлях — це наша Галактика. А позагалактична система — це вже біс його зна й де!.. Ми ж навіть до Місяця ще не досягнули, а то… мільярди зірок… Е, дівчино, махни рукою… Не бачити вже нам Василя! А жаль, хороший хлопець був…

      …Був! Ні, діду, я не згодна з тобою… Сиджу самотня, в далекому місті, в Казахстані, і відчуваю живе серце Василя поряд з собою. Що це? Інтуїтивне почуття зв’язку з близькою людиною, яка десь думає, живе, бореться? Чи сильний спогад? Не знаю… Знаю тільки одне: віра в повернення Василя не покине мене до самої смерті…

 

      4 жовтня 1957 року.

      Тільки що радіо принесло вість про запуск штучного супутника Землі. І це в нашій країні! Ура! Яке щастя!.. Василю, де ти? Здійснюється мрія багатьох поколінь! Вже не химери, не фантазії, а міцна рука конструктора і вченого спрямовує космічні кораблі в зоряні далі. Ех, любий хлопче, для чого ти полетів у невідоме? Був би тут — здійснював би найкращі сподівання найкращих людей! А втім, пробач… Ти інакше не міг зробити. Це в мені просто прокинулася велика туга, туга за тобою, за твоєю бунтівливою душею… Піду, буду ходити всю ніч по горах, дивитися на зірки, радіти і сумувати. Всі працівники нашої обсерваторії не знаходять місця від радості. Старий Тихов теж сам не свій. Адже скоро буде перевірена його гіпотеза про життя на Марсі і Венері. Він ще міцний дідуган — доживе. Я дуже хочу цього! Бо що найкращого можна побажати людині, як не торжества його думок, теорій, передбачень?!.

 

      2 січня 1960 року.

      Ракета! Ракета летить до Місяця! Тепер можна з повним правом написати, що Земля вступає в космічну еру. Невже всі люди не розуміють цього? Навіщо сварки, війни, напруження? Яка світла і неосяжна дорога попереду! Хай славен буде навіки сміливий і невтомний людський Розум! Ні, не можу писати. Слова здаються блідими поряд з бурхливими почуттями, що бушують в грудях. Не спатиму до ранку, розмовлятиму з Василем. З Василем, який віднині стає моєю совістю, мірилом моїх справ, звершень, вчинків…

 

      3 серпня 1960 року.

      Довго не бралася за щоденника, заїла робота. А крім того… познайомилася з хлопцем, який працює інженером на електростанції. Він врятував мене під час обвалу в горах, і з того часу ми не розлучалися. А оце недавно ми… одружилися. Що штовхнуло мене на це? Чи люблю я його? Мабуть… А що таке “люблю”? В кожного воно, напевне, неоднакове, своє. При зустрічі, при розмовах з Сергієм не було й тіні того нез’ясовного хвилювання, яке охоплювало мене тоді, в далекі роки, коли я думала про Василя… Та й зараз…

      А проте що я пишу? Про що думаю? Негарно, негарно…

      Сергій скромний, справедливий, чесний. Ми з ним створимо хорошу сім’ю. А якщо чогось нема в душі, то хіба мало фантазій створено людиною або казок, які ніколи не здійснюються?..

 

      21 липня 1961 року.

      У мене є син, маленький Василь. Так, так, саме Василь. Інакше я й не могла назвати його. В пам’ять про того хлопця, який і досі живе в моєму серці, як мрія, як совість, як душа, як спомин далекої юності. І слова, даного колись Василеві, я теж дотримаю. Мій син стане космонавтом. Для нього це вже буде дійсністю. Автоматичні ракети сіли на Місяці, атомні ракети облітають з людьми навколо Землі, будується надійний Фундамент для космічних польотів на далеку відстань. Рости, мій сину, дивися на безмежну синяву над собою! То буде твоя дорога — небезпечна, важка, але прекрасна. А сади навколо, ріки і поля, велика наша планета, — то тільки хата твоя, мати твоя, колиска твоя…

 

      30 грудня 1961 року.

      Сталося щось негарне, пошле, дике… Сергій прочитав мій щоденник і вчинив скандал. Я побачила все його дрібне міщанське нутро.

      — Так ти не перестаєш думати про якогось Василя? — кричав він. — Ти весь час приховувала від мене цей зв’язок!..

      — Який зв’язок? Схаменися, — різко відповіла я чоловікові. — Коли ти вже дійшов до підлості, щоб перевіряти чужі щоденники, то хоч читай уважніше!

      Мої слова розпалили його ще більше. Важко згадувати всю ганебну сцену, писати на папері те, що він виливав на мою голову. Ні логіка, ні здоровий глузд не діяли на нього. Це був збунтований міщанин, власник.

      …Вчора він пішов на іншу квартиру. Ми з Васильком будемо зустрічати Новий рік удвох. Ну й хай! Правда, синку? До нас в гості прийде добрий дядя Василь, і нам буде весело. Він прийде в білосніжному вбранні із золотими зірками, він принесе моєму синові небачені подарунки з далеких світів…

      Та що це? Я плачу? Які дурниці… А втім, не за Сергієм я плачу, ніщо не з’єднує і не з’єднувало нас… Так за ким же? За ким?..

 

      17 червня 1969 року. Москва.

      Викликали в Москву, в Інститут космонавтики. Що таке, не знаю. Передчуваю щось незвичайне…

      Сигнал телевізофона. Викликав секретаріат Інституту. Пропонують негайно приїхати…

 

      18 червня 1969 року.

      Радісна несподіванка. Лечу на Місяць в складі біологічної експедиції. В кратерах Альфонса, Коперніка та інших знайшли дивні живі організми. Сенсація на весь світ. Яка радість, що мені доручили таку почесну справу. Жаль тільки, що Василя не можна взяти з собою… Запропонували віддати його в спеціальне училище для космічних пілотів. Там їх змалку готують до незвичайної професії. От і гаразд! Я дотримаю слова, яке дала колись Василеві, хлопцеві з мого дитинства. Мій син стане астронавтом!..

      Але пора збиратися. Попрощаюсь з сином і… в небеса!.. Страшно…

 

      25 травня 1979 року.

      Сиджу оце в гостях у мами, в Гребенях, перегортаю пожовклі листки щоденника і думаю, думаю. Ніби вернулося моє прекрасне дитинство, мовби знову прилетіла з південних країв юність разом з журавлями і ластівками. Та ба! Дзеркало на столі говорить інше. Густа сивина в косах і зморшки на щоках свідчать про невпинний плин часу. А що ж, сорок дев’ять років, не жарт! А втім, це так, настрій! Життя навколо таке, що сумувати не можна. Навіть мама моя, якій вже перевалило за сімдесят, жартуючи, каже, що готова жити ще сто років у такий вік, коли люди бога за бороду хапають. Це вона має на увазі польоти на Місяць, Венеру і Марс.

      Проте ніхто вже не дивується тому, що я побувала на Марсі. Повідомлення про карколомні відкриття в Космосі стали буденними. А жаль…

      Навіть син, мій чудесний Василько, вже побував на Місяці. Це був його пробний політ. Писав, що здав на “п’ять”. Я поздоровила його і… проплакала всю ніч… Чому? Та хто ж його знає, чому підстаркувата жінка плаче вночі, згадуючи юність!

      Скоро приїде до Києва Василько, він хоче бути присутнім при будівництві великого космічного корабля, який готується для польоту до зовнішніх планет і в пояс астероїдів. Хочу повезти його в гості до діда Данила…

      До речі, про діда Данила. Йому вже далеко за вісімдесят, але він нізащо не хотів покидати своєї роботи куговщика, хоч куги вже далеко не такі, як раніше. В управлінні поговорили, подумали і залишили його в старенькій хатинці під лісом (там тепер заповідник). Як тільки наступає вечір, дід Данило підходить до пульта, встановленого на столі, включає систему сигналізації, і сотні вогнів на бакенах спалахують червоними та зеленими зірочками вздовж Канівського моря…

      Тиждень тому я зустрілася з дідом. Він пізнав мене і навіть просльозився, побачивши мою сивину. Показував фотографії онука Льоньки. Правда, він тепер не Льонька, а Леонід Григорович, радіоінженер. Конструює астронавігаційні прилади для нових космічних кораблів. Дід повів мене до старезної дуплистої верби, що росла недалеко від хатинки, зупинився біля неї і пильно поглянув на мене. Я зрозуміла його думку і тихо промовила:

      — Василь…

      — Молодець, Оксано, — радісно випростався дід. — Не забула.

      Діду, діду! Хіба можна забути дитинство, хіба можна забути весну, сонце, спів солов’я і першу, нездійснену любов?..

 

      26 травня…

      …Тільки що прийшов листоноша, приніс картограму. Що це? Сон чи марення? На ній написано знайомим, знайомим, як власна рука, як відображення в дзеркалі, почерком лаконічні слова:

 

      “Дорога Оксано! Я повернувся. Вірніше, ми з професором. Скликається засідання в Академії. Я дуже хочу бачити вас. Жду.

                       Василь Горовий”.

 

      Горовий! Який Горовий? Що зі мною? Де я? Чи знову повертається час, стрімко розкручується його туго звита спіраль? Боже! Та це ж Василько! Він повернувся. Я побачу його! Лечу! Лечу, мій соколе, моя мрія, мій далекий юнацький сон! Поспішаю тобі назустріч!..

 

ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ

 

      Оксана вхопилася руками за груди, мовби хотіла стримати нестримний біг серця, глибоко вдихнула повітря. Один крок, ще тільки один крок, і… вона побачить його… Ось двері до номера. Він тут живе, він зараз у себе. Сміливіше, Оксано… Що з тобою? Навіть коридорна покоївка здивовано подивилася на неї, хутко підійшла і турботливо запитала:

      — Вам недобре? Ви зблідли… Може, допомогти?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.docx)Oles_berdnyk_strila_chasu.docx308 Кб3279
Скачать этот файл (Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2)Oles_berdnyk_strila_chasu.fb2845 Кб3344

Пошук на сайті: