Славко кивнув, ніжно глянувши на квіточку. Баба спостерегла той погляд, задоволено всміхнулася.
— Ти приймаєш її таку, як є?
— Приймаю, — прошепотів Славко. — І пішов би на край світу, щоб пробудити її. Хіба я гірший від царевича в казці?
Бабині очі розквітли волошками. Вона поклала долоню на плече хлопця.
— Ой, як гарно ти сказав! Сам не відаєш, як добре ти мовив, мій хлопчику! Я щаслива, що стріла тебе. І Нанті щаслива. Може, наша мрія здійсниться…
— Яка мрія?
— Зачекай. Подружися з Нанті, і вона тобі про все розповість. Про те, звідки ми прибули, навіщо…
— А чому я? — запитав спантеличений хлопець. — Неосвічений, малий… Чому ви не йдете до дорослих, до вчених?
— Дитяче серце, яке вірить казці, — дуже надійне, — лагідно мовила баба. — Воно не сумнівається в найдивовижнішому. А тепер — попрощаємося, хлопчику! Пора. Не покидай Нанті, дружи з нею…
— Можна до неї приходити… сюди? — несміливо запитав він.
— Для дружби всі двері відчинені, — сказала баба. — Нанті, ти чула, що запитав хлопчик?
Квіточка ніжно засміялася, по її пелюстках пробігли хвилі голубих іскорок.
— Нанті, вір йому. Відкрий йому нашу таємницю Він стане для нас ниткою до серця їхнього світу Поясни йому все, що треба. Ти згодна?
Квіточка знову замерехтіла перлистим полум’ям, Славкові вчулися слова:
— Я ждатиму, Славку…
— А тепер — іди, синку, — сказала баба. — Завтра ти побачиш Нанті. Не поспішай говорити іншим про те, що ти знаєш…
— А вже люди гомонять, — мовив Славко. — Щось дивне почало діятись довкола села…
— Що ж? — поцікавилася баба.
— То заряд рушниці попав у мисливця, коли він цілив у козулю, то лантух у баби сам собою плив над землею… то ще всякі дива…
— То Нанті бавилася, — засміялася баба. — Хотілося їй глянути, як люди сприйматимуть незвичайне.
— А я б сприйняв, — гаряче сказав хлопець. — І багато моїх друзів, школярів, не злякалися б! Бо хто найбільше любить все незвичайне? Діти. Он і польотами в космос, і винаходами всякими найбільше захоплюються діти…
— Це — гарно, — кивнула баба. — Якби так було завжди! Треба чудо бачити на кожному кроці. І ніколи не вважай небувале, незвичайне привидом втомленого мозку. На добраніч, синку! Нанті чекатиме тебе…
— Я прийду, — тихо сказав Славко, зупиняючись на порозі і поглядаючи на чарівну квітку. — Ти вір мені, Катю… Нанті. Я ще не звик, але ти вір мені. Я буду тобі щирим другом… Найщирішим…
Частина друга
КАТАСТРОФА
ПРОМІНЬ ДАЛЕКОГО СВІТУ
— І чого б я ото шастав поночі? — озвався з сіней батько, щось майструючи. — Як вовкулака, бродиш у хащі. Може, зурочила тебе та відьма лісова?
— Може, вона з іншого світу, — випалив хлопець. — З далекої зірки якоїсь!
— Отакої! — засміявся батько. — Добалакався!
— Ет, — махнув рукою Славко спересердя, прямуючи надвір. — Люди в космос літають, а ви наче в кам’яному віці. Я йду в клуню спати, мені зранку до школи…
— Іди, іди,— сказав батько невдоволено.— Та дивись мені!..
Славко хутенько виліз на сіно, ліг горілиць, картав сам себе за те, що почав сперечатися з батьком. Не стримався, розміняв таємницю на пусту суперечку. Хіба можна сперечатися про казку? Краще дружити з нею, хай вона відкриє йому віконечко у свій дивовижний світ. А потім, потім можна буде показати його іншим… Ліні, хлопцям, Максиму Йвановичу…
Жаль, що не можна просто. Піти б до кожного, привітатися, сказати: “Ось, прийміть гостя. Ця дівчинка з далекої зірки”. І люди всі кидаються назустріч, вітають, показують все своє найкраще, співають пісень. Справжнє свято. У мрії гарно. А в житті не повірять. Хіба що Максиму Йвановичу сказати? Він знайомий з багатьма вченими. Порадить, що та як! Чому він одразу так не вирішив? Треба сказати Каті. Що вона відповість на це?
Зорі мерехтять ласкаво, вітер співає пісню понад дахом, і весело Славкові, і летить він у далечінь — вільний, безжурний — знаючи, що його чекає чарівна стежина не розгаданої ніким таємниці…
О шостій ранку Славко був уже біля хатини лісника. На ґанку сиділа Катя, милувалася ніжно-рожевим обрієм, що пломенів над стіною синього лісу. Баба Одарка стояла поруч, торкалася висохлою рукою до пишної золотавої коси дівчинки, вдоволено цмокала.
— Як королівна! — вихваляла баба. — Де воно таке й взялося? Гарне та розкішне! Мов янголеня! Залишайся, дочко, в мене жити. Та не рік чи два, а на все життя. Де ти знайдеш краще місце, як у мене?
Катя слухала бабині монологи, ласкаво кивала. Підвівши голову, побачила хлопця, підхопилася з ґанку.
— Прийшов-таки?
— А хіба я міг не прийти? — щасливо осміхаючись, тихо запитав її Славко.
— Тоді ходімо в ліс… погуляємо…
— А снідати? — озвалася баба Одарка. — Ти ж, мо’, й не їла нічого сьогодні? Бачу — не варите, не готуєте. Ні ти, ні бабуся твоя! Як же так можна? І вклякнеш з голоду…
— Не турбуйся, бабусю, — лагідно мовила Катя. — Я не голодна.
Вона взяла Славка за руку, глянула у очі.
— Були неприємності?
— Що мені до того? — запаленів він. — Я бачу тебе… і мені гарно…
Вона поблідла, але в очах її спалахнули сині іскри, на вустах з’явилася щаслива посмішка.
— Ти думав про мене?
— Всю ніч. Нам так багато треба з тобою поговорити.
— Може, й не багато, — загадково сказала дівчинка. — Зайві слова віддаляють від правд, від розуміння. Головне приходить у мовчанні, в тиші. Ходімо до лісу.
— А де ж бабуся? — запитав Славко, коли вони вийшли на стежку між високими соснами.
— Там, у хаті, — неохоче відповіла Катя. — Вона зараз квіткою стала, як я вчора…
— Навіщо так? — вражено запитав хлопець.
— Ми повинні частину життя на Землі бути такими, як там, у себе. Як ваші водолази — скільки б не були під водою, а треба колись скидати скафандри. Збагнув?
— Починаю розуміти, — збентежився Славко. — А де це — у вас, Катю? Ти ще й досі не сказала…
— На Планеті Квітів, у Краю Казки…
— Розкажи мені про неї, — загорівся хлопець.
Вони йшли між величними соснами, взявшись за руки. Глухо шумів ліс, у небі, між віттям, багрянились пухнасті хмари, здалека долинали журливі крики журавлів.
— Мені важко розповісти про це так, щоб навіть ти збагнув. У вас інший погляд на світ, ніж у нас…
— Як це так? — запитав Славко. — Не збагну!..
— Люди Землі в усі віки створювали могутні казки, легенди, — вела Катя натхненну оповідь. — В тих казках діяли сильні, незламні герої, звитяжці, лицарі, їхні кохані, веселі діти, дракони і могутні вороги, трудящі оратаї і садівники, мудрі тварини і небачені птахи. І думки людські летіли у Всесвіт, розносячи у безмір вість про дивовижну планету Землю, де мислячі істоти живуть з такою повнотою у видимому світі і в світах чуття та думки. Так ваша казка проникла Сонячним Шляхом до нашої планети — до Планети Квітів…
— Як ти сказала? Сонячний Шлях? Що це таке?
— Я не скажу більше, — тихо одвітила Катя. — Я й так сказала багато. Слухай далі. Ми завжди були квітами, жили ніби у сні. А коли прийшла ваша казка, перед нами відкрився неймовірно прегарний обшир діяння, бачення життя. Так почав творитися Райдужний Міст між: світами. Та потім… пізніше… вже кілька століть тому, почало згасати наше сонце. Славку, це було тяжко, дуже тяжко. Я тобі ще не можу всього відкрити…
— Чому, Катю? Чому?
— Не знаю, як ти сприймеш. Ще невідомо, що скаже твоє серце, коли перед тобою постане прірва, яку треба подолати! У нас сталося лихо, і його може відвернути лише Земля. Зажди! Я знаю, що ти хочеш сказати: розповісти вчителям, вченим, дорослим людям! Так? О ні! Це не допоможе. Тут потрібне чисте дитяче серце.